Зустрічі у Гурзуфі

Проте… 82% громадян нашої держави запевняють (про це свідчить соціологічне опитування), що не готові надати ПНМД, бо не знають, що робити; 68% при цьому додають, що не навчені елементарним правилам порятунку, бо ніколи цим навіть не цікавилися, відтак бояться нашкодити постраждалому. Не всі навіть вміють правильно викликати швидку допомогу, особливо цьому не навчені діти, бо не було кому їх просвітити. Ефективність шкільних уроків з основ безпеки життєдіяльності — під дуже великим сумнівом. І про це вже відкрито говорять спеціалісти.

В Україні дуже часто люди, надивившись імпортних фільмів, викликають рятувальників… за номером 911 (це американська служба порятунку!). Не всі пам’ятають, що пожежники відізвуться за телефоном 101, що міліція — це 102, а швидка допомога — 103.

«Я можу врятувати життя!» — так називається спільний соціальний проект всеукраїнської громадської організації «Український фонд «Здоров’я» та Всеукраїнської ради реанімації та екстреної медичної допомоги (рада сертифікована Європейською радою реанімації), який отримав офіційну підтримку Міністерства охорони здоров’я України і стартував у грудні минулого року. Такі навчання здійснюються за програмою підготовки немедиків з надання екстреної медичної допомоги потерпілим, яка відповідає стандартам міжнародної програми BLS.

Спершу проект був розрахований винятково на старшокласників: щоб навчити тисячі дітей не залишатися байдужими, не боятися й уміти надавати першу невідкладну медичну допомогу у випадках зупинки кровообігу, при кровотечах та обструкції дихальних шляхів. Потроху почали до тих тренінгів підключати й вітчизняних журналістів. Так, на запрошення організаторів у складі однієї з таких груп поталанило на кілька днів побувати в Криму, в селищі Гурзуф, де розташований міжнародний дитячий центр «Артек».

Було чим поділитися з колегами на першому занятті, на якому обговорювалася програма заходу та очікування від тренінгів. Ще торік на Одещині силами обласної організації Товариства Червоного Хреста, обласного управління МНС та центру здоров’я розпочалося обговорення соціальної ініціативи щодо створення так званих санітарних дружин. Йдеться про підготовку кількох команд тренерів, які б навчали людей (у трудових колективах, серед студентів, молодих батьків, пенсіонерів, серед інших організованих і неорганізованих груп громадян) надавати першу невідкладну допомогу. Наша газета розпо­відала про цей задум. В Одесі такі тренери є, вони працюють при Центрі екстреної медичної допомоги, однак їхні послуги — платні, та й люди мало знають про таку важливу й потрібну справу. Причому цих тренерів чи не двоє на всю Одещину.

Інша справа — без­оплатні навчання, закріплені практичними вправами, без яких теорія аж ніяк не засвоюється. Можливо, вже наступного року такі санітарні дружини в нас будуть створені. Причому активісти, які займуться цим, зможуть розраховувати на фінансову підтримку з обласного бюджету, подавши проект як соціальне замовлення. Підтримку ж громадської організації «Український фонд «Здоров’я» і Всеукраїнської ради реанімації та екстреної медичної допомоги матимемо гарантовано.

Чому нас учили на тому тренінгу? Орієнтуватися та зосереджуватися у критичній ситуації, швидко надавати потерпілому чи постраждалому потрібну допомогу, діяти послідовно та правильно. Нам довелося «оживляти» манекени, робити непрямий масаж серця, штучну вентиляцію легенів, зупиняти кровотечі, допомагати людині, яка вдавилася, рятувати потопельника...

Було надзвичайно приємно, що нашим тренінгом зацікавився славетний вітчизняний стронгмен Василь Вірастюк, який був у власних справах у Гурзуфі й охоче пристав до навчання.

Нашу групу запросили на фінальні змагання з надання першої невідкладної медичної допомоги збірних команд п’яти таборів «Артеку». Змагання відбулися після відповідного навчання, яке пройшли діти. Упродовж тижня лікарі-практики, фахові інструктори Всеукраїнської ради реанімації та екстреної медичної допомоги навчили основ долікарської допомоги чи не тисячу «артеківців». Ці діти приїдуть додому і передадуть набуті навики та знання батькам і друзям або ж просто зацікавляться темою, що також буде чудово.

Організатори проекту домагатимуться, щоб таке практичне навчання стало частиною шкільної програми. Про це розповів журналістам голова Українського фонду «Здоров’я» Володимир Дудка. Його цілком підтримала голова парламентського комітету з питань охорони здоров’я Тетяна Бахтєєва. Спонсор етапу проекту «Я можу врятувати життя!» у МДЦ «Артек», компанія «Актавіс», передала дитячому центру сучасний манекен для подальшого навчання дітей.

Хорошій справі в державі дано хід. І це добре.

