№ 55-56 (21319-21320) четвер, 19 липня 2012 року

Історія «Чорноморських новин», ілюстрована знімками різних років та споминами науковців, письменників, журналістів і громадських кореспондентів.

Газети, як і зірки, загоряються і гаснуть. І лише окремим судилося довге, насичене і яскраве життя. Серед таких — «Чорноморські новини», які ось уже 95 літ привітно світять на газетному небосхилі всім, хто не байдужий до долі свого народу.

Газета, як і вся країна, пережила більшовицький і комуністичний режими, руйнацію їхніх теоретичних догм та ідеологічних стереотипів, повалення тоталітарної системи і стала на шлях утвердження і розбудови незалежної України, обстоюючи головні її цінності — мову, історію, традиції, сприяючи демо­кратичним та економічним перетворенням.

На всіх етапах журналісти творили газету натхненно, самовіддано, щиро вірячи у правоту своєї праці.

У вірші «Минуле не вернуть» Василь Симоненко писав:

Але воно живе —
забуте й не забуте,
А час не зупиняється,
а молодість біжить,
І миті жодної
не можна повернути,
Щоб заново,
по-іншому прожить.

Не повернути, не прожити інакше, але, погодьтеся, згадати про минуле в день ювілею можна і треба.

Номер, який ви тримаєте в руках (самі це визнаємо), переобтяжений матеріалами про історію нашої газети, про людей, які її творили у різні роки, про нинішній нескорений гурт. Пояснення одне: 95 років «Чорноморки» — це 95-річний літопис нашого краю, це джерело, п’ючи з якого, можна навіч уявити, як і чим жила наша громада впродовж майже цілого століття. Час той непростий, неоднозначний. Були і славні, радісні сторінки, були й буремні, люті, деспотичні. Історію не переписати. Історію треба знати, щоб не повторити тих самих помилок, щоб убезпечити себе, своїх дітей і внуків від нових лихоліть.
На жаль, ми, нинішні, — не кращі учні. Наче й маємо державу, та не господарі у ній. Наче і європейці, а живемо за законами нечесними і несправедливими, які захищають сильних й утискують, гноблять слабких (а таких — більшість). Наче й вільні ми у слові, та дуже рідко чуть правдиве слово. Бо є на нього вуздечки. Є влада, яка так хворобливо переймається своїм зовнішнім лоском (не надто дбаючи про суть свою). Є власники-олігархи, у яких свої політичні, фінансові чи ще якісь амбіції та апетити. Є, зрештою, внутрішній цензор, отой найбільший ворог, за словами Євгена Сверстюка, що в собі.

Нинішній невеличкий колектив «Чорноморки» — це різні люди: за віком, національністю, політичними вподобаннями, люди з різними характерами, смаками. Єднає всіх наша улюблена газета, єднає розуміння (і прагнення) того, що передовсім необхідно побороти ворога в собі. Так, це надзвичайно складно. Бо йдеться про вибір між матеріальним (зарплата, становище, інші блага) і духовним, яке не надто цінується у нинішньому світі. Ми свідомо обрали отой другий шлях. І йдемо ним. Попри заборони, судові позови, «холодомори», оббріхування, нестатки... І не звернемо з нього. Бо тільки цей шлях дає шанс нашому суспільству на майбутнє, в якому кожен громадянин почуватиметься вільно і достойно. Бо тільки цей шлях дає шанс не повернутися у ті страшні часи, про які згадуємо нині, в яких довелося працювати нашим попередникам і які не всім судилося пережити. Ми йдемо цим шляхом разом з вами, шановні наші читачі і наші благодійники. І щиро дякуємо вам за те, що ви є, що ви поруч!

Чорноморські козаки заснували славне місто на березі Понтійського моря і завжди трималися українською ментальністю. Біля Чорного моря легко дихається, бо живуть тут нащадки волелюбних пращурів. Українці люблять не лише себе, а й усіх сущих поруч. Бо так виховані і до свого коша приймають не за етнічною ознакою, а за силою духу, іншими людськими чеснотами.

