Як вижити під окупацією?

Відтак українців два останні роки дозволено було ображати і принижувати — і з телеекранів, і з парламентської трибуни, і з владних крісел. Особливо діставалося тим, серед кого рівень національної самосвідомості з огляду на історичні причини виявився найвищим. Нема потреби зайвий раз цитувати пасажі Табачника, Колесніченка чи Болдирєва щодо галичан, згадувати щире обурення кримського спікера Константінова тим, що йому насмілюються слати з київських кабінетів листи українською, чи пасажі Богословської щодо недолугих «хахлів», які мають нахабство перекладати своєю недомовою Пушкіна! Як нема сенсу й пояснювати Табачнику, що ображати населення цілого регіону негідно не лише посадовця, а й просто інтелігентної людини (пан міністр щиро на цей статус претендує), чи розповідати Богословській, що сам Пушкін був вельми втішений, потримавши 1836 року в руках переклад «Полтави» пера юного Євгена Гребінки. Вони нас не почують, бо вважають, що недолюдей слухати взагалі не потрібно.

Відтак ухвалення закону Ківалова — Колесніченка стало цілком логічним кроком нинішньої влади. «Пацаны обещали — пацаны сделали». І не слід сподіватися, що й після нього все залишиться в мовному сенсі більш-менш як було, хіба трохи погіршає. За іншої влади в центрі й на місцях так справді могло б бути — цей хаотичний і відверто недолуго виписаний закон дає широкий діапазон можливостей. Але нема жодних сумнівів, що сьогодні його буде використано саме для швидкої й брутальної русифікації.

Причому йтиметься не про забезпечення мовних прав російськомовних у судах чи держустановах. Ці права й ра­ніше були забезпечені. Скажімо, суд у Миколаєві відразу ж задовольнив клопотання убивць Оксани Макар — слід думати, «людей російської культури» — вести слухання їхньою рідною мовою. Ні, йтиметься про повну й пришвидшену ліквідацію всіх острівців україномовності на Сході й Півдні та про зведення української до стану мови «гетто» в Центрі. (Із Заходом щось доведеться робити окремо, але колесніченки переконані, що впораються врешті-решт і тут. Причому зовсім не відпустивши горду Галичину «у вільне плавання», аби бодай тут українці як нація мали шанс зберегтися).

Отже, що робити громадянам окупованої країни?

Насамперед — і це слід пам’ятати — не ми єдині потрапляли в таку ситуацію. І поляки під гітлерівцями, й українці в Галичині 1920-х, і косовари в Сербії 1990-х зуміли не за кращих умов створити свої «паралельні держави», які опікувалися життям і потребами людей і навіть намагалися їх (скільки це було можливим за тих умов) захищати. Шанси українців на майбутнє залежать від того, наскільки вони зуміють створити такі формації у ворожій для себе державі, спираючись на структури громадянського суспільства.

Що ж до політики, то сьогодні розмови про «об’єктивно порожню національно-демократичну нішу» (прочитав цей коментар в інтернеті буквально напередодні парламентської катастрофи 3 липня) вже недоречні. До кращих часів у державі проліг чіткий поділ: влада й ті, хто її обслуговує (комуністи, литвинівці — може, вже без свого лідера-академіка, різні «технологічні» проекти, покликані зачищати опозиційне поле), — й опозиція. Яка може сьогодні діяти й бодай локально перемагати лише за принципом широкого народного фронту. Чи руху — як кому до вподоби. Поява на цьому полі дрібних партійок на кшталт гальванізованої «Нашої України» з її очіль­ником, який несе персональну відповідальність за змарновані сподівання Майдану-2004, — смерті подібна.

А щодо мови... Події 3 липня, поставивши її на межу загибелі, дали їй водночас і дуже суттєвий шанс. Цей владний режим став до української мови в настільки неприховано ворожу позицію, що сама мова мимоволі стає чинником консолідації всіх, хто не сприймає аморальності, захланності, жорстокості й брехні нинішньої влади. Чесні й порядні росіяни й російськомовні наші співвітчизники (переконаний — таких абсолютна більшість!) не можуть не визнати, що російська мова, за яку бореться влада, — це аж ніяк не мова Пушкіна і Толстого. Сьогодні це — мова безправ’я, гноблення й приниження всіх, хто живе на українській землі.

Чи зуміємо ми скористатися з цього шансу, чи зуміємо пережити час (можливо, що й тривалий) під окупацією, але врешті-решт звільнитися й відродитися — залежить від усіх нас. І обличчя інте­лігентних юнаків і дівчат, які стояли 4 липня під «Українським домом», вселяють надію.

Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук,
письменник, позапартійний.