Його життя – друковане слово

Проте цього разу все було інакше. Зайшовши до кабінету редактора звичайним, звільненим з армії юнаком, вийшов звідти штатним кореспондентом (тоді — літпрацівником) районної газети.

То був далекий 1968 рік. Відтоді все подальше життя Дмитра Мартинюка тісно пов’язане з пресою. Та що там пов’язане! Журналістика, друковане слово — його життя. Пройшов творчий шлях від кореспондента до редактора, кілька років працював в обласній газеті «Чорноморська комуна» (нині — «Чорноморські новини». Вже давно на пенсії, однак понад тринадцять років редагує літературно-художній, культурно-просвітницький та історико-публіцистичний журнал «Зоря вечорова», знаний у бага-тьох куточках України...

Дмитрові Мартинюку, як і багатьом його колегам, випало працювати у двох епохах: радянській і в часи незалежності України. То лишень здається, що особливої різниці нема. Вона є. Якщо нині кожен принциповий журналіст таки може висловити свою позицію, то кожна радянська газета, журнал, навіть суто літературні видання перебували під невсипущим оком панівної і єдиної компартії, цензури, органів радвлади.

Втім, навіть за тоталітарного комуністичного режиму був вибір. Один міг творити за принципом «чего изволите?» — і не мати жодних проблем. Другий у власних публікаціях чи редагованій газеті прагнув відстоювати справедливість, ті ж таки задекларовані в партійних документах моральні цінності — й тоді вже, як поталанить. Нині кожен може погортати старі газетні підшивки й знайти чимало принципових матеріалів з-під пера журналіста Дмитра Мартинюка, пізніше — написаних працівниками очолюваної ним районної газети.

— Звичайно, — згадує Дмитро Дмитрович, — не всі публікації були високого рівня, не всі однаково гострі. Не після кожної були «висновки», та часом «на горіхи» перепадало. Пригадую, наші журналісти виявили, що на одній з птахофабрик району прокручують оборудки з продукцією та зарплатнею. «Ниточки» тягнулися до обласних структур, а може, й вище. Ясна річ, про те, щоб провести в тих умовах журналістське розслідування, як це робиться тепер, — годі було й мріяти. Та все ж певні документальні докази в нас були, й газета виступила з гострою публікацією. Зчинився скандал. Керівництво райкому партії було дуже незадоволене. А десь за два тижні до Одеси приїхав інструктор ЦК Компартії України, відвідав і наш район. Тут слід нагадати, що інструктор ЦК в області чи районі — фігура практично з необмеженими повноваженнями, й «піти» будь-кого з роботи, якщо це не номенклатура ЦК, для нього — суща дрібниця. Мене викликали до райкому. Ми зіткнулися вже на сходах, коли «перший» і столичний гість спускалися до виходу. Секретар представив мене, а інструктор з Києва коротко сказав: «Газета должна извиниться». Я зі щирим здивуванням запитав: «За що?» «До свидания!» — почув у відповідь. У колективі вирішили: вибачатися не будемо. У райкомі вдали, ніби про це забули.

Звичайно, було б неправдою стверджувати, що газета в той період виглядала аж надто незалежною. Та все ж, використовуючи задекларований формальний постулат компартії про те, що інтереси і благо народу понад усе, журналісти намагалися писати з точки зору справедливості. Одного разу кореспондент привіз із села гостросюжетні фото про будівництво житла винятково для родичів і наближених голови тамтешнього колгоспу. Поїхали туди ще раз, порозмовляли з виконробом, головою та бухгалтером, з колгоспниками. Результат — розлогий фоторепортаж під промовистим заголовком: «Котедж для зятя».

Тоді побутувала практика: керівник, якого критикувала газета, зобов’язаний дати письмову відповідь редакції. Голова колгоспу не відповідав надто довго. Вирішили звернутися письмово в бюро, оскільки герой нашої публікації був членом райкому. Та не врахували, що голова приятелював з багатьма ке-рівниками району, комусь, подейкували, доводився навіть кумом. Ну і всипали нам на тому засіданні!.. За що? Знайшли за що!..

