Незалежність країни на тлі й напередодні

Так, сплеск громадянської любові до незалежності зафіксований був у серпні 2005-го і 2006 років, коли її підтримали близько 60% громадян з різницею на користь тих, що підтримали, +40%. Однак із зануренням Віктора Андрійовича в трипільську дійсність підтримка незалежності знижувалася і в серпні знову передвиборного 2009 року становила 52%, з різницею на їхню користь + 27%.

Зовсім не те з подоланням руїни. Три роки поспіль підтримка незалежності країни, хоч на відсоток, хоч у межах похибки, але зростає.

Приблизно те саме з кількістю тих, хто від здобуття незалежності виграв. Якщо в серпні 2010-го тих, що виграв, було 26% проти 42% тих, хто програв, то тепер — 31% проти 37%. І понад третину (35%) тих, хто програв, усе одно підтримали б незалежність, якби референдум був сьогодні.

Загалом, можна було б радіти зростанню усвідомлення громадянами цінності та корисності незалежності країни. Однак є обставини, які особливій радості перешкоджають.

Рівень підтримки незалежності не просто залишається різним у різних регіонах країни, про що не­одноразово йшлося. Різниця ця глибшає і набуває нових регіональних особливостей.

Зростання рівня підтримки незалежності відбувається за рахунок заходу і центру країни. На заході він зріс із 86% у 2010-у до 93% у 2012-у; у центрі — з 54% до 77% відповідно. Тут усе зрозуміло: підтримка незалежності зростає, оскільки зростає неприйняття Віктора Федоровича і його не дуже молодої, але дуже чіпкої команди. Ресурс заходу в цьому неприйнятті вже практично вичерпаний, але центр себе показав.

Інша картина на сході. Тут сплеск підтримки незалежності припав на серпень 2011 року (57%), після чого знизився до звичайного свого рівня — менше половини жителів (зараз — 49%). При цьому, по-перше, плавно знижується й кількість противників незалежності — тепер вона становить 23% проти 34% у 2010-у. По-друге, збільшується кількість тих, хто або проігнорував би референдум, або не зміг відповісти (з 20 до 29% відповідно). Тут теж зрозуміло: схід хотів свого президента — і отримав його. Але й тільки. До президента більше нічого особливого не додалося. Як працювали громадяни в копанках, так і працюють, як рахували копійки, так і рахують…

Але зовсім інша картина на півдні. Після перемоги Віктора Федоровича у серпні 2010-го підтримка незалежності тут зашкалила: 65% проти 15% тих, хто незалежність країни не підтримав. Що зрозуміло. Південь хотів Віктора Федоровича ще палкіше, ніж схід. Однак уже через рік прибічники незалежності становили й тепер становлять лише близько третини жителів півдня (34% в 2011-у і 36% тепер), тоді як кількість противників два роки стабільна — понад 40%. Що ж таке сталося на півдні?

Відступ: що сталося
на півдні?

Нам потрібні всі повноваження, щоб усі ті рішення, які приймаються для кримчан, приймалися не в Києві, а на території Криму…
Я буквально вчора розмовляв про це з президентом нашої країни Віктором Федоровичем Януковичем. Його бачення питання таке, щоб повноваження Криму були значно розширені.

Анатолій Могильов,
голова Ради міністрів АР Крим,
листопад 2011 р.

Придивимося на прикладі Криму — найпівденнішої з усіх південних територій країни. Крим, голосуючи за Віктора Федоровича, як і раніше за Партію регіонів, справді вірив, що все з ним буде гаразд. Повноваження буде розширено, автономія піде якщо не в автономне плавання, то в дуже самостійне, і — маючи ось такі ресурси…

Однак бачення питання Віктором Федоровичем різко не збіглося з його практичними діями — і в частині «ось таких» ресурсів, і в частині кадрів, які, як їм і належить, вирішили все. Кадри сотнями рекрутувалися або з «македонських» — у сенсі Макіївки й Донбасу, або з «єнакіївських» — у всіх сенсах цього слова.

