№ 68 (21332) субота 1 вересня 2012 року

Упродовж усіх років незалежності, й особливо останніх місяців, мовна тема була, є і, на жаль, ще тривалий час буде, надзвичайно гострою політичною проблемою, оскільки питання, бути чи не бути українській мові в Україні, означає бути чи не бути українській державі й українській нації. Є дуже багато «доброзичливців» як в Україні, так і в Росії, які не тільки не хочуть бачити незалежну Україну, але й усе роблять для того, щоб її не було. На світі мало знайдеться таких країн, де мовна проблема, значною мірою інспірована ззовні, мала б таке доленосне значення, як в Україні.

Останніх 360 років, з часів Богдана Хмельницького, коли Московія послідовно проводила колонізаторську політику щодо України, українська мова заборонялася указами царів та вельмож сотні разів і планомірно витіснялася з громадського життя за радянських часів. Проте, як не парадоксально, сьогодні в «незалежній» Україні русифікація значно посилилася навіть порівняно з радянським періодом. Нині газет і журналів російською мовою в Україні видається в 10 разів більше, ніж українською. Теле- і радіоефір на 80% заповнений російськомовною продукцією.

До цього часу наші міста, села, вулиці, заводи і фабрики носять ім’я большевицьких душогубів. На площах наших міст ставлять пам’ят­ники Сталіну і російським царям одночасно, оскільки і царський, і сталінський режими були однаково імперськими й однаково ворожими до українського народу. І водночас забороняють ставити пам’ятники героям українського народу — Іванові Мазепі у Полтаві, Петру Калнишевському — в Одесі та іншим.

Президент Віктор Янукович очолив рейтинг 100 найвпливовіших українців за версією журналу «Кореспондент».

У першій двадцятці є й обадва сини гаранта — старший Олександр, «підскочивши» на 26 сходинок, порівняно з попереднім рейтингом, опинився на четвертому місці, випередивши і Дмитра Фірташа, і навіть Миколу Азарова, а молодший Віктор одразу стрибнув на 29-у позицію (досі його не було в сотні впливових українців). А от Юрій Іванющенко, втративши аж 25 позицій, з верхівки рейтингу опустився на 27-е місце.

Надзвичайні події природного характеру, що сталися у травні — червні цього року в Рені, коли дощова вода кілька разів затоплювала насосну станцію другого підйому, залишаючи половину міста без води, ще свіжі в пам’яті не тільки постраждалих, а й усіх жителів Одещини.

Люди потерпали, насамперед, через невдале розташування насосної станції. На думку начальника обласного управління МНС Володимира Боделана, єдиним правильним рішенням, аби запобігти черговому лиху, є перенесення станції в інше місце.

Не вперше наша газета одержує листи від відомого одеського художника Альберто Павлюка, людини не байдужої, яка болісно, усім серцем сприймає негаразди в державі. Всього довелося пережити цьому вже немолодому чоловікові і в далеких чужинах, і після повернення на Батьківщину — в Україну. А цього разу він передав до редакції листа-заяву до Президента України Віктора Януковича з проханням ознайомити з ним і читачів «Чорноморки», бо, каже, навряд чи діждеться відповіді з Банкової.

Ось що написав гарантові Конституції, як сам підписався, «громадянин України» Альберто Семенович Павлюк.

Високий представник ЄС із закордонних справ та безпекової політики, віце-президент Європейської комісії Кетрін Ештон і європейський комісар з розширення та Європейської політики сусідства Штефан Фюле виступили із спільною заявою щодо рішення Вищого спеціалізованого суду України у справі Юлії Тимошенко. У заяві сказано:

«Ми взяли до відома оголошені сьогодні вранці (29 серпня. — Прим. «ЧН») результати розгляду, що його здійснив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ, стосовно вердикту колишньому прем’єр-міністру Юлії Тимошенко.

Ми шкодуємо, що наслідки нинішньої ситуації унеможливлять участь двох важливих лідерів опозиції в парламентських виборах, — після судових процесів, що не шанували міжнародних стандартів чесних, прозорих та незалежних правових процедур. Ми наголошуємо на тій важливості, яку має для української влади виправлення наслідків вибіркового правосуддя, зокрема у справах пані Тимошенко, пана Луценка та інших. Це завдання також вимагатиме здійснення подальших кроків у судовій реформі.

Закінчення. Початок у номері за 30 серпня.

На тлі, зрозуміло, біло-синьому, напередодні, теж зрозуміло, виборів. Що, як в Україні ведеться, завжди чи то вирішальні, чи то доленосні, чи то взагалі останні, але цього разу — точно...

