Колег моїх нетлінний слід

Інтриг у колективі не бракувало, відчувалися групові інтереси. Тож чекали, мабуть, провалу і нашого новоспеченого відділу. Деякі «доброзичливці» збиралися нас посварити, нашіптуючи різні небилиці. Та я відразу обірвала ці балачки, дала зрозуміти, що в ніякі групки записуватися не збираюся.

Всупереч усіляким залякуванням щодо «важкого» Лукача ми дружно спрацювалися. Володимир Борисович охоче взявся готувати матеріали, пов’язані з сільськогосподарською діяльністю рад, заготівельних організацій, споживчих товариств тощо. Одне слово, знайшли повне порозуміння. І коли через два роки проводжали мого колегу на пенсію, увесь день у мене сльози текли ручаями. В недобру хвилину, либонь, сказав ювіляр, що ось два роки побуде на пенсії, відпочине й одразу помандрує в інші світи. На жаль, так воно й сталося...

Чому це згадалося у таких подробицях? Бо то був початок моєї журналістської біографії в газеті, якій віддано рівно 39 років життя. Це пізніше були визнання, нагороди, звання заслуженого журналіста України, а до того не бракувало різного — і прикростей, і радостей, і часом непорозумінь. Та жодного разу не пошкодувала, що з «Чорноморкою» пов’язала свою творчу долю, хоч і випадала нагода вибору інших видань. Не хо­тілося втрачати в журналістському житті рідну мову, якою для мене була й залишається українська.

Вростання у колектив відбувалося поступово, природно. Люди розкривалися по-іншому, ніж сприймалися попервах. Багатьом щиро вдячна, що зустрілися у моєму редакційному житті. За добрий приклад, мудре слово, щиру дружбу, вчасну пересторогу, допомогу. Часом доводилося дивуватися невичерпній енергії, оптимізму старших колег. Кожен з них залишив по собі незабутній слід.

Ще в молодіжній газеті ми знали, наприклад, що ніхто з інших колег не може зрівнятися з «Чорноморкою» щодо орга­нізації відпочинку, відзначення усіляких свят. То невтомний вічний профорг Віра Антонівна Корецька була їх організатором і натхненником. У часи радянського дефіциту Євген Маркович Верховський, як мовиться, у дошку розіб’ється, а дістане конче потрібне комусь із колег. А де обов’язково проходили зустрічі з провідними акторами столичних театрів, коли вони приїздили на гастролі до Одеси? Звісно, в «Чорноморській комуні». Збігалися в нашу редакцію колеги з інших видань. Ці гостини блискуче влаштовував наш редакційний веселун і балагур Микола Юліанович Андрієвський. Його добровільною турботою залишалося дістати дефіцитні ліки, звести з найкращим лікарем, допомогти в працевлаштуванні, знайти вигідного квартироздавача, домовитися про місце в готелі навіть у пік курортного сезону. І допомагав не лише колегам. Його щирої душі ставало на всіх, хто звертався з якоюсь проблемою до газети. А потім юрби вдячних приходили до редакції потиснути йому руку. Та він уже крутився у черговій подібній круговерті.

Особлива когорта редакції — ветерани, учасники Великої Вітчизняної війни — Петро Петрович Зіберт, Іван Петрович Герасименко, Анатолій Михайлович Князєв, Петро Павлович Цигуля, Іван Семенович Ситник, Давид Якович Бобер. Про кожного з них — книжки писати. Для багатьох пам’ятним залишився день, коли влаштували в колективі свято з нагоди 20-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною. Ми в профкомі розробили сценарій — то був солдатський привал. У найближчій військовій частині дістали плащ-палатки, пілотки, солдатські фляги, приготували страви польової кухні, витягли з речових мішків так званий сухий пайок — галети, чорний хліб і святкове сало. Кожен з ветеранів розповів якусь історію, епізод з власного фронтового життя, що найбільше запам’яталися. Не можна було не заслухатися. Шкода, що не записали тоді їх на плівку. Підготували самотужки ще й концерт, де виконувалися проникливі фронтові пісні.

Та буднів, звісно, було більше.

Хто найраніше зазвичай приходив до редакції? Як правило, Володимир Григорович, Володя, Шляховий, завідуючий найбільш клопітним відділом сільського господарства зі своїми підопічними працівниками. Там існувала вічна напруга — сівба це чи косовиця, жнива чи зимівля тваринництва. Матеріал з «ударного фронту» обов’язково має з’явитися на газетних шпальтах. Хлопці відділу трудилися оперативно та ще й власні кореспонденти у районах переважно працювали на цей відділ. Володя, пуританин слова як дипломований філолог, часто переписував колег, хоч багато хто вважав те даремним. Хіба що не чіпав власкора Василя Мироновича Лавренюка.

А ще куратор відділу надто полюбляв такий жанр, як рейди, і вимагав, аби публікувалися вони ледь не в кожному номері з численними підписами вдаваної масовості, що насправді було профанацією. Ті рейдові набіги журналістів часто псували нерви керівникам у районах і на місцях.

