УГВР – підпільний уряд Воюючої України

30-х років в Україні виникла. Таким центром не могло бути також Українське Державне Правління, утворене на українських землях у червні 1941 р., з цієї простої причини, що майже всі члени цього Правління сиділи на цей час у німецьких тюрмах і концтаборах». Тобто необхідний був той провідний центр у боротьбі за Українську самостійну соборну державу (УССД), який після закінчення війни міг би репрезентувати перед світом боротьбу українців за свою незалежність.

Весною 1944-го був створений ініціативний комітет, який діяв до червня того ж року. Очолив його Лев Шанківський, колишній старшина Української Галицької армії та армії УНР. Активну участь у роботі комітету брав Кирило Осьмак (на знімку), родом з Полтавщини, котрий був членом Центральної ради УНР. За завданням Проводу ОУН він написав проект двох основних документів УГВР: «Платформа» та «Універсал». К. Осьмака дуже турбувала розпорошеність політичних сил, котрі вели боротьбу за визволення України від будь-якого поневолення. Цій вічній для українців проблемі консолідації патріотичних сил багато уваги приділяв і С. Бандера, котрий ще з липня 1941-го перебував в німецькому концтаборі Заксенхаузен. Він не допускав механічного об’єднання сил, а вважав, що, консолідуючись, політичні структури свої вузькі партійні інтереси мають підпорядковувати інтересам усього українського народу. Навколо УГВР об’єдналися ті патріотичні сили, які відстоювали державницьку ідею й одверто не співпрацювали з німцями: прихильники гетьмана П. Скоропадського, представники ЦР УНР, які тісно співпрацювали з ОУН та УПА, члени най-більшої політичної партії Галичини УНДО (Українське національне демократичне об’єднання), представники церкви.

Збір проходив у Карпатах, подалі від непрошеного ока, в лісництві біля села Лужок Горішній (нині це Самбірський район Львівської області) під охороною чотирьох відділів УПА. Головував Ростислав Волошин (псевдонім «Павленко»), обраний пізніше Генеральним секретарем внутрішніх справ УГВР, секретарем був Микола Дужий. Вирішили, що місцем перебування УГВР є українські землі, а за кордон виїжджають лише окремі члени УГВР з окремими дорученнями. Це забезпечувало те, щоб УГВР не перетворилася в еміграційне представництво і в політиці була цілком незалежною від будь-яких сторонніх сил. Ухвалили основні напрямки діяльності та перші законодавчі документи — «Платформу», «Тимчасовий устрій» та «Універсал до всього українського народу», а також затвердили текст Присяги воїна УПА, яку в урочистій обстановці прийняли всі відділи УПА.

«Ми, УГВР, — читаємо в «Універсалі», — присягаємо Тобі, Український Народе. Наша мета — УССД на українських етнографічних землях. Наш шлях — революційно-визвольна боротьба проти всіх найманців і гнобителів українського народу... На вівтарі цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя... Всі національні меншини, що живуть на українських землях, за-кликаємо включитися в українську визвольну боротьбу. Їм забезпечуємо повні громадянські права в Українській державі. Український народе! Віримо, що не посоромиш землі своєї! Віримо, що будеш гідним спадкоємцем княжих дружинників і козацької слави! Героїчна боротьба твоїх предків за Українську Державу — це для Тебе наказ! Тому кличемо Тебе: єднайсь у своїй боротьбі, кріпись у своїй вірі! Слава Україні!»

Вибори керівних органів відбулися 15 липня. Структура УГВР нагадувала структуру уряду демо-кратичних країн і формувалася на принципі індивідуального представництва різних політичних сил. Кожен з обраних був свідомий тієї тяжкої долі, яка чекала його на шляху боротьби, особливо в умовах більшовицької окупації. Президентом обрали К. Осьмака (псевдо Марко Горянський). (Він був поранений у сутичці УПА з частиною Червоної армії у серпні

1944-го, потрапив у полон, помер 16 травня 1960 року у Владимирській тюрмі). Віце-президентами стали Василь Мудрий (від УНДО), отець Іван Гриньох та Іван Вовчук (від ОУН). Генеральний секретаріат очолив Р. Шухевич під псевдонімом Роман Лозовський, він же став і секретарем військових справ під псевдонімом Тарас Чупринка. Головою Бюро інформації обрали молодого письменника зі східноукраїнських земель Йосипа Позичанюка. Членом УГВР став і наш одесит — відомий письменник, поет і науковець Юрій Липа, якого вистежили і по-звірячому закатували 19 серпня 1944 року. Генеральним суддею обрали гетьманця Я. Біленького.

Оскільки обрані гинули, склад підпільного уряду докооптовувався новими членами. У другій половині 1940-х до УГВР ввійшли відомий художник УПА Ніл Хасевич, члени Проводу ОУН Василь Кук і Василь Галяса, а також талановитий поет і публіцист Петро Федун, широко відомий під псевдонімом Полтава (загинув у криївці 23 грудня 1952-го) Це лише кілька імен, які найчастіше зустрічаються у пресі.

Після смерті Романа Шухевича 5 березня 1950 року. Генеральний секретаріат очолив Василь Кук. Він був заарештований КДБ 23 травня 1954-го. З цього часу історія УГВР в Україні припинилася. А керівники УГВР, що емігрували, заснували Закордонне представництво УГВР, яке репрезентувало інтереси українців у світі, видавало книги й журнали, контактувало з урядовими колами різних держав.

Підпільний уряд Воюючої України регулярно випускав бюлетень «Бюро інформації УГВР», де вміщувалися накази, інформувалося про нагородження воїнів УПА, про їхню загибель, про більшовицький терор, зокрема про кількість арештованих, вивезених за Урал сімей з кожного населеного пункту та загиблих у нелюдських умовах транспортування. Повідомлялося також про самооборонні дії українських селян.

Особливо цікаві повідомлення про рейди загонів УПА по Чехо-словаччині до Західної Німеччини та Австрії. Наприклад, у повідомленні від 25 вересня 1947 року йдеться про політичне значення факту появи за кордоном невеликої кількості упістів: «Він зводить нанівець усі протиукраїнські намагання чужинців і деяких українців переконати світ, що УПА — це чиста видумка і що збройна боротьба, та ще й довгорічна, в совєцьких умовах неможлива. Безпосередня зустріч чужинців з українськими здисциплінованими бійцями роз-віває всі ворожі казки про «нацистсько-фашистських дезертирів» чи про «бандитизм» визвольної армії українського народу» (цитую за кн. П. Мірчука «УПА: 1942 — 1952»). «Треба було аж рейду УПА, треба було живих свідків, треба було повстанцям пройти серед боїв понад тисячу кілометрів, щоб остаточно переконати своїх (емігрантів), що УГВР, УПА, ОУН існують, що вони діють і борються за Українську Державу», — читаємо в «Зверненні Воюючої України до всієї української еміграції» в жовтні 1947-го.

Історія УГВР дає нам сьогодні два найважливіші уроки. Перший — об’єднання українських патріотичних сил можливе і необхідне, українці в кризові для нації періоди здатні гуртуватися. Другий урок — запорукою успіху української боротьби є її відкритість і демократичність.

Аліна ПЛЯЧЕНКО.