Дві долі

Час минав. Кінець світу не приходив. Софійка розцвіла, виструнчилася, її ніжна постать вабила хлопчачі очі. Як шила в мішку не втаїш, так і не сховаєш від людей молоду вроду. Здається, це усвідомила й сувора Софійчина мати, бо вже інколи дозволяла піти у веселий гурт на своєму кутку. Тільки наказувала не баритися і ні з ким «не заводитися».

Наказ наказом, а коли ловиш на собі гарячий погляд юнака, неважко й голову втратити. Втім, обачна Софійка ніколи голови не втрачала, вміла зазирнути у завтра і своєчасно поставити залицяльника на місце. Спочатку Павла це відлякувало, а потім не міг натішитися такою рисою дівчини. Вихвалявся: «Моя Софійка — кремінь, вірнішої подруги годі й бажати».

Правильними були ті слова, що підтвердило все подальше життя. Вийшло так, що Павла відправили на якусь військову муштру. Зразу обіцяли, що триватиме вона півроку, потім вишкіл затягнувся на цілий рік. І почав до Софійчиних воріт вчащати з сусідньої вулиці Березенківський Кіндрат. На відміну від білявого синьоокого Павла, він був чорний, немов жук, худий і високий.

Це Софії дуже не подобалося: якийсь на цигана схожий, й одягнений бідно, сім’я там велика. Хоча Кіндратові слова завжди були виважені, серйозні, переконливі. Дівчина розуміла, що цей хлопець не пустоцвіт чи дурнодзвін, що може стати отією кам’яною стіною, за яку воліє сховатися кожна жінка. Але те розуміння ніби ковзало по поверхні, не проникаючи глибоко в душу й не залишаючи там сліду. Слухала зізнання в коханні, а сама лічила дні до повернення Павла.

Мабуть, хтось нашептав (чи написав) про Кіндрата, бо, тільки-но повернувшись, бравий солдат Павло зразу заслав старостів. Софія зраділа, внесла до світлиці давно наготовлені рушники. Новина про сватання миттю облетіла село, а вслід за тією миттю біля воріт з’явився Кіндрат. Ні, це не той випадок коли «гарна дівка, як засватана». Уже майже рік він кохав Софію, пов’язував з нею всі свої наступні дні: «Відринься, відмовся, будеш зі мною щасливою». Не послухала, пішла далі своєю стежкою.

Потім була війна. Вимуштруваного у війську Павла забрали на фронт з першим набором. Софія залишилася з п’ятирічною донечкою і крихітним немовлям у колисці. Коли прощався з ними, не знав, що навіки. Так і загубився в часі красень Павло серед тих, хто пропав безвісті. Без нього зустріла Софія день Перемоги. Комусь це радість, а їй завжди горе. Як могла давала раду дітям. Хіба вона одна така?

Піднялися дівчатка, пішли до школи. Город і двір прибралися квітами, запашіли свіжою зеленню. Можна жити. Та сталося так, що вмовили Софію пожаліти дрібних діток недалекого сусіда, який раптово зостався вдівцем. Згодилася, взяла на свої плечі ще й цю ношу. Чужих дітей любила, як своїх. Важила для них більше, ніж рідний батько.

Через кілька років «знайшлася» спільна донечка. З немовлятком на руках пішла Софія далеченько до центру, аби зареєструвати маля у сільраді. Тільки-но переступила поріг — за столом Кіндрат, який тут секретарював. Глянув — ніби всю пронизав очима. Скільки в тих очах було болю і суму! «Поклади дитинча ось тут, на лавці, відпочинь»...

Поверталася з сільради, ковтаючи сльози: могла ж бути щасливою, дітей не сиротити. Кіндрат прийшов з війни неушкодженим. Змужнів. Колишній юнак-стручок став гарним кремезним чоловіком. Дивувалася, чому не розгледіла це дівчиною, що і хто їй забив тоді памороки. Де тепер шукати відповіді на ці питання?!

Востаннє вони побачилися через багато років.

Повиростали, розлетілися діти з Софіїного дому, залишивши батька з матір’ю самотою. Згодом чоловік помер, і в колись гамірній хаті запала цілковита тиша, до якої Софія ніяк не могла звикнути. Аж раптом завалував собака. Вийшла. Біля хвіртки — сивий чоловік. Та це ж Кіндрат!

— Здрастуй, Софієчко! Прости, прийшов поглянути на тебе перед смертю...

Ох ти, долечко-доле! Він поховав двох дружин. Вона одного втратила на війні, другого провідує на цвинтарі. Всього цього могло б не бути. Принаймні — бути не з ними. Якби тоді своєчасно взялися за руки. Та таке воно незбагненне життя.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.