PRO DOMO

Випадок Сурмила — це класика захисту своєї чести, правди і справедливости. Так буває завжди, коли у державі правнича машина обслуговує тільки правлячий клас. А в сучасній Україні саме така ситуація. За соціологією — опитування було репрезентативним — від 63 до 69 відсотків українців не довіряють міліції, прокуратурі і судам. У перекладі на нормальну мову це значить ось що. Стикаючись у повсякденному житті із правоохоронною системою, наша людина переконалася у неможливості захистити свої права — майнові чи громадянські вже не важливо, свою честь і гідність — згідно із законом. Людина існує сама по собі, держава — сама по собі. Ось у цю мить, коли головні пристрасті в Україні киплять довкруж забитого нами в англійські ворота і не зарахованого угорськими суддями гола, у Красному Лучі розгортається небачена в Україні драма. Городяни беруть в облогу свою міську раду і вимагають ухвалити протест проти несправедливого рішення міського суду. Цей суд, як крапля води схожий на всі інші, виправдав ма­йора міліції, який убив жінку й дитину. Депутати пишуть листа своєму Президенту — а він таки їхній. Суддівський безкрай — найм’якший вираз у тому листі. Під судом, під міськрадою, на вулицях Красного Луча настрої більш радикальні. Народ вимагає видати злочинця на людський, праведний самосуд. У ці ж дні на Одещині суд виправдав групу міліціонерів, які два роки тому кинули за грати двох молодих чоловіків, нещадно катували їх, вибиваючи зізнання у злочині, який вони не скоювали, але міліції його треба було конче розкрити. Ясна річ, що «зізналися». Але потім пішли в прокуратуру, у лікарню, де сліди тортур засвідчили експерти. Довге слідство і довгий суд дійшли такого висновку: оскільки міліціонери провину свою визнали, а скрив­джені ними чоловіки одержали відкупне, то позбавляти катів волі — зайве.

Приїхали.

Єгор Гайдар, провідник невдалих російських реформаторів, шукаючи причини своєї поразки («Смуты и институты»), недвозначно зітхнув: щоб вести держаний корабель ліберальним курсом, щоб тримати населення у шорах, кожній владі потрібна така правоохоронна система, яка за порухом брови без вагань і стрілятиме у ворохобний натовп, і кидатиме його на нари. Потрібен надійний «расстрельный полк». Стараннями ВіЯ в Україні така система вже створена. Орга­нізаційним завершенням її є створення волею Президента аналога імперської жандармерії, яка пильнуватиме вже не стільки порядок, а дух і думку підлеглих. Заведено пріоритетне фінансування міліції, прокуратури і СБУ, всіх ланок влади, щоб людям системи було що втрачати. Щоб вони цербером кидалися на податковий майдан, на чорнобильців, на афганців, на фермерів, на студентів, на вуглярів, на націоналістів, що вийшли протестувати під Верховну Зраду проти нищення української мови. Це на армію, на сиріт чи лікарні не вистачає коштів. А на «космонавтів» — будь ласка. Будьте певні, якщо добре вишколені легіони без вагань лупцюють палицями протестантів чи легко застосовують сльозогінний газ, так само без вагань вони і стрілятимуть.

Отож, повертаючись до випадку онуфріївського селянина, я мав би повторити за нашими просвіщенними правниками, що його дії — самосуд, неприпустимі крайнощі, бо межа між необхідною самообороною і перевищенням самооборони надто тонка, аби без ризику кримінальної відповідальности хапатися за зброю, сокиру чи й замашну ломаку. Але — не скажу. Гідність варта того, щоб заради неї жертвувати не тільки свободою, а й життям. Так вважають іще 18,7 відсотка українців. Кожен п’ятий.

Іще одна ілюстрація до цифри — справа «ніжинських робінгудів». Кілька молодих і соціально активних чоловіків оголосили у Ніжині війну наркоторгівцям. Оголосили, коли пересвідчилися, що міліцейсько-прокурорська система не тільки не бореться із наркомафією, але й не збирається це робити. «Робінгуди» не таїлися, про свій намір повідомляли Ніжину листівками. Вони легко знаходили торгівців зіллям, допитували їх з кулаками і знімали зізнання на відео. Горохом сипалися у тих зізнаннях прізвища правоохоронців, які «кришували» наркобізнес. Чим все закінчилося? Міліція та прокуратура стала на захист наркомафії, а молодих людей засудили на довгі строки ув’язнення. Бо вони перевищували свої повноваження, застосовували силу при допитах і навіть обмежували свободу розповсюджувачів наркоти. І це правда — перевищували. І хлопці готові були в суді відповідати за свої дії. Але суд ще мав дати і відповідь, хто змусив цих молодих людей взяти на себе місію порятунку ніжинської молоді від наркотиків.

Не вийшло.

