Від батька до сина — футбольна родина

За рекордну суму для пострадянського простору — 20 мільйонів доларів — «Шахтар» поступився своїм півзахисником санкт-петербурзькому «Зеніту». Анатолій і там став одним з лідерів команди і, цілком заслужено, її капітаном. Це з його участю «Зеніт» перервав гегемонію московських клубів, завоювавши у 2007 році звання чемпіона Росії. Тоді ж, за оцінками авторитетного видання «Спорт-Экспресс», український футболіст був визнаний кращим гравцем чемпіонату Росії. У складі «Зеніта» він здобув також суперкубок Росії і суперкубок УЄФА.

Не менш яскравою в біографії Анатолія є німецька сторінка. З 2009 року, виступаючи за мюнхенську «Баварію», він був чемпіоном і володарем кубка та суперкубка Німеччини, фіналістом ліги чемпіонів УЄФА.

Анатолій Тимощук удостоєний ордена «За мужність» третього ступеня і почесного звання «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України». Він — заслужений майстер спорту України, і таке ж звання йому присвоєно в Росії.

Природно, виникло бажання скористатися нагодою і взяти в батька, який приїхав до Одеси, інтерв’ю про сина.

— Ми — волиняни, — сказав Олександр Іванович. — У мене за плечима вже 65 літ, але й досі займаюся футболом, який люблю впродовж життя. Гадаю, це захоплення додає активного довголіття.

А що розповісти про сина? Про нього і так усі все знають. На моє переконання, Анатолій досяг своїх висот завдяки дуже професійному ставленню до своєї справи, важкою працею, неухильним дотриманням режиму. Хочете вірте — хочете ні, але він досі, а йому вже 33 роки, не знає смаку алкогольних напоїв, ніколи  не палив і не палить. Я вважаю, що він це правильно робить, якщо хоче подовжити свій футбольний вік.

Любов до цього виду спорту йому прищепив я. Колись я грав за команду «Колос» (Боратин), це передмістя Луцька, а зараз працюю там тренером. Нині команда змінила назву відповідно до торгової фірми «Ласка», керівництво якої забезпечує фінансову підтримку нашого колективу. Торік ми були чемпіонами області, і таке ж завдання стоїть перед нами цього року.

Тут зробимо відступ і вмістимо цитату зі спогадів Анатолія Тимощука: «Свою першу перемогу, як і поразку, я одержав не на футбольному полі, а вдома. Бувало так, що ми з татом грали у футбол у домі. Один дверний проріз — мої ворота. Другий проріз — його ворота. Траплялося, розбивали шибки, дзеркала. Перші радощі від перемог швидко щезали після суворого погляду мами. Тата перемогти було важко, оскільки він свого часу грав у футбол. Не на високому, правда, рівні. Певно, футбольні гени все-таки сказали своє, і футбол став відігравати важливу роль у моєму житті. В тому, що я став футболістом, є велика заслуга мого батька. Те, що не вдалося зробити йому, ми зробили разом, він завжди прагнув допомагати мені і розчищати дорогу на шляху до професійної кар’єри».

Продовжує Олександр Іванович:

— У шість років я відвів сина до секції футболу при команді майстрів «Торпедо» (нині «Волинь»). Згодом, у 14 літ, на якомусь турнірі Анатолія помітили і запросили на навчання до спортінтернату до Києва. Разом з дружиною Надією Анатоліївною ми дали добро. Звичайно, нелегко було відпускати його у неблизький світ, але розуміли, що син захопився спортом всерйоз і надовго.

Тепер, розмірковуючи над його долею, я усвідомлюю, який би вибір він не  зробив у  житті, він став би професіоналом у своїй справі. Його завше відрізняли вольовий характер, харизма, намагання бути одним з кращих.

Після закінчення спортінтернату, він два сезони відіграв за «Волинь», провів 62 матчі і забив 8 голів. Звідти його й запросили до «Шахтаря», де й почався його зоряний злет.

— Чи не цурається Анатолій рідного дому, чи навідується до вас?

— Аякже. Він син — уважний і чуйний. Приїздить до Луцька не тільки, щоб нас провідати. Тут він проводить юнацький турнір на кубок, який сам заснував, беручи на себе всі витрати на його проведення. Дає шанс дітям відірватися від негативних спокус вулиці і прилучитися до спорту. Можливо, в цих командах і підростають нові знаменитості.

До речі, Анатолій є почесним громадянином Луцька.

— Чи зазнав ваш син, що таке  студентство, чи здобув вищу освіту?

— Він закінчив Волинський державний університет ім. Лесі Українки за спеціальністю «олімпійський і професійний спорт».

— У вас ще є діти?

— Так, дочка, Інна, на три роки старша від Анатолія. Вона, до речі, теж спортсменка. Разом з Анатолієм вчилася у Київському спортінтернаті, демонструвала добру гру з баскетболу, була капітаном юнацької збірної. Але через сер­йозну травму коліна вимушена була залишити спорт.

— Ваш син одружений. Де зна­йшов свою красуню? Чи не за морем-океаном?