Галасливий  «перепелиний  острівець»

Міжнародний центр «Артек» — це дитяча столиця країни; це сім кілометрів доглянутих пляжів і 200 гектарів території, майже на 90% вкритої лісом; це дев’ять таборів, у яких упродовж року відпочиває до 30 тисяч дітей. Він стає подією в житті кожного, кому пощастить тут відпочити. І навіть дорослого — хто хоча б кілька днів почувався артеківцем, ось як мене, наприклад.

«Артек» — у перекладі з грецької — «перепелиний острівець». Урочище Артек, тиха бухта біля Аю-Дага (Ведмідь-гори) у селищі Гурзуф, 16 червня 1925 року прийняла першу зміну табору-санаторію Товариства Червоного Хреста. Ця зміна (80 дітлахів з Москви та Підмосков’я, які страждали на туберкульоз) була розселена в напнуті парусинові намети, де діти, по десятеро в кожному, спали на матрацах. На один намет припадав стілець, на якому стояла каструля з водою з припаяним краником і горнятком на ланцюжку. Територією табору належало ходити босоніж, щоб гладенькими гарячими від сонця камінчиками масажувати стопи. Першу артеківську форму шили з білих простирадл, а ось взуття було дефіцитом — навіть до Криму дітей часто привозили босими.

Нині «Артек» — це величезне господарство, з яким управляється тендітна пані — генеральний директор Олена Піддубна.

Ми, окрім навчання ПНМД, про яку написала вище, побували на святковій лінійці в одному з дев’яти таборів, де за вожатих зміни були найкращі курсанти Харківського університету внутрішніх справ, які за надбаним в університеті фахом працюватимуть з дітьми. Приємно було чути, що сценарій свята написаний українською, вожаті також розмовляють українською, хоча дітлахи до табору поприїздили звідки ти хочеш, але все добре розуміють і ніякої мовної напруги ніхто не відчуває.

Велика подяка працівникам прес-служби «Артеку», які шанобливо й терпляче возилися з нами, ніби з дітьми, адже ми заглядали скрізь і цікавилися абсолютно всім.

Організатори тренінгової програми, подарували нам ще одну приємність — участь у відкритті унікального музею «Скарби Чорного моря». Його експозиція розташована в одному із залів краси й гордості «Артеку» — в палаці Суук-Су.

У нашому Чорному морі майже 82% води уражено сірководнем, а він, як відомо, пречудовий природний консервант, тобто усе, що впало на дно, ніби консервується: чи то загублений якір з античного корабля, чи гаманець, який випав з кишені сучасного яхтсмена.

Цей музей створений за ініціативою вчених Інституту археології НАН і Міністерства культури України. До його фондів передано більше тисячі експонатів, багато з яких унікальні і представляють античні часи, середні віки або ж стосуються періоду російсько-турецьких воєн, Кримської війни. В експозиції — льотні навігаційні карти, підняті з борту збитого в 1943 році військово-транспортного літака «Юнкерс-52». Тут є матеріали, присвячені легендарному «Чорному принцу», знайденому у Балаклавській бухті, де він і загинув у листопаді 1854-го. Сумно бачити й читати збережені глибинами записки, які відправляли у вічність моряки з кораблів, що йшли на дно. Є тут скарби, підняті з глибин біля острова Зміїний, в акваторії Одеського морського торговельного порту. В експозиції — винятково рідкісні фотоматеріали підводних зйомок об’єктів, відкритих за останні чотири роки, а також фотографії, які розповідають про роботу сучасних дослідників. Наші вчені склали карту-перелік 2,5 тисячі затонулих у Чорному морі в різні часи суден, до яких колись планують добратися.

Нині вітчизняні дослідники морських глибин шукають місце спочинку потопленого фашистами теплоходу «Вірменія», який під прапором Червоного Хреста в роки війни вивозив із Криму тисячі тяжкопоранених з п’яти військових госпіталів.

Наші українські дослідники, ентузіасти-бюджетники, проводять глибоководні занурювання від 100 до 2 тисяч метрів, завдячуючи робототехніці, щоправда, американського виробництва. Про це нам заповзято розповідав Сергій Воронов, заступник директора Науково-дослідного інституту Національної академії керівних кадрів Міністерства культури України, ініціатор створення музею, інтелектуал, людина захоплена історією краю й підводними дослідженнями.

Білосніжна  скринька  таємниць

Зовсім трохи про сам палац, де відтепер діє такий унікальний музей. Суук-Су (у перекладі з тюркської — «холодна вода») нагадує білосніжну мармурову скриньку з секретами. Це вже реставрована копія колишнього шикарного маєтку, спаленого в роки Великої Вітчизняної війни нечестивцями-окупантами. Він, попри все, залишається зразком блискучої підприємливості, історичного бузувірства та великої людської трагедії, які між собою, не питаючи людей, сплела історична епоха.