Стою на київських горбах і з нагоди 95-річчя вашої газети через голови усіх можновладців вклоняюся усьому колективу редакції, який стоїть на форпості українства нашої держави.

Продовження. Початок у номерах за 7, 12 та 14 липня.

V

Мало що можна зрозуміти про настрої і пріоритети сучасних виборців, якщо не знати, як формувався «становий хребет» Донбасу, Кривбасу і промислового Подніпров’я.

У цьому плавильному тиглі, починаючи від поселень Джона Юзова, головною складовою були люди знедолені, вимушені долею поселитися саме там, де народжувався новий промисловий район. Перші поселенці Юзівки походили із тих, хто обрав вугільні копальні замість сахалінської каторги. До них приєднувалися потім такі само втікачі від закону, від переслідувань за класовими ознаками, від колгоспу, від голоду. Така соціальна генетика не могла не проявитися в традиціях, правилах і цінностях.

Люди, які щодень ідучи в забій, не знають, чи повернуться живими, мають особливий характер. Прадонецькі, як і всі знедолені, найбільше прагнули рівности, справедливости і поваги. Власне — гідности. І більшовицька влада їм це обіцяла. Але робітнича аристократія із пролетаріїв Юзівки-Сталіного, із Кривого Рогу та Олександрівська не вилупилась. Чомусь. Попри величальні гімни радянської пропаганди, Криворізько-Донецький басейн із околицями став краєм нищівної експлуатації робітників, найгіршої екології і рекордного споживання горілки. Природним чином в його центрах склалася стабіль­на пропорція: третина населення сидить за ґратами, третина — «відкинулася», третина — готується сісти. Решта — публіка, яка, як не дивно, залишила помітний слід у національних змаганнях, українській культурі та науці. Василь Голобородько є чи не найпомітнішою постаттю в українській поезії ХХ століття. Василь Стус увійшов в історію як незламний борець за незалежність. Іван Дзюба став прикладом розвідок і осмислення нашого шляху до незалежности. Саме Дзюба — не як бунтівник, а як інтелектуал — шукав межу між інтернаціоналізмом та русифікацією. І поставив між ними знак рівности.

Кожна людина так само і будь-яка газета — мають власну філософію, світогляд. «Чорноморські новини» — один з найважливіших елементів громадянського суспільства на півдні України. Громадянське суспільство, як відомо, є діяльністю вільних громадян, об’єднаних в організації та структури, що не залежать від держапарату. Саме громадянське суспільство адекватно відзеркалює інтереси та прагнення громадян, тим самим опонуючи недемократичній владі. У демократичних країнах влада є органічним продовженням суспільства, натомість в Україні влада існує окремо від народу та суспільства. Шалене соціальне розшарування не віщує нічого доброго вкрай егоїстичній та недалекоглядній владі.

Численні атаки влади на «Чорноморські новини» неспростовно свідчать про принципову позицію видання. Єдина україномовна газета в Одесі продовжує чітко захищати патріотичні та демократичні традиції нашого народу.

Що відчуває, чим непокоїться людина, готуючись на нове місце роботи? Звісно, переживає, як-то стрінуть її там, з чим зіткнеться, як складеться творча доля. Для нас, журналістів «молодіжки», «доросла» обласна партійна газета зазвичай ставала неминучим службовим етапом, але, якщо говорити чесно, полонили не вельми веселі думки. Ми вважали себе більш розкутими, більш вільними у творчому сенсі. Часом навіть підсміювалися з газетних штампів, якими рясніли шпальти партійних газет, постій­ним прославлянням партії, її історичних з’їздів і пленумів, м’яко кажучи, надто серйозним стилем.