— Зовсім ні. Дружину зовуть Надією. Вона, виявляється, весь час жила у Луцьку, по сусідству, за кілька хат від нас. А познайомилися випадково — у маршрутці. Для обох стало великою несподіванкою, що жили майже поруч і не знали одне одного.

Живуть дружно. Підтримка дружини, як і всіх рідних, для Анатолія багато означає. Він, в свою чергу, приділяє сім’ї неабияку увагу. Весь свій вільний час проводить вдома, в колі родини. А коли випадає нагода, вкупочці залюбки подорожують світом.

— У вас вже є внуки чи внучки?

— Авжеж. Є дві внучки-близнятка — Міа і Ноа.

— Імена, зізнаюсь, незвичні. Що вони означають?

— Ноа — жіноче біблейське ім’я, яке виникло від кореня, який означає рух. Міа — трактується як благословенна.

Зробимо другий відступ і дізнаємося, як пояснює виникнення імен сам Анатолій.

«Це компроміс, — говорить він в одному з інтерв’ю, — адже всім хочеться дати дітям такі імена, які б влаштовували обох батьків. Ми довго шукали в Інтернеті варіанти. Виписали аж п’ять імен. Одна з дівчаток була дуже активною, тому ми їй дали ім’я Ноа, що означає рух. А друга — Міа — така спокійна, на відміну від своєї сестри. Оскільки були проблеми під час пологів, ми вирішили додати кожній друге ім’я — Марія. Третє ім’я дали крихітці на честь сімейного лікаря, який лікував всіх і в Україні, і в Німеччині. Вийшло Ноа Марія Анатолія. А Міа Марія Анастасія вийшла тому, що Анастасія — це найближча свята за церковним календарем до дня народження дівчаток».

— Ви часто їздите до сина? — запитую далі у старшого Тимощука.

— Часто. Найдовший період, коли не бачимося, становить не більше двох місяців.

— Чи допомагає син фінансами?

— Допомагає. І дуже відчутно.

— Скільки, якщо не секрет, він заробляє?

— Таємниці тут ніякої нема, але, повірте, я ніколи не цікавився і не цікавлюся його заробітками. Скільки він отримав за виступ у збірній, які преміальні йому виплачуються за гру, я не знаю. Можливо, тут виною є моя природна тактовність чи що?

— Я звернув увагу, що Анатолій завжди спілкується українською мовою…

— Він володіє і німецькою, й англійською, не кажучи вже про ро­сійську, але своєю рідною вважає українську. Цією мовою ми спілкувалися у Луцьку. Українською діти розмовляють і в своїй мюнхенській оселі.

— Яким стравам віддає перевагу ваш син? Певно, вже баварським сосискам…

— А от і не вгадали. Його улюблені страви традиційні для українців: смажена картопля, червоний борщ, салат з огірків і помідорів, заправлений сметаною.

— Втім, повернемося до футболу. Яке враження залишив у вас виступ нашої збірної на недавньому чемпіонаті Європи?

— Двояке. Якщо взяти до уваги завдання, яке стояло перед нею, а це вихід до чвертьфіналу, то збірна його не  виконала. Тим часом рівень гри, продемонстрований у зустрічі з командою Англії — більшою мірою і зі збірною Швеції — меншою мірою, задовольняє фахівців, і це дає надію на майбутнє.

— А тепер розкажіть про матч Волинь — Одеса.

— Умовно ми його назвали дещо по-іншому: «Південь» — «Північ», точніше — «Абориген» й «Одеський актив». Він відбувся на базі «Чорноморця» у Совіньйоні. Рахунок 2:1 на нашу користь, хоча у завершальній стадії ми ледве витримали натиск господарів. Проте не стільки це лягло до серця, як надзвичайна гостинність, щирість, теплота, з якою нас в Одесі прийняли. За це велике спасибі вашим землякам. Вони поселили нас в одному з найкращих готелів, влаштували чудову екскурсію на катамарані «Хаджибей» по морю.

— Ви теж грали за команду «Північ»?

— Звичайно. Був центральним захисником.

— Розкажіть докладніше, що являє собою ваша команда?

— Це команда клубу «Абориген», який існує вже 30 років. Президент клубу Віктор Чорнуха  на базі беззавітної любові до футболу зумів об’єднати людей різних професій і різного віку — від 35 до 72 років. Вони раз — двічі на тиждень, за будь-якої погоди, приходять на тренування, потім відвідують сауну і йдуть пити пиво. Ніщо людське нам не чуже. Клуб подарував нам можливість швидше відновлювати психологічну рівновагу у нашому непростому житті, підтримувати себе у доброму фізичному тонусі.

Олександр Іванович представив автору цих рядків ще одного гравця «Аборигена» — Аркадія Яворського, генерал-лейтенанта, який у 2001 — 2004 роках був командувачем Південного напрямку Державної прикордонної служби. Аркадій Семенович додав:

— Ми всі в захопленні від фантастичного прийому. Тепер чекаємо візиту у відповідь. І, будьте певні, ми покажемо одеситам Волинь у всій красі.

На закінчення розмови гості написали свої привітання газеті з нагоди 95-річчя.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.