Фіалки пізньої осені

Поезія зрілого автора — філософсько-елегійна, подекуди сумна й песимістична: «Життя стає все важчим, все сумнішим / Від клумаків, де юрмляться роки, / Де почорніли мрії і зірки…»

Та не обманеш ні себе, ні читача: душа все така ж вразлива, розум гострий, а погляд такий дитинно-ніжний, всотує і всотує в себе красу цього світу: «…дивлюсь на весну ту, / Милуюся, нишком серце простягаю, / Торкнутись мрію хоч би недогарком Душі…»

Так, нема вже тої рвійності в поезіях В. Павленка, завзяття й безміру сексуальних мотивів, зате з’явилося глибше осмислення життя, якась ніжність аж до щему. Його єство наче зливається з природою: «Літають над вербою журавлі, / Шпаки то налетять, то вмах тікають. / Роса по листі на траву стікає, / Цвіте і червоніє ґроном глід… / Собі б кудись за вітром полетіти!»

Образність поезій В. Павленка деколи сягає таких вершин, що стає шедевром: «Відгомоніла злива над селом, / Земля порепані зімкнула губи, / А я вдивлявсь у райдуги весло / І бачив диво: небо землю любить!»

З поетом постійно — його спогади: про дитинство, рідне село, кохання: «Сільські стежки, натоптані, гостинні / Над ставом, попід річку, в спориші / І в лопухах, у кольорах душі, / Де лопотіло п’ятками дитинство»; «Кривенька вуличка… / Моє дитинство тут вчило мову вітру і дощу; / Тут роси ткали килим споришу / І найпрозорішу у світі тишу».

Хлюпають у серце ці спогади болем і радістю, живлять і дають наснагу, сняться сільські вулички й дорогі люди. Адже там, у рідному краю, — коріння пана Василя. На схилі років кожен із нас ще гостріше відчуває незримий зв’язок із батьківщиною. Бо звідти — перші сльози й радощі, дитячі мрії й сподівання, відчуття роду й народу…

Пекучі роздуми не дають поетові спокою: чи так живемо? Що головне в житті? Де шляхи до самовдосконалення? Чому люди забувають про духовне і святе? «Та видно спис і шаблі, є гармати / І танки, щоб вбивати і ламати, / А Храм, оте духовне і святе, — Не видно…» Поет переконаний: «Все у царстві Бога / Не колесом, не горлом чи горбом — / Все рухається виключно любов’ю, / Бо передує і війні — любов!»

Та дзвенить сталево поетове перо, коли він пише про Україну. Струменить суцільний біль у розділі «Час розпечених бруньок»: «Не таланить, стражденна Україно, / Куди не глянь — не таланить тобі. / Між кованих народами орбіт / Тобі дісталась вутленька — наївність!» «Куди не глянь — продажність непрощенна!» — з відчаєм вигукує поет. «Так хочеться людської чистоти, / Поводирів достойних і спроможних!..» — повторює, як заклинання.

І знову й знову по-шевченківськи вчить нас, радить, застерігає: «А пиймо мудрість із Дніпра, панове (Не з Рейну, не з Москви чи Потомаку)». «Кров українська! / Кров та вчить і стогне…/ Прислухайтесь!.. То на віки — страховка / Від хиб, аби в багнюку не упасти».

Якби ж ми слухали поетів — цих речників із загостреним почуттям відповідальності й людяності!

«Поети — це біографи народу, / А в нього біографія тяжка», — влучно визначила Ліна Костенко. Так, вірші не просто пишуться, вони відбирають сон і спокій, додають у душу гіркоти й печалі — якщо ти справжній поет-громадянин. Василь Павленко — справжній поет, бо живе так, як пише, а пише так, як живе.

І хоч не завжди автор «дружить» із розділовими знаками, інколи поезії ускладнює надлишком рідко вживаних слів та образних висловів, у запалі порушує стилістичну стрункість, та головне в його творчості — щирість.

Найбільше вражає в цій збірці «Остання розмова полковника Івана Богуна з гетьманом Богданом Хмельницьким». Фатальна для України Переяславська рада, чорний 1654 рік. Полковник звертається до гетьмана: «Щось славне в тім бачиш, / що Вкраїну під царя Московського згинаєш… / Там же — грязь, / Духовна темінь і боярські ярма!..» «Та де ж набрати рідного нам війська, / Щоб всім загрозам вигострити вістря?!» — з розпачем питає гетьман. Богун переконує Хмельницького спиратися на власний народ, зробити всіх козаків вільними. Коли ж бачить, що гетьман не дослухається до нього, каже пророчі слова: «Історія поставить / Колись оцінку ще тобі вустами / Онуків…»

Так, історія дала свою оцінку. Та хіба легше нам від цього?! До сьогодні пожинаємо отруйні плоди ганебної угоди. Але поезія закінчується оптимістично. Повіримо лицарю України Іванові Богуну:

Ще скаже слово українська кров,
І зацвітуть сади, лани, Дніпро
І нація у Божій благодаті!..

Через чіткі, динамічні, хвилюючі діалоги перед нами зримо постають історичні діячі. Автор майстерно передає їх образи, їх переконання й спосіб мислення.

Якою розпукою сповнені слова великого Українця Івана Богуна: «Я помирати ще не розучився… / Веди народ і козаків-попів / У Переяслав, гніться там навпіл, / А я — у степ, де свище воля чиста…»

Тут нічого зайвого, кожне слово на місці й працює на ідею твору.

Залишається подякувати автору за запашні фіалки й побажати нових творчих успіхів. Нехай оптимістичне світовідчуття завжди перемагає, як пише сам автор:

Вже лиш за те,
що є оця спроможність
Очима небо пестити, габу
Блакитну, де пливе гусей табун,
Я дякую Тобі, великий Боже!

Читайте, насолоджуйтесь поезією Василя Павленка!

Валентина СИДОРУК,
лауреат літературної премії імені Михайла Чабанівського.
м. Іллічівськ.