Не можу стверджувати, що «Чорноморська комуна» приймала молоде поповнення з розпростертими обіймами. Принаймні, відчула це на собі на початку 1970-х. Воно й зрозуміло: на посаду головного редактора призначили заїжджу людину, котра почала добирати свої кадри. З’явилися новий заступник редактора, відповідальний секретар, теж з інших країв. І це тоді, коли визріло, так би мовити, гроно, десь із п’яти своїх пра­цівників, на керівні посади. Можна зрозуміти настрої, обстановку в колективі, тихий спротив новому керівництву, котре й мене запросило на роботу. Тож одразу відчула й відповідне ставлення, тим більше коли довірили одразу очолити досить не простий відділ радянського будівництва і перевели в нього майже вдвічі старшого за мене журналіста Володимира Борисовича Лукача. Йому залишилося два роки до пенсії. Усе життя працював у відділі сільського господарства, чудово розумівся в аграрно-економічних питаннях. Людина, щоправда, з характером. Не спрацювався з попереднім завідуючим відділом. Й ось тепер ми обоє мали освоювати тематику відділу, в якому ніколи не працювали.

Багаторічний післявоєнний завідувач відділу пропаганди «Чорноморської комуни» Микола Федорович Іордатій, у якого мені пощастило попрацювати літературним працівником, назавжди залишився в пам’яті. Тож можете уявити моє хвилювання,  коли, побувавши в академії харчових технологій, прочитав на дверях одного з навчальних приміщень: «Науково-методичний кабінет філософських дисциплін імені М.Ф. Іордатія».

Так,  захистивши дисертацію, Микола Федорович після «Чорноморки» спочатку був директором книжкового видавництва,  заступником директора Одеської кіностудії з творчих питань, а потім до кінця життя завідував кафедрою філософії в академії харчових технологій. І зробив дуже багато для виховання колег, для формування молодих спе­ціалістів вищої кваліфікації.

В Одеській національній науковій бібліотеці імені М. Горького експоновано книжково-ілюстративну виставку «І мить доби, і крок історії», присвячену 95-річчю виходу першого номера газети «Чорноморські новини».

Газета була заснована 19 липня 1917 року. З 1 серпня 1929 року вона була перейменована на «Чорноморську комуну» і почала виходити українською мовою. З 1 січня 1992 року виходить під назвою «Чорноморські новини».

Приємно відзначити, що у фондах ОННБ ім. М.Горького зберігаються перші примірники газети, з якими читач має змогу ознайомитися, «доторкнутися», так би мовити, до історії, завітавши до найбільшої книгозбірні регіону.

«Чорноморські новини» вийшли на всеукраїнський рівень! Можна навіть сказати — на міжнародний. І єдине, що для цього зробили вірні прихильники газети — винесли її на одеські пляжі. Не секрет, що влітку тут збирається вся Україна, а також представники багатьох держав: трошки турків, трошки німців, трошки американців… — зустрітися можна з ким завгодно. Так-от, активні читачі газети спеціально до ювілею «Чорноморських новин» пройшлися кількома одеськими пляжами у пошуках гостей міста, яким і роздали по кілька чисел газети, розповіли про ювілей, а потім випитали, яке враження у них від знайомства з найстарішим на Одещині виданням.

Першою гостею міста, яка ознайомилася на пляжі з «Чорноморкою», стала пен­сіонерка зі Старого Самбора (Львівська область) Ніна Павлівна. Вона приїхала в Одесу з онукою не просто відпочити, а й побачити колись рідне місто. Виявляється, багато років тому вона жила тут. Після закінчення технікуму її, як водилося в радянські часи, відправили працювати на захід, де Ніна Павлівна зустріла свого майбутнього чоловіка і залишилася. «Чорноморські новини» пенсіонерці дуже сподобалися. Каже, мова така приємна і теми актуальні. А як зрозуміла, що це — колишня «Чорноморська комуна», мало не зомліла. «Коли я ще вчилася тут, в Одесі, батьки постійно «Комуну» купували. Я була переконана, що з розвалом СРСР газета загинула. Неймовірно приємно, що видання вдалося зберегти. Стільки років для газети — величезний термін і, що головне, ознака вагомості й важливості видання», — вважає Ніна Павлівна. Чесна відповідь на запитання пенсіонерки «Чи складно бути україномовним виданням на Одещині?» дуже її засмутила. Однак не слід загострювати увагу на негараздах у день народження, тож закінчили ми свою розмову позитивно: «Головне — газета виходить і виходити буде!» Наостанок пенсіонерка запитала, де можна придбати більше примірників, аби привезти в Старий Самбір, самій начитатися і рідним показати.