Є особливим цинізмом, коли правлячий клас, брутально нехтуючи законами, у переслідуванні порушників своїх інтересів, неправомірних дій тощо посилається на закон. Дільничний міліціонер на Київщині в чині майора два роки знущається над селянином на виду усього села. Селянин не витримує міліцейського свавілля й убиває майора. Судять чоловіка за вбивство правоохоронця при виконанні ним службових обов’язків. І дарма, що все село піднімається на його захист. Що є гора свідчень про злочин майора. Суд суворий і невблаганний. Суддя застосовує найжорстокішу міру покарання, щоб і думки ні в кого не було про захист гідности.

Міліційний наряд у львівській кав’ярні безжально б’є підгулялих парубків так, що вони надовго опиняються в лікарні. При порушенні проти посіпак дисциплінарного провадження на їхній захист піднімається ледь не увесь особовий склад правоохоронців. Причина — хлопці буцім насмілилися «підняти руку» на ви­кликаний наряд. Це — твердження самих міліціонерів. Їм би хотілося, щоб парубки, яких вони по-звірячому били, стояли струнко. Обуреним сторожам порядку і на думку не спадає, що це вони чинили самосуд, що порушили конституційні права людини. Міліціонери посилаються на «цивілізовані країни», де, мовляв, якби хтось підняв руку на полісмена, то одержав би по зав’язку! В міліцейській свідомості навіть за­в’язі думки немає, що в тих циві­лізаціях обов’язком полісмена було б чемно довезти людину до дому, а не «виховувати» копняками.

Скільки разів ми бачили, як із донецьких копанок дістають загиблих вуглярів? Копанок — тьма. Це кричуще порушення законодавства, і у ньому не винні вуглекопи, які гинуть, заробляючи на прожиття! Їхня не-свобода — у бідности, в злиднях. Та маса донбаського населення, яке учора гордо називали «його величність робочий клас», тепер безправний, за­гнаний у глухий кут безнадії люд. Наймити новонароджених багатіїв. У цього люду нема іншого виходу, як працювати за тими умовами, які диктує кримінальний капіталізм. Копанки — це нелегальний, без оподаткування грабунок надр. Простіше — злочинна діяльність, яка набула небаченого масштабу. Чи міліції, прокуратурі, державним адміністраціям наразі повилазило? «Так не було ж ніяких заяв… — кажуть слідчі й чиновники адміністрації на тлі похоронних процесій. — Тому й не вживали ніяких заходів».

Так само, кажуть міліцейські речники у Ніжині, ніхто не заявляв про торгівлю наркотиками. Не було й сигналів про знищення площами чорноземів під Києвом, під самим носом у Генеральної прокуратури. Там чорноземлю вивозять, як у часи фашистської окупації, на потреби господарів життя. Подібно каравани барж із піском від кримських берегів до Росії ідуть через кордон, як багнет у солому, — бо ніхто «не сигналізує» владі.

Блюзнірство.

Коли поодинокі випадки вишиковуються у довгий ряд, коли вони мають певну схожість і причинно-наслідковий зв’язок, то це — система. Мабуть, що моє визначення буде не точним, але це — бандитське, грабіжницьке за суттю поневолення людей кримінальним угру­пуванням. Якби правоохоронна система не була частиною цього угрупування, можна було б звертатися до правоохоронців. Оті 18,7 відсотка населення, які стоять за самосуд, — зверталися. І переконалися, що надії — нуль.

Чи має все це зв’язок із великою полі­тикою? Із, скажімо, такими доленосними рішеннями Верховної Ради, як Харківські угоди? Як узаконений Конституційним Судом перехід «тушок» із фракції у фракцію? Як надання права Кабінету Міністрів не виконувати — увага! — рішення судів щодо чорнобильських виплат та й взагалі вести со­ціальну політику всупереч законодавству? Як прийняття до розгляду «мовного» закону Ківалова — Колєс­нікова, який не тільки експертним середовищем, а й юридичними службами Верховної Ради визнаний таким, що порушує Конституцію? Як голосування фракції «регіоналів» у Раді за помахом руки Чечетова, над чим іще недавно сміялися та глузували, а тепер — розвиднилося? Тепер стало очевидним, що у нас не просто криза парламентаризму. Парламент як політичний інститут здох. Став «дахом» для антиконституційної діяльности провладних фракцій.

Усі ці явища — одного поля. Тому-то, як онуфріївський дядько, і депутати Верховної Ради кидаються захищати хто кланові, хто національні інтереси із кулаками, запалюють димові шашки чи загрожують самоспаленням.