Я прийшов у редакцію «Слави хлібороба» значно пізніше за Дмитра Мартинюка. Скільки себе в ній пам’ятаю, тут завжди панував дух творчості. Звісно, були й такі працівники, що їм усе байдуже — аби свої «рядки» настрочити. Та все ж переважав журналістський пошук не без участі й підтримки спочатку заступника, а потім і редактора Дмитра Мартинюка. З його ініціативи в газеті народилися серйозні тематичні сторінки, одна з яких називалася «Позиція». У ній поза-штатні автори і журналісти редакції порушували важливі питання сус-пільного життя, висловлювали і обґрунтовували власне ставлення до тих чи інших подій, явищ.

Дмитро Дмитрович надавав багато уваги становленню молодих журналістів, підтримував їх прагнення здобувати вищу освіту, чимало разом з ними працював над підготовкою публікацій. Так само, як і з нашими дописувачами — жоден лист, жодна замітка не проходили повз увагу редактора.

— Поміж редакторів поширена думка: мовляв, початківця варто кинути в роботу, немов, вибачте, щеня у воду. Випливе, щось путнє буде, — ділиться думками Мартинюк. — Може, в цьому і є якесь раціональне зерно, проте мені такий метод не до вподоби. Вважаю: це надто жорстоко. На моє переконання, краще навчати на позитиві: аналізуючи разом з початківцем підготовлений матеріал, більше уваги звертати на вдалі місця, помічати творче зростання. Добре слово наставника заохочує до подальшої праці над собою. Щоправда, — тут мій співбесідник на мить замислюється, — має бути зворотний зв’язок й усвідомлення того, що навчання не закінчується ніколи. На жаль, мушу визнати, що такий підхід не оберігає від невдач. Інколи, невимоглива до себе людина починає думати, що вже вхопила, як кажуть, Бога за бороду. З такого справжнього, принципового журналіста не вийде, хіба що — кар’єрист. От і спробуй тут вибрати, — невесело усміхнувся редактор, — або ризик проґавити журналістський талант («випливе — не випливе»), або такий самий ризик дати путівку в життя кар’єристові й невігласу...

Майже 25 років трудової діяльності присвятив «Славі хлібороба» журналіст Дмитро Мартинюк. Та й по тому, коли вже не працював у газеті, не полишив справи, що стала сенсом його життя. 1998 року заснував журнал «Зоря вечорова», ставши його редактором і видавцем. Часопис, що виходить на громадських засадах, попри невеликий наклад, має читачів і шанувальників, окрім Одещини, у різних куточках України: на Львівщині, Івано-Франківщині, Закарпатті, Рівненщині, Житомирщині, Харківщині, Миколаївщині... Про нього не раз писали «Чорноморські новини». Головна запорука визнання, вважає редактор «Зорі вечорової», — це правдивість і щирість, вдумливий добір матеріалів, шанобливе і водночас вимогливе ставлення до авторів.

Недарма 2002 року на презентації журналу в київській письменницькій організації тодішній її голова Леонід Череватенко сказав у виступі, що видання має реальну перспективу стати всеукраїнським. Також, мабуть, невипадково відомий український поет, колишній багатолітній політв’язень сталінських таборів Василь Боровий, відповідаючи на запрошення стати членом редакційної ради, відповів: «Вважатиму за честь».

У творчому доробку редактора і видавця Дмитра Мартинюка — художні й публіцистичні твори, упорядкування й видання книг на історичну тематику. Кілька років тому вийшла друком його збірка оповідань «Поклик срібної сурми», а згодом — збірка поезій «...І від олжі застережи». За книгу «Україна в серці моїм» (публіцистичні роздуми) автор удостоєний диплома і премії Фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського вільного університету в Нью-Йорку. Нині працює над новою художньою книгою. Якою — не каже. Щоб не зурочити...

А поки що гортаємо разом свіжий випуск «Зорі вечорової», де на гарній глянцевій обкладинці па-м’ятник — постать юного, захопленого й натхненного Тараса — у Варшаві. (Чому не в нас, в Україні?). Журнал, що вийшов друком до дня народження Шевченка, присвячений нашому Пророкові. На сторінках вміщено твори, які були вилучені царською та радянською цензурою. А редактор журналу уже в полоні думок про наступний випуск: обкладинка, дизайн, тематика, фото, тексти, автори...

Іван РАФАЛЬСЬКИЙ.
Комінтернівський район.