(Початок цієї статті, що базується на результатах свіжих соціологічних опитувань, опублікованої у «Дзеркалі тижня» напередодні Дня незалежності, «ЧН» передрукували у номері за четвер. У першій частині — мова про те, як сьогодні в Україні ставляться до Незалежності нашої держави, до атрибутів державності: мови, прапора, гімну, національної грошової одиниці, а також про те, що сталося з півднем України, який у своїх симпатіях дещо вирізняється з-поміж загальнодержавних тенденцій).

Сьогодні комуністи, сталіністи вкупі з різномастими «регіоналами» дружно взялися повертати «правду истории», тобто воскрешати колишні радянські міфи про «великую отечественную» і її воєначальників. Ніби й не існує нових історичних розвідок, що свідчать про непомірно високу ціну здобутої перемоги, про нічим не виправдані масові жертви. А правда — у конкретних долях.

Пригадую, як повернувся з війни дядько Михайло (село Коржів на Вінниччині). Хвалився, що пройшов фронтовими дорогами до самого Берліна, стрічався з маршалом Жуковим. Той обіцяв усілякого добра й нагород, а насправді вчорашній солдат втрапив у далеку Воркуту: п’ятнадцять років в’язниці плюс заслання.

На Одещині з’явилися закриті для вільного доступу села — «территория Партии регионов».

24 серпня кандидат по мажоритарному округу № 139 Ольга Герасим’юк проводила зустріч з мешканцями села Переможне Комінтернівського району. Під час розмови до натовпу несподівано підбігла керівник місцевого осередку Партії регіонів Надія Капустіна. Вона в грубій формі вимагала припинити зустріч, мотивуючи це відсутністю погодження із сільською радою. «Я тут глава Партии регионов, а вы не имеете права тут с людьми разговаривать! Это запрещено! Это территория Партии регионов!» — кричала Надія Капустіна.

У 1978 році грузинам вдалося відстояти свою мову завдяки масовим вуличним протестам — українці мовчали, мовчать і досі…

Нелегітимне ухвалення «мовного закону» викликало здебільшого лише декоративні, малочисельні та нетривалі протести, компенсовані численними заявами та коментарями, переважно у віртуальному просторі. Влада в обличчі Г. Герман по-блюзнірськи здивовано нарікає на пасивність галичан у відстоюванні своєї мови, тим самим натякаючи на повну відсутність та неприродність української на сході та півдні. Інтелектуали-постмодерністи («плебейські постмодерністи», користуючись влучною метафорою С. Грабовського), закликають до співпраці з владою, наголошуючи на марності, не цивілізованості та не європейськості боротьби за, мовляв, не таку вже й цінну річ у ХХІ ст. Частина патріотів проповідують духовну боротьбу мирним шляхом, підводять теоретичну базу під заперечення протестів, хоча й визнають цінність мови для державотворення (а як же права людини, тобто україномовних?), а то й взагалі шукають забуття у вишиванкових аполітичних фестах, підкріплених поїданням вареників з горілкою та гопаком, за широкою участю тих, хто, попри заяви про свою любов до української мови, навіть не збирається вчитися нею розмовляти. Українцями знову керує принцип меншого зла, що вже не раз обертався ще гіршим злом. Примиренсько-пораженські акції не заперечує і влада, поки що залишаючи цю етнографічну нішу поряд з пивом та футболом для частини своїх підданих як ерзац національної ідеї. Ці вишиванкові дійства були б доречні у вигляді якогось фест-кімоно у національно потужних Японії та Китаї, але аж ніяк не у катастрофічно бездержавній країні етнографічно-декоративних українців. А тим часом основна маса населення на сході та півдні покірно потягнулася до шкіл писати заяви про зарахування своїх дітей до російськомовних, російсько-підручникових і приречених на ро­сійсько-ментальність, класів. Не чуємо і про масові, сконсолідовані протести навіть з боку «професійних українців» — гуманітарної українознавчої інтелігенції центру, сходу та півдня.

Яке блюзнірство діється довкола! Адже й малій дитині зрозуміло, що не російську, а українську мову треба захищати. Бо ж куди не глянеш, все і так російське — преса, телеканали, політична реклама... Кому замало, кому такий дорогий «язик», нехай їде до Росії й там за нього бореться.

