На мосту поміж двох морів

А потім він знову співав своїх пісень. Це було дуже незвично. Ми, що виховані на звучанні «Піснярів», інших подібних гуртів, зовсім не знаємо сучасної білоруської пісні, у якій Алесь Мікус стоїть зовсім осібно, аж ніби виламлюється з її тла. Як, передовсім, тематично, так і мелодикою своїх пісень. Опираючись, певна річ, на етнічність, він добре обізнаний з молодіжною сучасною музикою найближчих сусідів — поляків, литовців і далі в Європу. Ми, фактично, нічого не знаємо про сучасну Білорусь, її культуру, окрім того, що там править так само мало симпатичний нам президент і що інакодумців там переслідують — та це вже й нам знайоме. Навіть термін є такий — білорусизація — у сенсі вже зазначених вище двох негативних (а їх же, либонь, значно більше) ознак цієї білорусизації. Спаси і сохрани, як мовиться.

Він співав своїх дуже незвичних, незрідка майже маршевих, а проте мелодійних пісень, акомпануючи собі на гітарі або ж на фортепіано, і чимось невловимо близьким для нас вони нагадували наші українські пісні ще на зламі 1990-х. У нинішній Україні такі дуже рідко звучать — для цього треба бути справді українцем, а не вважатися таким, бути українцем — і більш нікого у серці. Як-от він, Алесь Мікус, є білорусом, людиною, що дивиться у своє білоруське серце й бачить там не лише сьогодення, а й майбутнє свого народу, своєї батьківщини. Бачить світ, а в ньому — свою Білорусь на гідному місці у цьому світі, всіма пошановану. «Прокидайся, Європо!» — одна з його пісень: це про Європу, до котрої всі ми належимо історично, віддавна, і з котрою будемо, безперечно, але й добре бачимо, що сьогодні й там, у них, не все гаразд.

Інша пісня його — звернення до Росії, де сьогодні, на думку Алеся, тривають певні процеси, що можуть привести до якихось змін. Митці душею відчувають такі речі, дуже часто вони стають провидцями.

Рік тому, в час виборів, у Мінську вибухнули протести проти фальсифікацій. Люди прийшли на майдан у центрі міста. Ми знаємо, чим це закінчилось. А пісню свою Алесь так і назвав: «Площа», або ж — «Майдан», бо вона присвячена якраз цьому місцю в його столиці. Він увічнив його, це місце, своєю піснею, тому що не можна забувати про такі події, як і чим би вони не закінчились, і ще тому, що це не лише історія, це — та іскра, яка має жевріти до певного часу. Так вважає молодий музикант Алесь Мікус. Відтоді ця пісня є однією з його творчих візитівок.

— Чогось у Росії вона викликала певний резонанс, — каже він. — Чого б то, не знаю.

Співає Алесь Мікус винятково білоруською мовою, хоча є в його творчому, як то кажуть, доробку й пісня, написана по-російськи. Це він хотів, щоби росіяни його краще зрозуміли: у двомовній країні вони ж бо не тямлять мови аборигенів. Таке саме й нас чекає, либонь. Дуже часто мелодика його пісень говорить про їхній зміст незгірш самого тексту. Його пісні, маючи дуже гарний, привабливий музичний зміст, змушують вслухатися у звучання слів та вловлювати їхнє значення. Одне — що приваблює саме звучання мови, наче б дуже знайомої та нібито зрозумілої, а друге — це все-таки мова чужа, хоч і слов’янська.

— За етнічністю білоруси більше схожі з прибалтами, а з іншого боку — розмовляють слов’янською. До слова сказати, між українською та білоруською мовами — 70 відсотків подібності. Тож Білорусь і в цьому сенсі перебуває якраз посередині між балтійськими та слов’янськими країнами. Щось таке об’єднуюче між північчю та півднем найближчої Європи.

І це правда.

Ми розмовляємо кожен своєю рідною мовою — і розуміємо один одного. Майже розуміємо: нетлумачне слово завжди можна пояснити.

— Отже, друже Алесю, кілька слів про себе, як воно годиться при знайомстві.

— Я є лідером білоруського вокального гурту «Кривокриш» (україн­ською — «Кривохрест». — Авт.). Гурт народився 2008 року. Але перший диск випустили тільки цьогоріч — причини, гадаю, зрозумілі. Називається — «Молитва». Диск здобув чималий розголос у Білорусі.

— Про що твої пісні?

— Про Білорусь, про Мінськ — моє рідне місто, але більшість пісень усе-таки має суспільно-полі­тичне, патріотичне спрямування.