Пригадую, мій добрий знайомий вже на схилі літ вимовив, як тепер розумію, найголовніші слова: «Я дуже щаслива людина, бо мав у житті справжнього друга». То таки безцінний скарб — вірний, незрадливий друг, здатний у важких ситуаціях не лише поспівчувати, а й допомогти, взяти на себе частину важкої ноші. Редакційний колектив — також живий організм, котрий потребує чиєїсь підтримки. І велике щастя, коли хата друзями багата. Надто ми це відчули в останні роки, для газети надзвичайно важкі й непередбачувані. Втім, будь-яка підтримка завжди була і є фактором на вагу золота. Тому сьогодні хочу ще раз згадати бодай кількох наших постійних прихильників.

Давні ділові взаємини пов’язують «Чорноморські новини» з Комінтернівським ра­йоном. Це — особлива територія. Саме тут задовго до проголошення незалежності України над Крижанівською середньою школою замайорів синьо-жовтий прапор. Її тодішній директор, великий друг нашої газети Євген Васильович Боровик зумів переконати вчительський і учнівський колективи у тому, що настав час змінювати свідомість, повертатися до національних витоків. А чого була варта, започаткована ним «рушникова дорога», якою виряджали в добру путь випускників!

Та зрозуміло ж — своїми читачами! У всі часи, ще з 30-х років минулого століття, у неї їх було завжди багато, хоч доля української обласної газети зазнавала — і не раз! — якнайтяжчих випробувань; ходила ж бо по лезу постійних радянських звинувачень в «українському буржуазному націоналізмі». Спробуй тут утримати незмінно залякуваного читача в магнітному полі українства! Однак «Чорноморці» це вдавалося.

Я пригадую дні святкування 50-річчя газети. Тоді із села Семихатки Березівського району наш передплатник надіслав вітального листа і, з-поміж іншого, додав, що під час німецько-румунської окупації зберіг один з номерів «Чорноморки», яку передплачував ще в 1930-у. Уявляєте? А в 1937 році нашу газету передплачувала сім’я Беккерів у Березівці. В ній були поєднані німець Генріх й українка Любов Захарівна. Мало подружжя сина Жоржа та доньку Лілі, з якою я навчався в одній школі. Якось у 1937-у вона прийшла до школи заплаканою. Мій товариш висловив припущення: «Мабуть, уночі її батька заарештували...» Ми ж зі сторінок улюбеної (і в такому віці!) «Чорморської комуни» знали, що скрізь, куди не поткнись, у нас «вороги народу». Але що батько Лілі отакий ворог, якось не вірили.

І.

Українці не знають своєї історії, й це не лише слова. Ми дуже погано знаємо історію вже незалежної України, хоч вона творилася й твориться на наших очах, й тому, можливо, не враховуємо помилок та поразок й припускаємося нових.

Відтак дуже доречно буде згадати у ці дні героїчний прорив з Криму до Одеси сторожового корабля СКР-112 та його командира, бойового офіцера, українського патріота Сергія Настенка. Рівно 20 років тому, 21 липня 1992-го, цей корабель зробив сміливий перехід з Кримської військово-морської бази до Одеси під Державним прапором України.

