Україна і Грузія у 1978-у: мовний рубікон

Шукаючи у численних статтях на мовну тематику порівняльного аналізу згадки про точку неповернення, після якої спроби збереження української мови як повноцінно діючого організму стали дуже проблематичними, здебільшого натрапляв на інформацію про акти ХІХ ст. Однак варто пошукати аналогій у ближчих до нас совєтських часах, хоча б у зв’язку з їх вражаючою подібністю до теперішніх.

Осінь 1977 року. В СРСР ухвалено нову Конституцію, що підсилила і без того потужні русифікаційні процеси, адже фактично перетворювала національні мови союзних республік лише на факультативні, вторинні, предмети у школах та ВНЗ, органах влади тощо. Ідеологічне підґрунтя для русифікації забезпечувала концепція інтернаціоналізму, втілена у доктрину «радянського народу». Мовою інтернаціоналізму, тобто мовою міжнаціонального спілкування, мала бути російська. Радянський інтернаціоналізм мало чим відрізнявся від сучасного вчення про мультикультурне суспільство. Різними були лише термінологічне оформлення та гасла.

У 1978 році нова Конституція СРСР почала запроваджуватися у маріонеткових союзних республіках, де приймалися і навіть «обговорювалися» (закон 2012 року двох «К-К» не забезпечив навіть цієї процедури) конституції з певним національним колоритом, але з неодмінним посиленням позицій російської мови, скасуванням норм навіть сталінських конституцій про державність місцевих мов. Попри ідентичні зміни, реакція у республіках була далеко не однаковою. Найбільш швидкою та адекватною була відповідь грузинів.

Ще задовго до 1978-го у Грузинській ССР викладання грузинської мови скорочувалося у школах та університетах, проти чого неодмінно відверто виступали представники інтелектуальної еліти. Відразу після оприлюднення в газеті проекту нової конституції ГССР грузинська інтелігенція почала діяти. Редакції газет та партійні осередки були завалені листами-протестами проти русифікації, зокрема авторства авторитетного академіка-мовознавця А. Шанідзе. Однак багато хто пішов значно далі, ніж письмові заяви. Так, донька директора «Грузії-фільм», студентка Тбіліського університету Тамріко Чхеїдзе закликала студентів до протесту. Аналогічно діяла студентка Маріам Багдавадзе та інші. Стіни були завішані відповідними листівками. На цей заклик відгукнулася передусім молодь: старшокласники та студенти. Починаючи з 12 квітня 1978 року у Тбілісі розпочалися масові вуличні протести проти русифікації Грузії.

Апогей протестів припав на 14 квітня, коли була призначена надзвичайна сесія Верховної Ради ГССР, що мала затвердити проект нової конституції. Від будинку Тбіліського державного університету до будинку уряду вирушила стотисячна демонстрація, яку очолювали викладачі та студенти, а загалом переважала молодь. Демонстранти, передусім професура, проігнорували серйозні попередження Е. Шеварднадзе, який напередодні, відмовляючи їх від протестів, недвозначно нагадав про кривавий розстріл Тбіліської демонстрації 1956 року. Демонстранти несли плакати з гаслами «Рідна мова!», читали патріотичні вірші грузинських поетів. Їм вдалося прорвати міліцейські кордони та відтягнути вантажівки, що перекривали шлях. Таким чином, сесія відбувалася під грізний гуркіт тисячі голосів: «Грузинська — державна мова!». Протестанти спалили записки, передані їм депутатами, з компро­місною пропозицією визнати грузинську мову республіканською. Важливим досягненням було те, що перебіг сесії почав транслюватися через репродуктори. Під цим тиском депутати вирішили залишити пункт 75 Конституції ГССР без змін, тобто визнати за грузинською мовою статус державної. Налякані депутати супроводили відповідну заяву Е. Шеварднадзе п’ятнадцяти­хвилинною овацією. Втім, не виключено, що частина з них були причетні до організації мітингу, хоча більшість істориків вважає протести стихійними та народними. Демонстранти почали розходитися лише після того, як Е. Шеварднадзе і перед ними зачитав заяву про збереження державного статусу грузинської мови.

Грузинські події мали взірцеве значення для національних рухів в інших республіках й одночасно перестороги для номенклатури. Восени відбулися демонстрації молоді в Естонії та Литві під значно радикальнішими, аніж грузинські, гаслами. Залишилася без русифікаційної зміни відповідна стаття конституції Вірменської ССР. Натомість в Україні на площах сотні ряджених радо вітали свій рабський хомут у вигляді подарунку від земляка Л. Брежнєва, масово русифікували прізвища та відмовлялися від факультативної «рідної мови».

