PRO DOMO

Гидота.

А наші аналітики шкребуть потилиці й розумують над загадковими мотивами сьогоденних «мовних законів» Гринєвєцького — Єфрємова чи Ківалова — Колєсніченка. Там насправді нічого нового. Вони просто послідовно продовжують лінію найпершого уряду УРСР, очолюваного Христо Раковським. Зросійщеним болгарином. Цей Раковський категорично виступав не тільки проти української як державної, а й проти навчання нею в школі. «Декретирование украинского язика как государственного — реакционное дело». Або: «Все делопроизводство и служебные отношения вести только на русском языке».

Загалом, цікава деталь. Усі проблемні питання розвитку української мови, культури чи освіти від уряду Раковського і по цей день вирішують чомусь євреї, росіяни чи русько­язичні, хоч логіка підказує, що най­краще це вдалося б українцям. Це моє тверде переконання зовсім не суперечить іншому: не національна приналежність визначає патріотизм чи повагу до національних  цінностей. Єфремов не завжди рівний Єфрємову. Хай би усі етнічні українці так дбали про Україну, як Донцов і Хвильовий. А грузин Вахтанг Кіпіані чи афганець Мустафа Наєм можуть слугувати взірцевими прикладами не тільки журналістському загалу із прізвищами на «енко» чи «ук — юк», а й колєсніченкам, сімонєнкам та ін. Але це так, до слова.

У драматичні дні УНР стала зрозумілою далекоглядна політика Ро­сійської імперії, яка із початку другої половини ХІХ століття послідовно і планово переселяла етнічних росіян на Лівобережжя. Дарма, що малозаселені райони Росії від цього ставали ще пустельнішими. Важливо було «прирастить» чужий край шляхом мирної окупації. Й у 1920-ті всі південно-східні міста і навіть містечка стали вже — за складом населення — російськими. І, безперечно, ці люди хотіли й надалі залишатися у складі Росії. Класові та ідеологічні проти­річчя за такого вибору відходили на задній план. Київська, суціль проросійська, інтелігенція, яка вважала себе передовою та демократичною, без вагань обрала між українською незалежністю і більшовизмом — більшовизм. А червоний терор тоді вже був не тільки проголошений, а тотально застосовувався в захоплених більшовицькими частинами областях.

Нарвалися.

Міжетнічні, якщо вдаватися до евфемізмів, стосунки в Україні тема надто слизька і дражлива. Бо якщо називати все своїми іменами, насправді йдеться тільки про взаємини росіян і українців. Із татарами, поляками чи вірменами у нас повне порозуміння, хоч усі названі і не названі меншини є переважно російськомовними. Виняток — поляки. Росіяни, які відомо, де та як взялися в Україні, вважають її своєю батьківщиною, мають претензію на рівність у громадянських правах з українцями і т.д. І це сучасна цивілізаційна норма. І хто б проти? Але у глибинах загальної, колективної свідомости російської громади немає і ніколи не було дрібки вдячности до землі, яка їх прийняла. Росіяни зажди жили в Україні з до­мінантним почуттям — панівної мови, панівної культури тощо. На загал це була свідомість імперська, звичайна і звична поведінка колонізаторів із населенням колонії. Будь-яке заперечення чи незгода з нею — буржуазний націоналізм. Переслідування. Неможливість бути самим собою на своїй землі. І так продовжувалося аж до проголошення незалежности. Не багато на теренах колишнього Союзу знайдеться країн, які так толерували б росіянам, як Україна. Попри те, що саме із Росією пов’язані найбільш гіркі сторінки нищення нашої ідентичности, у нашій свідомості немає знаку рівности між ро­сіянами і Росією. Але, схоже, сподівання, що росіяни немалим своїм числом увіллються в нашу національну потугу задля розбудови справжньої суверенности не виправдалися. 

Ставлення російської частини населення до України і українців має такий само присмак і таку саму природу, як й антисемітизм. Будь-хто із росіян поклянеться, що у нього багато друзів українців, вкаже у своєму родоводі на дідів чи тіток українського походження, заспіває «Ой, у лузі…» і, може, навіть прочитає напам’ять Кобзаря. Але абсолютна більшість їх не тільки визначають себе як росіян, а й вважають себе невід’ємною часточкою Росії, вважають своїм обов’язком підтримувати її геополітичні прагнення й устремління. Причому більш ревно й активно, як це роблять росіяни у материковій Росії. Там може бути твереза оцінка свого ладу і порядку, марші мільйонів чи «Окупай Абай», мітинги із білими стрічками. Наша проросійська колона бачить там тільки рідний руський мір, якому ось тут, у колись надбаній імперією Малоросії, загрожують «нацики».

