Інвестиційна негода

Про результати дослідження журналістів поінформував керівник проекту Сергій Осаволюк.

Підставою для висновків стало опитування понад двох тисяч керівників підприємств і підприємців — фізичних осіб. Основну увагу приділено трьом чинникам: дозвільній системі, державному контролю і тех­нічному регулюванню.

Зміни в законодавстві про систему державного контролю, отримання дозволів, ліцензування, а також процедури технічного регулювання, прийняті у 2009, 2010 і першій половині 2011 років, дещо поліпшили умови для інвестування. Але низький рівень виконання існуючих вже законів і прогалина у прийнятті наступних необхідних правових змін не можуть задовольняти. У рейтингу, складеному IFC, Україна посідає 152-ге місце, значно відстаючи від інших країн з перехідною економікою.

Ось деякі факти. У 2010 році за відповідні дозволи українські підприємці заплатили державі 1,8 мільярда гривень. Чи не занадто дорога плата за право створювати робочі місця і поповнювати бюджет? Охоплення перевірками підприємств істотно не змінюється де­кілька років поспіль, причому надто високою залишається їх тривалість. Це лягає додатковим тягарем на підприємця, адже перевіряючих у кращому випадку треба пригостити хоча б кавою. А загалом у 2010-му перевірки коштували українському бізнесу 3,2 мільярда гривень. Чи не можна було б ці гроші використати з більшою користю?

Ось перелік органів, які найчастіше перевіряли бізнес: СЕС, Держкомветмедицини, податкова служба, пожежний нагляд, Держспоживстандарт, Держгірпромнагляд, Пенсійний фонд...

Звичайно, є речі, які треба контролювати. Це, насамперед, стосується підприємств, робота яких пов’язана з небезпечними технологічними процесами. Проконтролювати абсолютно все неможливо та й не треба намагатися цього робити. Зі слів доповідача, Грузія відмінила санітарну службу, у Польщі вона налічує 15 тисяч осіб, а в Україні — 55 тисяч. І ви думаєте, що в Грузії чи в Польщі кількість отруєнь зросла? Ні, звичайно. Тому у нас ця структура зараз скорочується вдвічі. І тут на перший план виходить не кількісний склад служби, а ефективність її роботи.

Вкрай застарілою є система технічного регулювання. Всі вітчизняні товари мають підлягати певним стандартам. Калоші, наприклад, повинні бути такими, якими їх визначив стандарт, прийнятий ще за царя Гороха. Стандарти визначають, на якій висоті від підлоги має бути розетка, неначе це вирішальним чином впливає на пожежну безпеку; який набір речей має бути в готельному номері, а це, нагадаємо, радіопри­ймач, ковдра і графин для води; санітарною вимогою обумовлено підлогу мити розчином хлорки, наче сьогодні бракує сучасніших мийних засобів, і т. д., і т.п. Зате виготовити в Україні мобільний телефон, наприклад, не можна, бо на нього нема стандарту.

Невід’ємною рисою українського бізнес-середовища залишається корупція. Вдумайтеся у ці цифри: у 2010 році 46 відсотків підприємств вдавалися до неофіційних способів вирішення питань із державними органами, 25 відсотків — робили подарунки державним службовцям, чиї рішення могли вплинути на діяльність підприємств. У середньому десята частка доходу підприємств була витрачена на корупцію.

Дотримання трьох регуляторних процедур позаторік «влетіло» приватному сектору нашої країни у 7,2 мільярда гривень (!). То кому може сподобатися такий інвестиційний клімат?

— Отже, — підсумував Сергій Осаволюк, — в Україні з’явилися окремі ознаки покращення умов для ведення бізнесу. Однак позитивні кроки нівелюються повільною реалізацією реформ. Допоки виконання законодавства в країні не поліпшиться, Україна ризикує залишитися у категорії «країн з нереалізованим потенціалом».

Дослідження IFC має консультативний характер. Представники державної влади, які визначають стратегію реформ та забезпечують їх реалізацію, можуть скористатися ним для подальшої розробки інструментів стимулювання розвитку підприємництва, підвищення ефективності та прозорості відповідних процедур.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.