У 1897 році столичне подружжя — відомий російський інженер Володимир Березін і його цивільна дружина Ольга Соловйова — купили тут шмат занедбаного узбережжя, щоб втілити свій задум — відкрити курорт. Через три роки чоловік помер, Ольга ж Михайлівна взяла справу до своїх рук. У 1903-му відбулося відкриття курорту Суук-Су, тобто за три роки Ольга Соловйова, ділова, дуже економна та скромна у побуті жінка, самотужки підняла таку глибу. Суук-Су став одним із перших курортів на Південному березі Криму, слава про який добралася аж до Америки.

Помістя розташовувалося на 40 гектарах. У його центрі — палац із апартаментами для курортників, розписаний самим Василем Суриковим, з пишною їдальнею, з ресторанами, залами для гри в карти, для танців, з музичними салонами. Був при курорті, який освітлювався автономною електричною підстанцією, свій телеграф, пошта, модні магазини, кілька майстерень, лазня, перукарня з модними майстрами, галерея та магазин квітів, парк, масажні кімнати, конюшня, будиночки для мисливців та рибалок, спортзал, пляжі, водолікувальниця, яхта, човни на веслах... Були найняті аж два струнні оркестри, заохочені до роботи кращі кухарі, лікарі, садівники, флористи й навіть собачі перукарі. Свіжі продукти привозили з власних ферм, садків і городів.

Багатіли господарі — пишнів Гурзуф, не при збитках були й люди, задіяні в курортних справах.

Задоволені курортники (зрозуміло, що бідноти серед них не було) охоче віддавали шалені гроші за комфорт і були пречудовою рекламою закладу, тож чи не найприбутковіший шматочок скелястого кримського берега невдовзі став справді золотим. Зароблені капітали господиня вигідно вкладала навіть у китайські банки. На Всеросійській гігієнічній виставці в 1913 році в Петербурзі курорт нагородили великою золотою медаллю, а на виставці в Одесі — срібною.

Цікаво було довідатися про те, що іноді сюди, до Гурзуфа, інкогніто приїздять сучасні, як то кажуть, просунуті пані, які замовляють індивідуальні екскурсії по Суук-Су, усамітнюються в альтанках парку. Ольга Михайлівна Соловйова, колишня господарка курорту, котра після комуністичного заколоту вигнанницею закінчила життя в європейській божевільні, стає ніби покровителькою, натхненницею для жінок, які сьогодні хочуть закріпитися в серйозному бізнесі.

Ще один упізнаваний символ Криму — Адалари — дві морські скелі-близнючки, на яких у День Незалежності України «артеківці», добравшись до них човнами, традиційно піднімають наш синьо-жовтий прапор.

Кожному відомий вислів «між Сциллою і Харибдою», який означає «не мати вибору, безвихідь». Так ось, виявляється, живе в Гурзуфі скромний шкільний вчитель (шкода, що ім’я його не запам’ятала, а варто таких людей знати й розповідати про них), який своє життя присвячує науковим доказам того, що Сцилла і Харибда, описані Гомером в «Одіссеї», — то не чудовиська сицилійські, ненажерливі дракони, які наганяли страху на мореплавців, а саме ці дві скелі біля Гурзуфа, які «дурили» прибульців, адже з моря вони здаються частиною скелястої суші. Кораблі підпливали до берега й потрапляли між цих скель у камінну пастку зі стрімким бурлястим потоком усередині, з якої не могли вибратися.

Крим — це взагалі щось неймовірно легке, близьке та приємне, водночас зрозуміле й загадкове, чим можна нескінченно пишатися, захоплюватися й милуватися. Така багата й різнобарвна історія цих земель, такі славні люди тут жили й живуть. Болить душа: місця ж не згірші від європейських розкручених курортів, а немає тут поки що гідного росту, стрімкості, належного шику та блиску. Кримське узбережжя обростає «хатинками» сучасних багатіїв, які, правду кажучи, хоч і пнуться пихато аж до самого неба своїми розцяцькованими горищами, та поряд із білостінними палацами, колись зведеними не для вилежування господарів на диванах, за чесно зароблені чи збережені спадкові капітали, виглядають, що ті мухи біля пишних пирогів. І від цього дуже сумно.

…На Південному березі Криму нині +35 у затінку, стигне алича, наливаються сонцем персики, синіють моря технічної лаванди, якою торгують скрізь і всюди (вона і від молі, і від мігрені, і від усіх на світі, запевняють торговці, болячок). Люди ласують вареною кукурудзою та черешнями. Народу на пляжах так густо, що здається, ніби ті пляжі дихають. А при дорозі в Гурзуфі дуже мило зацвіли кактуси. І байдуже повз таку красу було не пройти.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА,

Одеса — Гурзуф — Одеса.