То були перші роки нашої Незалежності — роки ще дещо інфантильного захоплення несподіваними змінами у суспільстві та романтичної віри у те, що, нарешті, Україна вирвалася з цупких пазурів ненаситної імперії, що вона вже стала повнокровною державою — зі своїм президентом, своїми гербом та прапором, своїм військом… Ще тривали важкі перемовини з Росією щодо розподілу Чорноморського флоту. Хоч указ президента про створення Військово-Морських сил України був підписаний ще 5 квітня 1992 року. Ми всі пам’ятаємо, як військові частини та окремі підрозділи, включно й на флоті, присягали на вірність Україні. То були радісні, хвилюючі повідомлення, адже в тій етнічній мішанині совєтської армії українці становили досить значний відсоток, зокрема й серед офіцерського корпусу, й це була, без перебільшення, військова еліта.

Її декорація на бересті «Українська хатинка», якщо пригадуєте, досить вдало проілюструвала календар поточного 2012-го, надрукований у нашій газеті в новорічному номері. Які ж нові задуми у цієї талановитої дівчини? До чого прагне її творча душа? За яким таким, власне, «календарем» збирається жити ця молода людина? На запрошення Наталки та батьків, з якими вона мешкая, ми побували у неї в гостях.

Кімната Наталії нагадує музей. Попри те, що дуже багато своїх поробок вона роздарувала численним друзям та зна­йомим, у Наталчиній світлиці зібрано чимало цікавого і водночас такого, що охоплює теплим, світлим і добрим настроєм. Ось низка об’єднаних однією темою аплікацій. Придивишся — а там (якщо окремі «кадри» скласти у відповідному порядку) вийде така собі «кінострічка», на якій хтось побачить просто силуети молодих людей, а для когось чіткою і виразною лінією проступить слово: «Люблю!». У цій композиції — і зізнання, і надія, і символічна матриця з програмою подальшого життя. А ось бачимо вироби із соломи: аплікаційні, комбінованого характеру із застосуванням додаткових матеріалів. Яскраві, легкі. Оптимістичні. Вдало виходять у Наталки й вишивані рукоділля, філігранні витинанки, декоративні картини на склі, вражають неповторністю різноманітні сувеніри з підручного природного матеріалу.

Нещодавно у спортивному світі Одеси сталася подія, котра, як не  дивно, не привернула особливої уваги журналістської братії. А даремно. Товариський матч між командами любителів футболу Волині та Одеси мав не лише спортивне, а й символічне значення. Він наочно довів, що нема ніяких розбіжностей у бажаннях людей двох віддалених один від одного регіонів. Цікаво було побачити у складі волинської команди й Олександра Тимощука — батька уславленого українського футболіста, зірки світового футболу Анатолія.

Лише одиницям вдається досягти таких висот, які підкорилися Анатолієві Тимощуку. Він неодноразово був чемпіоном і володарем Кубка і Суперкубка України, капітаном донецького «Шахтаря». Причому, коли у 2006 році обирали збірну цієї команди всіх часів, саме Анатолію доручили капітанську пов’язку. Його не раз визнавали кращим гравцем країни. З 2000-го він захищає кольори  збірної України, за яку провів близько 120 матчів. І не раз виводив на поле свою команду в ролі капітана. Додамо, що Тимощук — учасник фінальної частини чемпіонату світу 2006 року в Німеччині і цьогорічного фіналі чемпіонату Європи.

Середина літа. Спека. Температура води в одному із озер дельти Дністра — Путрине, яке було колись найбагатшим на рибу, доходить до 38 градусів.  Через відсутність нормальних весняного екологічного і літнього санітарно-екологічного попусків із Дністровської ГЕС гідробіонти масово гинуть. На «банкет» злетілися тисячі птахів...

Про проблеми дельти Дністра, пов’язані із Дністровською ГЕС, ми писали, починаючи ще із середини 80-х років минулого століття. Тоді вперше через перекриття стоку річки греблею ГЕС у дельті зацвіли синьо-зелені водорості, загинули десятки тисяч водяних мешканців. Відтоді минуло багато часу, але істотно нічого не змінилося. Навпаки, через перерозподіл річкового стоку в дельті на її заплавних озерах і мілководних системах періодично виникають замори риби й інших живих істот.