Звитяга за Україну – Конотоп

Повторимо ще раз це слово: Конотоп. І знову й знову… Що значить воно для українця? Для кожного етнічного українця, у підсвідомості, в генах котрого ще залишаються ті краплини, що їх треба позбутися, до решти вичавити з себе. А інакше ніколи не виборсаємося з біди, з тієї халепи, у яку втрапили і за яку собі ж і завдячуємо, тому що най-більший ворог наш — це все ще ми самі. Ми стали вже вільні давно, і не кажімо, що 20 років замалий історичний відтинок, а роззирнімося ліпше по сусідах — балтійських народах, інших східних слов’янах… Тут, як мовиться, без коментарів. А ми все ще дивимося назад, замість того, щоби упевнено дивитися вперед, сміливо йти вперед, несучи на чолах заповіти борців за волю. Та взявши з собою нашу славу і нашу доблесть, нашу любов до Вітчизни — єдиної і найкращої в світі. Вороги наші, і внутрішні — передусім, звісно ж, затягують нас у безвість вигаданого євразійського простору, але нам треба у простір Свободи, у простір гідного людини життя. Хоч для цього ще треба самим навчитися гідності. Гідності знати і шанувати самих себе, свою ідентичність, своїх звитяжців та свою історію.

То що ж воно таке: Конотоп? Лишень епізод російсько-польської війни? Тільки сторінка, абзац, рядок в нашій історії? Чи одна з переможних битв козацьких, яких було багато? Що це за символ такий — вірніше, чому став символом? І символом — чого, якщо досі далеко не всі можуть (а чи хочуть?) з’ясувати для себе ці питання? І чи не має воно продовження у вже сучасній, новітній історії — у вже цілковито інших історичних обставинах?

Нехай історики досліджують істинні наміри і думки вродженого дипломата і гетьмана Івана Виговського, але те, перед чим він стояв напередодні Конотопської битви, не могло його не тривожити. Був він послідовником Богдана Хмельницького чи плекав свої власні інтереси — не важливо. Важливі історичні реалії: брутальні спроби Московії обмежити українську незалежність. Кілька років тому знайдено листи Івана Виговського до європейських правителів, у яких він нарікає на дії царя, що мали явні ознаки прямого втручання у внутрішні справи гетьманської України. Ба більше: царський указ прямо називав його зрадником. В країні розгоралася громадянська війна, у якій Москва підтримувала противників надто самостійного гетьмана, особливо після укладення Гадяцької угоди про Велике Князівство Руське. Отоді-то російські війська вторглися на територію України…

Про перебіг тих подій вже написано багато. Але треба знову й знову нагадувати про найяскравіші з них. Наприклад, про те, що 70 днів тривала оборона Конотопа, який російські війська так і не змогли здобути. І про полковника Гуляницького, котрий утримував місто лишень з 4-тисячним загоном козаків. За цей час Іван Виговський зібрав військо, домовився з татарами про спільні дії. У тодішній Європі, до слова сказати, союз українського і татарського військ вважався непереможним. І сьогодні, знову до слова, дуже важливо, з ким будуть і як поведуть себе кримські татари.

У тій битві окупаційне російське військо було вщент розгромлене. Перед гетьманом відкривався шлях на Москву. Але почалися чвари, як завжди. Запорізька Січ не хотіла зміцнення гетьманської влади і напала на Крим. Татари одразу ж повернули додому, розірвавши союз із Виговським. Щоб припинити розбрат, гетьман віддав булаву. Так блискуча перемога, яку можна було розвинути у визволення України від московської залежності, перетворилася на змарнований шанс.

І так бувало не раз в українській історії. Через півстоліття наміри іншого гетьмана-державника Івана Мазепи також були сплюндровані через зраду. А згадаймо 1917 рік. Щойно після проголошення Четвертого Універсалу Центральної ради Ленін послав війська на Київ. І сьогодні, на 21-у році Незалежності, ми виборюємо право народу мати свою державу і свою державну мову, право на свою історію. В часах Виговського були маніпуляції між різними політичними силами — й сьогодні так само. Щойно після завершення «Євро-2012», яке, здавалось би, згуртувало українців, незалежно від мови, якою вони розмовляють, на патріотичній хвилі, як нам вкинули знову оте провокаційне «мовне питання», — ухвалений з багатьма порушеннями законопроект знов ділить громадян. Це те саме, що підлити пального до ще тліючих вуглин. І не знати, які вороги для нас більш небезпечні — зовнішні чи внутрішні, хоча одні, без сумніву, є продовженням інших.