На третьому десятиріччі суверенности ми дожилися до того, що й провідні посади в країні — від Служби безпеки до Міністерства освіти — посідають росіяни чи руськоязичні, які відверті у своїх симпатіях до імперських потуг Росії. Куди вже більше, якщо прем’єр на увесь світ заявляє, що він був і є «русским человеком»?! Це щоб ніхто не сум­нівався, що спотворена українська, якою пан Азаров пригощає нас із телеекранів, є його сутністю, його ставленням до українства. І як тут не вірити таємним депешам із «Вікілікс», що теперішній український уряд формувався в Кремлі в обмін на не підтримку на президентських виборах Тимошенко?

Гасло «Русского міра» — де ро­сійська мова, там і Росія, — мед на душу нашій п’ятій колоні. Це морально і психологічно підтримує українофагів у боротьбі за статус російської, за входження у Митний союз, у евро-азійський союз чи іще кудись. Хоч, покидаючи свою історичну батьківщину, відриваючись від неї задля життя в інших краях, кожен громадянин чи група людей за мовчанням погоджуються приймати мову, звичаї і традиції нової землі. Так стали росіянами українці Зеленого Клину чи Тюмені, німцями — лужицькі серби і т.д. Москвичі немало б обурилися, якби етнічні татари, чеченці чи грузини, які осідали у столиці впродовж останніх століть, раптом забагли офіційного визнання своїх мов «регіональними» та вимагали їхнього застосування нарівні з російською. І мали б рацію. Бо у кожної із цих етнічних груп є своя батьківщина із материнською мовою. А вони, якщо і меншина, то хіба як поняття арифметичне. І посилання на Европейську мовну хартію у такій ситуації є чистою спекуляцією. Бо у хартії йдеться про мови чи зникаючих меншин, чи тих, які перебувають в агресивному мовному середовищі. Такими, наприклад, в Україні є кримськотатарська, гагаузька, караїмська та інші мови. У посиланнях на хартію, до речі, постійно вправляються російські пропагандисти, невідь чому присвоївши насланим імперією росіянам в Україні статус «меншини».

Отож, коли із колективної російської свідомости виринає хоч законопроект Ківалова — Колєсніченка, хоч демонстраційні свята російської мови, як це тепер заведено в Криму та Одесі, хоч марші під російським триколорами на ендемічних землях, між нами — рів із крижаною водою. Публіка, яка раділа, виспівувала і витанцьовувала під Верховною Радою після прийняття «мовного закону» Ківалова — Колєсніченка — їхнє справжнє і глибинне.

Постійне під’юджування, якщо не сказати провокування, етнічних ро­сіян до «захисту» російської мови чи інших імперських цінностей, їй же Богу, до добра не приведе. Світ при посередництві міжнародних інститутів неодноразово вирішував такі конфліктні ситуації. І це були справжні трагедії, як не сказати катастрофи. Хай би «меншині» була пересторогою операція «Вісла» із переселення поляків до Польщі, а українців до України. Вона й тепер, через 60 років, усе ще — кривава рана. А взаємна депортація греків та турків за Лозаннською угодою й взагалі вважається малоазійською катастрофою. Хай би «меншина» втямила, що українців із України можна вислати хіба на той світ. Й імперія вже пробувала це здійснити.

Позмагаємося?

Мене певною мірою втішає, що дедалі більше етнічних росіян не зараховують себе до ар’єргарду імперського загону. Вони сприймають своє українське громадянство як першорідне, а двомовність — як знання двох мов. Не як нав’язування російської і нехтування українською. Але їх так мало, що голос розуму майже не чути. Втім, це тема іншої розмови.

Українським на Лівобережжі довго залишалося село. На зорі більшовизму воно було головною і чи не єдиною надією Москви на хліб. І нищівно грабувалося. Усі обіцянки-цяцянки про землю селянам — забуті. Головну масу селян — а це близько 65 відсотків населення України — більшовики визнали «реакційним класом дрібної буржуазії». Ленін послав червоні загони у «хрестовий похід за хлібом», і вже у 1919-у Україна повинна була віддати — добровільно і безоплатно! — 139 мільйонів пудів зерна та 4 мільйони пудів інших продуктів. Жодну колонію Африки чи Індокитаю ніхто й ніколи не грабував так жорстоко і так не нищив, як червона Росія. Потім і цього здалося мало — на село наслали колективізацію і голод. У вимерлі села Лівобережжя тільки після 1933 року було привезено із Росії та Білорусії близько 117 тисяч «новоселів». А попереду ще були депортації і довоєнних, і пово­єнних років, коли замість висланих німців, греків, татар, західних українців ішли ешелони із росіянами. Отак усе Лівобережжя й ставало — руській мір.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.

(Далі буде).