А ось у ГССР масовість протестів та, напевно, шок номенклатури призвели до того, що був заарештований лише один їх учасник — кінооператор Автандил Імнадзе (звільнений у 1981-у). Влітку 1978 року досить м’які покарання винесли видатним грузинським дисидентам, керівникам Грузинської Гельсінської спілки

З. Гамсахурдіа та В. Рцхеладзе. Однак невдовзі всі провідники протестів 1978-го зазнали репресій. Незважаючи на конституційну норму, продовжилася практика русифікації освіти Грузії. Так, було запроваджено правило про обов’язкове написання та захист дисертацій російською мовою, була виключена з навчального процесу історія Грузії. Тому грузини надалі мали виборювати своє право на збереження національного «я».

У березні 1981 року на вимогу тисячної демонстрації студентів був відновлений на посаді професора Тбіліського університету А. Бахрадзе. Тоді ж відбулася демонстрація проти русифікації Грузії, щоправда, цього разу з кількох сотень осіб. 14 квітня 1981-го у храмі міста Мцхеті відбулася символічна молитва за Грузію 200 осіб, які дали клятву щорічно збиратися тут 14 квітня у пам’ять про події 1978 року. Вже у жовтні біля храму зібралося близько двох тисяч осіб, які протестували проти скорочення уроків грузинської мови у школах. Ці протести супроводжувалися написанням звернень за підписами багатьох авторитетних грузинів — професорів та академіків.

Звичайно, не можна не згадати про трагічні події 9 квітня 1989 року (сьогодні у Грузії — День національної єдності, громадянської згоди та пам’яті за загиблими за Батьківщину), коли російські окупаційні війська, не витримавши постійного напруження, зрештою засто­сували пряму силу до демонстрантів. Жертовна кров зумовила остаточне здобуття Грузією державної незалежності у тому ж квітні, але вже 1991 року, а традиція постійної боротьби дозволила не вдаватися до сум­нівного твердження: «Здобули державу, тепер створюємо націю». Обидва процеси відбувалися у Грузії паралельно. Не довелося грузинам і вигадувати штучну дату для Дня рідної мови, якою природним чином стало 14 квітня. День незалежності Грузія закономірно відзначає 26 травня, тобто на згадку про події першого проголошення державності у 1918 році у вигляді Грузинської демократичної республіки. Всі ці свята є наслідком запеклої боротьби, що зцементувала націю, наочно продемонструвала вірність максими: «Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає».

Грузинські протести та українське мовчання 1978 року висвітлили всю прірву між тогочасним становищем зрусифікованої, малоросіянізованої маси українців та справді грузинськими грузинами. 1978-й може вважатися рубіконом: точкою відліку для успішного просування Грузії на шляху до власного націєтворення та остаточного (лише слід сподіватися, досі не зовсім незворотного) руху України до квазі-державного, ерзац-національного політичного утворення, лише геополітичної іграшки на політичній шахівниці світу. Зовсім іншим шляхом могла піти історія, якби грузини взялися у 1978 році танцювати та «внутрішньо протестувати», погодившись на роль декоративного народця на своїй землі.

Аналітики (наприклад, М. Рябчук, Л. Буракова) шукають відповіді на запитання: чому Грузії вдалося відбутися як державі, а Україні — ні; у чому причина успіху грузинських реформ? Іноді відповідь шукають у суто прагматичній площині, фінансових розрахунках, геополітичних інтересах, у більш м’якій політиці СССР щодо Грузії, ліберальній політиці М. Саакашвілі (хоча її впровадження не можна не визнати жорстким і далеким від безпримусового ідеалу новомодних нині в Україні лібералів), ступені працездатності населення і т.п. Все це правильно, але лише частково. Державність не може відбутися без ірраціонального прагнення народу до захисту аксіом національного буття, передусім мови. Це прагнення може виникнути та існувати лише у свідомості гідних людей. Безумовно, на 1978 рік українці вже були підґеноцидним народом, що майже втратив свою національну еліту. Грузинам вдалося зберегти елітарні, князівські, шляхетні традиції, попри теж серйозні втрати, а головне — не втратити традиції запеклої боротьби за головні духовні цінності.

Якщо ж копнути ще глибше, то варто визнати, що, напевно, занадто сприятливі кліматичні умови, а водночас і постійне втручання сусідів витворили в українців пасивний, занадто поблажливий до ворога психонаціональний тип, з істотними викривленнями, найгіршим з яких є втрата екзистенційного, ірраціонального потягу до збереження власної мови та україноцентричної історичної пам’яті. Саме тому зараз багато хто вже змирився з національною катастрофою, перспективою втрати мови, шукаючи тисячі причин для того, аби виправдати свою пасивність, аніж знаходити шляхи для продовження самозахисної боротьби. Надалі доля України залежить не тільки від ступеню сили наступу «русского міра» та глобалізації-мультикультуралізму, але й від того, хто переважить в україн­ських колах: проповідники поглиблення і так зруйнованих екзистенційних цінностей, матеріалісти-прагматики чи національно-орієнтовані сили, переконані у вагомості духовних традицій, перспективності справи побудови національної держави Україна.

Олександр МУЗИЧКО,
кандидат історичних наук,
доцент.
Українська платформа «Собор».
м. Одеса.