І в цьому сенсі постає проблема еліти. В часах Конотопа частина елі-ти була орієнтована на Московщину, інша частина залишалася проукраїнською, а більшість її дбала тільки про особисте збагачення. Так само і в сучасній владній верхівці, у якій політиків проукраїнської орієнтації числимо одиниці. Як тоді, так і тепер українська еліта, яку елітою можна назвати лише умовно, не має державницького мислення.

Й тому, наголошувалося у виступах, нація мусить плекати свою еліту, дбайливо її вирощувати. В нинішніх суспільно-політичних умовах це надважливе завдання — й разом з тим надважке.

Україна вже тривалий час перебуває у стані перманентної війни з Росією, ця війна триває у різних формах, на першому місці тут інформа-ційна війна, і це навіть не війна, а вже цілковита окупація інформаційного простору, якій нема що протиставити — знову ж таки через лобіювання псевдоелітою російських інтересів. І не лише в інформаційній сфері — в економіці, культурній політиці та, власне, у всьому.

Конотопська битва була тільки однією з багатьох українських перемог. Ще перед нею, у попередні роки, була низка блискучих перемог Богдана Хмельницького. Був розгром монголо-татарських полчищ на р. Синюсі (Кіровоградська область) українсько-литовським військом 1362 року. А рівно 500 років тому знову ж таки українсько-литовська військова потуга на чолі з князем Костянтином Острозьким здобула перемогу у битві з татарами під Вишневцем (Тернопільська область). А ще була Маківка та інші перемоги Січових стрільців. А що ми знаємо про Грубешівську битву у квітні 1944 року, в якій до 2000 вояків УПА тримали кругову оборону? І про всі інші більші чи менші битви упродовж 1917 — 1920 років, про майже три тисячі повстань проти колективізації, проти експансії більшовизму? Те, що відбувалося після Конотопу, це наша історія. І вона зовсім не ганебна, як нам про це довго розказували, так довго, що українці вже й повірили у те, що вони найнещасніші та найбільш гноблені у світі. Через постійне нагадування про невдачі та поразки сформувалися занепадницькі настрої. Але потрібно постій-но пам’ятати, що упродовж століть вороги винищували найкращих — з покоління в покоління. Це як генетика навпаки.

Сьогодні, звичайно, інші засоби нищення інтелекту. Це наступ на духовність нації, перепони на шляху розвитку національної кінемато-графії, книгодрукування, на українську пісню, це постійні спроби відкинути на задвірки українську мову, щоби вона не звучала, не розвивалась, а ниділа тишком-нишком десь на останніх острівцях українських кафедр, де студенти на перервах переходять на «общепонятный».

Про це, властиво, й говорили учасники «круглого столу». Нам потрібно підняти Конотопську битву на найвищий рівень, щоб вона працювала на українську державність. Нам потрібно підняти всі згадані і не згадані перемоги українців, їхній героїчний спротив поневоленню, щоби засяяло, запрацювало в свідомості усе те, що найжорстокішими методами стиралося з людської пам’яті.

Народ забув, що таке гідність, яку Господь дає кожній людині, але дуже багато втрачають це почуття. Чи є сьогодні гідність в українців — особиста, отже, й національна, гідність вільної людини? Важке запитання. Нещодавно приклад такої гідності показала нам жінка, політик, яка сказала, що не встане перед суддею й не називатиме його «ваша честь». Приклад національної гідності показали люди, котрі після наперсточного ухвалення законопроекту про мовну політику зібралися біля Українського дому, котрі оголосили голодування. Звичайно, їх могло бути більше, набагато більше, й не лише у столиці, а й в інших містах. Могло би… Й так само могло би бути більше людей на тому засіданні «круглого столу», та й саме це зібрання, за інших обставин, мало би відбуватися в іншому місці. І могла б там бути представлена бодай одна телекомпанія — з усіх, що були запрошені. Ось вам проблема гідності і честі. Саме гідність і честь давали поштовх повстанням та національно-визвольним рухам. Пам’ятаймо про це.

Роман КРАКАЛІЯ.