Кадри, як їм і належить, вирішили все — і хутко прибрали до рук «ось такі ресурси», включно з «ягід­никами та лишайниками». Так, пригадується, сказав А. Могильов, пояснюючи гостру потребу створення в автономії чергового мисливського господарства для тих-таки кадрів, які опікуються згаданими представниками кримської флори. Чи знав, що армії невдовзі «підножний корм» знадобиться…

Так, кримчанам року вистачило, щоб центральну владу не злюбити так само палко, як на світанку каденції Віктора Федоровича вони її любили. Ну а разом із центральною владою — і ту «незалежність», яку Крим зрештою отримав разом із розширенням повноважень та іншими очікуваннями.

Ось така невесела картинка «Привіт із Криму» виходить.

Таким чином, наростання неприйняття нинішньої влади зумовлює в регіонах країни протилежну реакцію в частині підтримки її незалежності. На заході і в центрі підтримка зростає, на півдні — падає.

Це припущення підтверджується, до слова про переддень, різким охолодженням жителів півдня до Партії регіонів. У 2007 році за неї проголосували більшість виборців регіону. Тільки в Херсонській області підтримка партії становила менше 50%, зате в Криму перевищила 60%. На цей момент голосувати так активно за партію стабільності і влади жителі півдня не мають наміру. Судячи з результатів серпневого опитування, Партія регіонів втратила на півдні понад половину прибічників і більше третини голосів тут не набере. Звісно, якщо…

Атрибути державності

Що стосується атрибутів незалежної держави, то їх громадяни шанують і поважають. Найбільше, як з’ясовується, — державну україн­ську мову, хоч як це, можливо, й дивно для народних обранців підвиду Ківалов-Колесніченко.

36% громадян заявили, що державною мовою пишаються. Ще 55% — засвідчили позитивне до неї ставлення. Разом — 91%, або переважна більшість.

Можна було б подумати, що правильно вгадали названі обранці, узаконивши вільне використання рідних мов як регіональних. Мовляв, дали вільно рідною користуватися — звідси й повага до державної. Але ні. Торік, до і без горезвісного закону, гордість та позитивне ставлення до української державної мови засвідчили 92% — стільки ж, як і року поточного. Кількість негативно налаштованих не змінилася ні на йоту (5%), як і охочих державну мову замінити на якусь іншу (3%).

Інакше кажучи, нічого у ставленні до української мови як державної не відбулося. Закон Ківалова-Колесніченка йому і не допоміг, й і не нашкодив. Поки що.

Зросла кількість шанувальників державного прапора. Якщо торік пишалися синьо-жовтим полотнищем 26% громадян, то тепер — 38%. Негативно ставиться до цього атрибута лише, користуючись лексикою П. Чечетова, «купка» людей — один громадянин із кожної сотні, а ще один — так негативно, що хотів би прапор замінити.

Державний герб має шанувальників менше — може, тому що малий. Пишаються тризубом 30% громадян, ще 58% ставляться до нього позитивно. Негативно — тільки четверо з сотні, аж до його заміни — троє з неї ж.

Державний гімн викликає гордість у 30% громадян (проти 23% торік), позитивне ставлення — у 53%. Негативне — у шести з сотні, як і рік тому, аж до бажання замінити — у сімох (проти 12 торік). Олімпіада додає балів гімну.

Найменше громадяни пишаються таким атрибутом і символом незалежної держави, як її грошова одиниця, гривня. Може тому, що гривень цих десь у державі багато, а в громадян — мало. Тому пишаються гривнею менше чверті (23%) опитаних. З іншого боку, гроші — вони гроші і є, тому дві третини (67%) ставляться до гривні все ж таки позитивно. Негативно — тільки троє з сотні; ще двоє хотіли б гривню замі­нити на щось інше, очевидно більш стабільне. Порівняно з минулим роком, тут особливих змін нема.

Але це все — атрибути. Цікаво подивитися, що з самою державою відбувається.

Людмила ШАНГІНА,
директор соціальних програм Центру Разумкова.
«Дзеркало тижня. Україна».

Опитування проводилося 10 — 15 серпня. Опитано 2009 респондентів у всіх регіонах України. Теоретична похибка вибірки 2,3 відсотка. Використано також дані дослідження, проведеного чотирма компаніями — «ГфК Юкрейн», «Рейтинг», «Соціс», Центр Разумкова — з 27 липня по 9 серпня 2012 року, в рамках якого було опитано 10979 респондентів віком після 18 років у всіх регіонах України. Теоретична похибка вибірки — 1%.

(Далі буде).