До речі, гострого пера «чорноморців» неабияк побоювалися винуватці непорядків, конфліктів. І тут хочеться згадати власкора Петра Павловича Цигулю. Коли йому доручали розібратися на місці з приводу критичного сигналу чи він сам натрапляв на критичну точку, то тримайтеся, небораки! Оперативна доказова, гостра публікація обов’язково з’явиться у газеті, викличе серйозний резонанс. І гідно продовжив тут естафету власкор середнього покоління — Петро Васильович Рудий. Він не визнавав ніяких компромісів, не зупиняли журналіста ніякі керівні дзвінки, погрози, підкупи.

Ніби зараз бачу перед собою незабутнього «промисловика» Леоніда Мироновича Золотарьова, любителя жарту-експромту, гострого, солоного слівця. То була енциклопедія промислової Одещини, все і про всіх він знав, вірно прогнозував події, наслідки. Ми часом заздрили його незворушності під час гарячих редакційних «летучок», усіляких зборів, коли ке­рівництво на найвищих тонах допікало нам за якісь помилки, упущення. Він, від природи позбавлений слуху, виймав тоді з вуха свій апарат і блаженно посміхався, спостерігаючи, як розпашілий Рафаїл Львович Град не знаходить від того собі місця. Доля закинула Золотарьова на початку 1990-х до США. Та його листи до Одеси були сповнені живим інтересом до газети, до кожного з нас, а також завжди анекдотами, жартами.

Прикладом журналістського пошуку у військово-патріотичній тематиці залишався і залишається Борис Іванович Дубров. Його газетні публікації переселялися у книжки, яких він написав десятки. Щоразу при зустрічах ділиться черговим задумом і першими знахідками. Наснаги вам, колего, і творчого довголіття!

Можна сказати, знаковим журналістом у «Чорноморці» вважалася Катерина Миколаївна Савчук, Катруся. Мудра і надзвичайно мужня жінка, якій випала далеко не проста доля, та вона відчайдушно керувала і керує нею. Тож публікації з-під її пера на морально-етичні, соціальні теми завжди сприймалися як щире одкровення, чесне, копітке дослі­дження, чіткий висновок. Їй писали читачі, зверталися за порадою, і вона охоче на те відповідала.

Попри зривний, непростий характер редактора Андрія Іларіоновича Свистуна він був людиною, на яку можна покластися в найскладніших ситуаціях — чи то при відсічі несправедливих нападок з керівних крісел на журналіста, відстоїть, дасть пихатим бонзам відкоша, чи при вирішенні побутових проблем, з якими не соромилися до нього звертатися. Багато хто вдячний йому за ту участь.

Не можна без болю за передчасний відхід із життя згадувати про передостаннього редактора — Леоніда Васильо­вича Міщенка, цю чесну, надзвичайно порядну й розумну людину. В нелегку пору становлення незалежної України довелося йому очолити колектив. Спрямований ним курс газети на демократію, державотворення залишається для нас незмінним. Про Льоню можу говорити довго, бо то однокурсник, вірний друг з часів студентської молодості.

А чи забути Віктора Васильовича Тарнавського? Щиро кажучи, неоднозначним було до нього ставлення у колективі. Та він мало тим переймався, був працьовитою людиною. Наша творча співдружність тривала впродовж років. Спільні відря­дження, пошук цікавих тем, людей виливалися у матеріали, котрі схвально оцінювалися у колективі, читачами. Ми любили ті поїздки, нерідко наповнені пішими переходами від села до села, аби не випрошувати транспорту у начальства, котре належало критикувати.

У день ювілею газети хотілося б згадати, сказати вдячне слово усім колегам, з ким доля звела у «Чорноморці». Романові Тарасовичу Кракалії — за мужнє терпіння творчих тортур у нашому відділі партійного життя. На радість редакції і собі, розцвів пізніше, потрапивши в рідну стихію — відділ культури. І Йосипу Олександровичу Бурчо — за взаєморозуміння, Геннадію Олександровичу Проніну — за постійну готовність виконати невідкладне завдання, Володимиру Григоровичу Черненку — за гречність, інтелігентність у будь-якій ситуації, Валентину Петровичу Щегленку — за нашу рибальську дружбу, Ніні Станіславівні Залевській — то приклад мудрої матері-вихователя, невтомній, незборимій українці Вірі Сергіївні Семенченко. Ще раз добрим словом пом’янути «народного лікаря» Миколу Семеновича Стовпника, по якому в ці дні збігає 40 днів.

Минають роки, змінюються покоління. Нині в газеті поруч з ветеранами гідно заявляє про себе наше молоде поповнення. Сьогодні, можна сказати, всі ми мужньо стоїмо, як колись старші колеги при обороні Одеси, на обороні газети, нашої рідної «Чорноморки». Обороняємося, не відступаємо від судового і чиновницького тиску, від людей при владі, котрим сьогодні не потрібна українська газета, які хочуть її знищити. Наш обов’язок — її зберегти. І дай снаги для перемоги нашим нинішнім керманичам — редактору Івану Володимировичу Мельнику і його заступнику — Ользі Іванівні Сірій. Вони не здають оборонні рубежі, попри все і, незважаючи ні на що, творять газету. Ми як ніколи згуртовані заради спільної перемоги.

Оксана ПОЛІЩУК.