— Чому багато твоїх пісень, принаймні з тих, що отут прозвучали, мають маршовий характер? Вони ніби кудись кличуть, вони — попереду. Чим ти поясниш цю їхню особливість? Це свідомо?

— Не дуже замислювався над цим. Очевидячки, це характер, свій погляд, громадянська постава… Така музика потрібна сьогодні, але нею мало хто займається в Білорусі. І дуже шкода.

— А яка музика, назагал, звучить?

— Раніше дуже популярний був рок. Але наші рокери працювали здебільшого (і це природно) в протестному, суспільно-політичному річищі, тому їх притиснули. Сьогодні різну музику можна почути у Білорусі. Це і попса. І фолк…

— Якою мовою співають ваші «зірки» й не «зірки»?

— Зірки? Більшість артистів, і молодих також, співає, на жаль, російською. Це ті, хто орієнтований на Росію, на російський музичний ринок. Їм краще живеться, й за це вони на все готові. Але це — тимчасове мистецтво, часто й не мистецтво зовсім. Я особисто співаю тільки білоруською.

— Ми заторкнули питання мови, тож хочеться почути з перших вуст про стан білоруської мови в країні. Якою є мова органів влади, державних та не державних установ та організацій, освіти, як, зрештою, розмовляє вулиця?

— В основному російською. Все офіційне розмовляє по-російськи. А неофіційне — то й поготів. Так само й документація вся ведеться російською мовою.

— І не перекладається?

— Може перекладатися й ні. У 1995 році в Білорусі був референдум з питань державної мови. Відтоді їх у нас аж дві: білоруська і російська. Але під російською нині — лише уламки від білоруської, це жалюгідні залишки білоруської — як в офіційному вжитку, так і на побутовому рівні.

— Ну от ви їздите, бува, по країні, буваєте в провінції… Як там?

— У маленьких містечках подекуди ще розмовляють білоруською, у селах також вона ще звучить, але то переважно суржик, що є наслідком совєтської русифікації, там величезна кількість російських слів, росіянізмів, часто пристосованих до білоруської вимови. Не кажучи вже про те, що білоруська лексика засвоїла добрячий шмат російських слів.

— Але ж є національна інтелігенція, котра спілкується літературною білоруською, прагне зберегти рідну мову...

— Звичайно, є. Але літературна — це добре. А розмовної вже майже нема. Для мови це дуже небезпечно. Це питання лежить у дуже цікавому річищі. У суспільстві існують певні течії, певні суспільно-політичні напрямки — якщо можна так сказати. По-перше, це проросійські сили, ці хотіли би, щоб усе білоруське, яскраво національне зникло: мова, культура, традиції… Інший табір — це, сказати б, свідомі національні сили, позиція цих людей така: вони за білоруськість у будь-яких проявах, проти нинішнього президента, бо він, на їхню думку, все це хоче знищити. Існує ще один табір, суто пролукашенківський — там не так все гладко. У них така позиція: президент за національністю білорус, і він до білоруської мови, до білоруської культури ставиться нормально. Інша справа: ще років 15 тому це було зброєю тих, що виступали проти нього, через це він змушений був виступити проти й схилився до проросійських сил, але це не означає, що він до всього білоруського ставиться негативно.

— Повернемося до музики. Де виступає ваш гурт, хто його прихильники, поціновувачі?

— Виступаємо у Мінську в основному. Приходять люди різні, зде­більшого молодь, зацікавлено слухають і старші люди. Але все це, назагал, ті, хто хоче почути справді білоруське, національне, патріотичне, бо вони хочуть надихнутися. Щось таке не конформістське, навіть протестне. У нас є фестиваль, який об’єднує гурти національної спрямованості, «Крівія» називається.

— Ваша творчість, назагал, має суспільно-політичну палітру. Чи не відчуваєте якогось пресингу, тиску на свій гурт?

— Ні, пресингу не було. Хоча, справді, ми співаємо зовсім не в тому руслі. На 9 травня, наприклад, яке ми вважаємо російсько-більшовицьким святом, я зладив концерт в одному з клубів, там звучали доволі різкі мотиви. Хоча, зізнаюся, не все так гладко у нас. Чимало білоруських політиків покинули батьківщину, а хто залишився — тим закрили рота.

— А не закрадається часом страх?

— Трохи є. Але ж це притаманне людині. Захисна функція. Боятися — співати те, що всі. А я так не хочу. І не вмію.

Роман КРАКАЛІЯ.