Всього два роки правління донецьких, і хвороби молодої української демо­кратії загострилися до критичного стану, ми повернулися у традиційне суспільство із зрозумілим, викладеним ще у Біблії кодексом — око за око, зуб за зуб. Голосувальники за ПР, за КПУ та Народну партію, яка ніяк не визначиться, з ким їй бути — чи то із розумними, чи з красивими, навряд чи розуміють, які заіржавілі механізми рухають ці політичні угру­пування. Вони не блукали б серед трьох сосен, якби у держави був попит на знання і розуміння своєї історії. Якби держава дбала про виховання у своїх громадян гідности і вважала замах на неї найтяжчим із злочинів.

ІІІ

Колись буде написане дослі­дження із природи гідности від кам’яного до атомного віку. І там серед найяскравіших сторінок сяятиме життя Марії Спірідонової. Про неї бігцем згадувалося у радянських підручниках. Бойовик есерівської дружини, вона була засуджена до каторги за убивство царського чиновника Луженовського, потім звільнена Лютневою революцією 1917-го. І якось щезла на свободі із політичного простору.

Гавриїл Луженовський, радник тамбовського губернатора, особисто Марії Спірідоновій чи її дворянській сім’ї горя не завдав. Він лише жорстоко душив селянські повстання і бунти на Тамбовщині. Щоправда, не так жорстоко і криваво, як в більшовицькі роки на тій-таки Тамбовщині нищив селянство Тухачевський — аж до застосування отруйних газів. Тамбовщина — це чорноземи, це міцні (куркульські — за класовою тер­мінологією) селянські господарства, це тотальне неприйняття більшовицької ідеї. До революції населення краю — 4,5 мільйона осіб. Після замирення в громадянську залишилося 2 мільйони.

16 січня 1906 року Луженовський із посиленою охороною, бо знав, що на нього полюють, прибув потягом до повітового Борисоглібська. Козача охорона з усіх можливих нападників не звернула уваги тільки на тендітне дівча. І саме воно увігнало чотири револьверні кулі в ката селян. Гімназистку-семикласницю негайно арештували, нещадно били, кинули голою в за­крижанілу камеру — випитували спільників. У поїзді, конвоюючи дівчину до Тамбова, козачий офіцер Петро Абрамов із поплічниками Марію зґвалтували. Суд ця наруга не схвилює. Але есери самі винесли ґвалтівникам смертний вирок і виконали його. Втім, думаю, не тільки із цієї причини до Спірідонової ніхто більше не ризикував застосовувати силу. Хай якою немитою не була царська Росія, але вона мала суспільну мораль й уяву про гідність. Розголос про справу Спірідонової визначив для жандармів і тюремників межу припустимого. Тоді, звичайно, не було відеокамер стеження, прослушок та інших винаходів, але якби й були, то навряд чи царські наглядачі насмілилися б бити жінку, як зазвичай б’ють в’язнів в Україні, чи ви­кладати в інтернеті будь-яке відео і, тим більше, фальшувати його. Що також є нашою пенітенціарною модою.

Марію заслали на нєрчинську каторгу. Мало відомо, що під час етапу дівчину у російській глибинці зустрічали як героїню. Що на її честь громадськість влаштовувала прийоми. Що на каторзі вона, так само як і інші політкаторжани, могла відпроситися у тюремників під чесне слово на прогулянку в тайгу без конвою. Гадаю, якби їй знадобилося лікування за межами каторги, або якби вона попросила відпустити її на похорон близької людини, також відпустили б під чесне слово. На відміну від наших тюремників.

Після Лютневої революції гримнув Жовтневий переворот, який згодом також назвуть революцією. Соціалістичною. Більшовики проголосили терор універсальним інструментом нищення іншости. Скоро вони дійшли висновку, що страх і смерть можуть бути ефективними не тільки як засіб боротьби проти опозиції, а й при уярмленні власного народу.

Ленін, провідний натхненник ідеї червоного терору, переконував у його необхідності вчорашню каторжанку і терористку Спірідонову. Марія залишить куций спогад, як вони бесідували з вождем у Тав­рійському палаці, сидячи «на бархатной кушеточке». Ленін тримав її за руку і повчав: «В политике морали нет. Только целесообразность». Марія вважала терор доцільним і виправданим лише тоді, коли людина чи й увесь народ не можуть інакше захистити свою честь і гідність. Вона стояла на тому, що немає і не може бути політики без моралі.

Розійшлися.

Ленінська «целесообразность» пояснює, чому Марія Спірідонова скоро знову пішла в тюрми, уже радянські, і більше не вийшла з них. Загалом, від першого арешту 16 січня 1906-го до вересня 1941-го, коли її пострілом у потилицю

уб’ють в смердючому підвалі Орловського управління НКВС, вона пробула на волі всього два роки. Це — ціна гідности.

Мала втіха, що червоний терор був однаково жорстоким до усіх націй і суспільних верств Союзу від Тихого океану до Бреста. Бо якщо у застосуванні, наприклад, до ро­сіян він їх не знищував як етнос, то з українцями відбувалося саме так.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.