Спочатку нас позбавили національності в паспортах, тепер — державної мови, завтра можемо позбутися й самої держави. Це іспит для українців на витримку. Чим більше терпітимемо, тим більше нахабнітимуть вороги всього нашого національного. Не мовчіть, люди добрі! Не дозволяйте здати Україну Московській імперії, а себе приректи на рабство. Повірте, прийде час, коли заплачете, покаєтеся, та буде пізно.

Українці і росіяни у складі німецької армії в часи Другої світової війни

Україна і Росія належать до тих небагатьох країн світу, де події Другої світової війни залишаються актуальними і по сьогодні, де відзначаються і початок, і кінець цієї війни, річниці видатних битв, дні звільнення тих чи інших міст, де активно підтримуються у громадській думці стереотипи радянських часів, хоча вже виросли покоління людей, народжених після них. Одним з таких стереотипів є теза про те, що радянський народ виграв війну завдяки безпрецедентній згуртованості навколо комуністичної партії і її вождя в ім’я перемоги. При цьому інколи згадують і купку запроданців, що перейшли під час війни на бік німців. До них, найчастіше, зараховують українців, кримських татар і деякі народи Кавказу.

Як усе було насправді? Історична наука має відповідь на це питання. Однак ця наукова відповідь ще так і не стала частиною світогляду більшості громадян усіх країн колишнього Радянського Союзу. Отже, перейдемо до цієї відповіді.

Нинішньої суботи розпочався новий навчальний сезон. Величезні банти, різнокольорові квіти, акуратно випрасувана форма, лакові туфельки — незмінні атрибути Дня знань. На цю традиційну красу щороку батьки витрачають чималу суму із зарплатні. І щоразу доводиться платити за ті ж самі речі дорожче й дорожче. Хтось намагається заробляти більше, дехто купує тільки частину шкільного приладдя, а комусь доводиться вибирати, що придбати до 1 вересня, а без чого взагалі доведеться обійтися. Ми вирішили з’ясувати, чи то ціни так зависоко лізуть, чи то українці не вміють  правильно розпорядитися своїм заробітком.

Одеситка Наталя цього року відправила свою доньку до четвертого класу. Купувати все необхідне почала  у другій половині серпня, бо на початку літа цим займатися бажання не було, в середині — родина поїхала на відпочинок і повернулася лише в серпні. Скупатися до школи Наталя вирішила на «Привозі» — так щороку робить, бо там і ціни, на її думку, нижчі, і вибір задовільний. Проте у відкладену на ці потреби суму жінка не вклалася, бо за рік практично кожен товар зріс у ціні. Скажімо, якщо торік шкільний сарафан придбала за 270 гривень, то зараз виклала 320. На 30 — 50 гривень заплатила більше за блузки, на 30 — 50 копійок — за канцтовари, на 3 гривні — за банти. Зошити та ранець вдалося знайти за старою ціною. І все ж це не врятувало ситуацію. У зв’язку з подорожчанням довелося відмовитися від придбання ще одного сарафана на зміну, гольфа, набору прикрас для волосся.

Досі, понад 11 років, єдиним місцем в Одесі для реабілітації та оздоровлення дітей з порушеннями психофізичного розвитку — інвалідів 1-ї та 2-ї груп, розумово відсталих, у тому числі й хворих на ДЦП, — був Центр імені Януша Корчака (якому належать слова, винесені у заголовок). 30 серпня його філіал відкрився у Суворовському районі.

Центр реабілітації імені Януша Корчака вирішував важливу со­ціальну проблему — впродовж всього робочого дня в ньому перебували діти-інваліди, які тут навчалися, здобували перші трудові та побутові навички, отримуючи шанс на повноцінне самостійне життя у майбутньому. В цей час їхні батьки, переважно матері-одиначки, мали змогу працевлаштуватися та заробити хоч якусь копійчину. Центр був єдиним такого спрямування в місті, а тому обслуговував пацієнтів з усіх кінців Одеси і навіть області. Одночасно в ньому проходили реабілітацію до 180 дітей. За рік їх кількість, враховуючи складнощі та терміни лікування, добігала до п’ятиста. Щодня до центру, що розташований у Малиновському районі, їздили й хворі дітки із житлового масиву Котовського. А їх там немало — більше сотні. Втім, на щоденну допомогу могла розраховувати лише третина з них — саме стільки вміщав автобус центру. «Ми щодня із Суворовського району понад 30 дітей нашим автобусом возимо на вулицю Гайдара. Піднімати щоранку дитину о шостій, аби о сьомій посадити її в автобус — це дуже складно. А взимку це ще ніч, темно, холодно», — зауважує Марина Го­ніна, директор Центру реабілітації осіб з відхиленнями психофізичного розвитку.