Дмитро ШУПТА: «Без мови ми живем останню мить...»

Досить кремезний чоловік з сивою чуприною, у якому вчувається козацька міць, відразу вражає легкою швидкістю рухів, внутрішнім летом, який по-своєму підхоплюють блакитні очі мрійника. Невловимий поворот голови і погляд за межі присутнього... То є таки ота таїна?! Мені здається, що я наблизився до неї, вона готова відкритись мені. Розпечене навальне місто, автомобільна істерія Фонтанської дороги залишаються позаду, а ми ніби опиняємось в іншому світі, де зелений сад живе не підвладним суєтності життям, а вітер, що гуляє у ньому, невимушено струшує її з нас. «Не там шукаєте, — каже Дмитро Романович, зриваючи на ходу виноградний пасинок. — Поетів треба читати, вони у віршах, а не у кількості чарок чи коханок, у дивосвіті стихії, що упокорилася владі рими, а не в ексцентриці егоїстичного індивідуалізму».

Я дивлюсь на натхненне і трохи відсторонене обличчя поета і розумію, що дружня бесіда і чаркування Дмитра Шупту не розкриють — він, як і годиться козакові, грається словом, жартує і химерить, але — треба читати. Побачене оком і почуте душею слово — єдиний шлях до поета.

Оксентій МАКОВ.

Дубові колоди

Ми стаємо податливіші гумки,
Такі, неначе пил на спориші, —
Іде сьогодні зондування думки,
Іде аускультація душі.

Над нами турми грозові навислі,
Завжди за нами — невідчепна тінь.
Ми мови позбавляємося й мислі —
Невже для всіх прийдешніх поколінь?

Нас густо пересипано народами.
Ми вже, можливо, навіть не народ.
Ми стаємо дубовими колодами,
А щось, дивися, витешуть з колод.

Богообрані

Обурено бентежуся я знову,
Долаючи завали кам’яні.
Йде нині боротьба за рідну мову,
Якої доля не лише в мені.

Без мови кожен з нас в подобі звіра,
Без мови нас чекає тільки крах.
Коли ж народ є й наша Рідна Віра,
То буде й рідна мова у віках.

Без мови нам і душно, і затісно.
Без мови ми живем останню мить.
Населення зникає закулісно,
А про народ не варто й говорить.

Можливо, рай — Канари чи Багами,
Та я плекаю свій-таки город...
Якщо народи створені богами,
То кожен — богообраний народ!

Безсмертна мово українська, слався!
Була ти в нас і будеш, як і є.
Хто нашу мову знищити затявся,
Фактично, проти Бога постає.

Відродження

Ми вирвались з імперської жахітні.
Вікно в Європу має ставить скляр.
О, як же нам, оспалим, необхідні
Сьогодні Елоїза й Абеляр.

Нам кажуть, що ми вирвались без крові,
Хоч море крові вже ми пролили.
Нам не стачає єдності й любові.
Сьогодні — як, до речі, будь-коли.

Нас нищили анархія і розсвар,
Й ніде не рятував чужинський спас.
І заполярна Колима морозна
По тому вже доконувала нас.

Пощерблені мечі у нас булатні.
Зупинені в нас води у Дніпрі.
Чи народить ми Гетьмана не здатні,
Хоча і є у нас богатирі?

Над нами нависає чорна хмара.
Свобода вислизає, мов карась.
З кохання Елоїзи й Абеляра
Відродження епоха почалась.

До нації

Нас нищили постійно й принагідно —
До винищення гідності в душі.
Нам рідко сонце сяяло погідно,
А тільки сльози блисли в спориші.

До нинішнього часу від Гомера
Під маєвом чужинських прапорів
Ми з волі віртуозного гримера
Міняємо відтінки кольорів.

Гример усяку ваду загримує...
Гримлять громи і небеса гудуть.
З нас тільки цеглу час міцну формує,
Яку в фортечні мури покладуть.

Неначе у хворобі перебіглій,
Упротяж перемучених віків,
У плетиві насаджених релігій
Ми здобиччю стаєм для павуків.

Не з Біблією клятву чи з Кораном,
А Рідну Віру треба нам творить.
Про націю ніколи не зарано
І про народ потрібно говорить!

О, українська націє хоробра,
Шляхетною ти мала стільки прав!
Лицарство й Слава — то козацькі добра,
Яких у нас ніхто не відібрав.

Свято рідної мови

Вогненні в хмарах нагаї,
Коли сніги чи квітнуть вишні —
В свята чарують нас гаї,
Поля та луки дивовижні.

Річки каскадом берегів,
Й вода всіма колодязями...
В свята я згадую богів
І всіх святих своїх з князями.

Там, де проходив хан Батий
І знищив нашу землю гожу:
У свята завше я — святий,
Що тільки сам собі доводжу.

Цьому немає забуття,
Бо рідна мова —
Не полова...
Святкую кожну мить життя
У барвах з музикою слова.

Де ж ви, захисники?

Струмок плекає мову і ріка —
Свою, чого зреклася відщепенка...
Де ж ви, лауреати Гірника
Й лауреати премії Шевченка?

Хто через мову з вас позбувся прав?
Чи всі ви на Канарах, може, влітку?
На нарах я за мову відбував,
А вам вона — лишень для заробітку.

Обурюються води у Дніпрі:
В країні суверенній та окремій
Існують же шановані журі
Та комітети всіх найвищих премій.

До нас гадючо ворог проника —
Нам пельку затикає знову й знову.
Де ж ви, лауреати Гірника,
Хто здатні захищати рідну мову?

За ворогову плату, не за так
Скубуть з нас до останньої пір’їни.
Де ж ви, герої справжні України,
Які ще не отримали відзнак?

Жирує закордонний вояжер,
Що звик усе на свій аршин вершити,
Бо є герої, згодні задушити
І мову, й Україну вже тепер.

Хто ще?

Нічого ми в життя не беремо,
Окрім найбільших мук. Чи не указ це?
Мов Фенікси, ми всоте згоримо
За рідну мову, наче камікадзе.

І не даремно ллється наша кров,
Яка лилась, освячена віками.
Сьогодні в нас — уже не та любов,
Породжені не тими ми батьками.

А збайдужілим, нам і не кортить
Побачити спросоння знову й знову,
Хто ще сьогодні спалахне й згорить
За нашу українську рідну мову?