«Внутрішнє споглядання» Андрія Коваленка

На виставці, що притягує загальною позитивною тональністю, представлено сімдесят нових полотен митця, написаних протягом останніх чотирьох років. Звертає на себе увагу та обставина, що нове покоління художників шукає себе в умовах ринку, випробовує різні форми взаємодії із загалом. Хотів би наголосити, що завдяки своїм людським якостям для одеського художнього середовища Андрій Коваленко — фігура, що притягує і об’єднує людей часом доволі полярних, навіть антагоністичних.

Влучною є назва виставки — «Екзистенції», що робить наголос саме на ірраціональній природі творчості живописця: об’єкт зображення опановується інтуїтивно, а твір несе відбиток неповторної психоемоційної природи художника. Зображення подається як даність, яка не потребує раціонального пояснення. Щоб бути більш переконливим і не втратити сили першого враження, митець обирає ті засоби вираження, які скорочують шлях до відтворення образу. Полотна створюються без підготовчого рисунку, відразу пензлем, упускаючи деталізацію. Письмо вільне, розкуте. Живопис переважно рельєфний і такий, що зберігає сліди самого моторного процесу. Хоча останнім часом Андрій дедалі частіше віддає перевагу тонкому письму з використанням графічних засобів, наприклад, подряпуванням, які мистецтвознавець Галина Богуславська влучно назвала «малюнками-дряпанками». Поряд з контрастними, інтенсивними у кольорі, декоративними речами, з’являються роботи світлоносні, досить мінорні за настроєм («Свято», «Моє улюблене місто»), писані з натури.

Мистецтво Андрія Коваленка значною мірою детерміноване місцевими тради-ціями — одеським авангардом, особливо другою хвилею, що є свого роду симбіозом раннього одеського авангарду з традиціями пленерного живопису т.з. південної школи та деякими загальносоюзними тенденціями. У свою чергу воно спиралося на традиції західноєвропейського авангардного мистецтва початку ХХ ст. — постімпресіонізму (Ван Гог, Сезанн), фовізму (Матісс) та експресіонізму (група «Міст», «Синій вершник» та ін.). Саме експресіоністи відкрили принадність середньовічного мистецтва та примітиву.

У цьому ж ключі слід розглядати і творчий доробок його батька — Юрія Коваленка (1931 — 2004). Символічно, що свою першу персональну виставку Коваленко-старший почав готувати у рік народження сина, здійснивши її у 1977-у.

Щодо порівняння з експресіоністами. Наш сучасник хоча й не біжить від реальності, але у нього так само ослаблене поняття порядку; колір домінує над формою, а переживання, стан внутрішнього неспокою — над аналітичною споглядальністю. Пройшло вже більше століття, як експресіонізм досяг свого апогею, але й сьогодні досвід піонерів цього напрямку розкріпачує волю художників на їхньому шляху творення «дійсної Дійсності».

Ще один чинник — українська міфологія, народне мистецтво, яке, на мою думку, не так вплинуло на стилістику, як на сам дух його мистецтва. Адже звернення до примітиву не є рисою винятково українською, хоча Берегині Андрія Коваленка викликають асоціації з нашими ляльками-мотанками та писанкарством (як і використання продряпування). У цьому сенсі художник є продовжувачем традиції, яку частина митців по-своєму розвивали чи продовжують розвивати, сформувавшись на одеському ґрунті: В. Алтанець, А. Антонюк, В. Кабаченко, Ю. Коваленко, З. Пасічна, М. Степанов, брати Химочки та інші. Перефразовуючи Марка Шагала, що вряди-годи підкреслював своє єврейське коріння, думаю, Андрій міг би сказати наступне: «Якби я не був українцем і одеситом, як я це розумію, я не був би художником або був би зовсім іншим художником».

Переважаючим у творчості Андрія Коваленка все ж є пейзаж з його етюдним підходом, акцентом на внутрішньому стані, визначеним підвищеною емоцією автора. У ньому загострена увага на швидкоплинності та змінності буття. Більшість подібних робіт написано в рідній Одесі, а також під час пленерів у Карпатах, на Поділлі чи Полтавщині, Києві та Львові. Об’єкти на картинах художника, як у міфології чи казках, набувають нових властивостей. Вони олюднені й вітальні. «Будь-який предмет, що зображує Андрій, має свою історію і свої переживання. Свою душу. Світ сповнений життя. Він співчуває тобі. Подібний меседж митця не може залишити байдужим», — читаємо у вступній статті до згаданого каталогу за авторства Галини Богуславської. У цьому ж дусі пише й інший мистецтвознавець Віра Савченко в короткому, але блискучому есе: «Представлена виставка — це А. Коваленко на новому творчому віражі, з енергією й силою весняної природи, що пробуджується і рветься до сонця й буття…»

Коваленко знайшов свою міру умовності у живопису, яка доведена до граничного лаконізму, така, що відповідає природі його обдарування та темпераменту. Твори Андрія розкуті, у них розум йде за інстинктом. Перед обличчям творчості художник «забуває» свої знання про світ. Пишучи з натури, він певним чином абстрагується від реальності. Це вже ніби спогад про побачене — мате-ріалізовані художніми засобами власні переживання. Принагідно зазначу, що подібна методологія творчості має свою світоглядну платформу на прикладі тих філософських ідеалістичних течій, які вважають, що світ матеріальний примарний, існує лише з огляду на те, що ми його сприймаємо нашими відчуттями (Дж. Берклі), що згодом уможливить теорії «філософії життя» інтуїтивіста А. Бергсона або ж послідовників екзистенціалізму.

Природа творчості Андрія Коваленка така, що у нього внутрішнє сприйняття ще прив’язане до зовнішнього, але над ним домінує. Балансування між внутрішнім і зовнішнім сприйняттями, зрештою, визначає характер творчості й належність до того чи іншого напрямку. Так, посилення внутрішнього бачення над зовнішнім веде до чистої абстракції. В особі Андрія маємо сформованого художника, що вступив у пору своєї зрілості. У якому напрямку розвиватиметься його творчість, залежатиме не тільки від набутого досвіду чи загальної художньої атмосфери, а й від внутрішніх факторів, здатності до еволюції, яку, на загальну радість, він переконливо демонструє сьогодні.

Володимир КУДЛАЧ.