Державник і воїн

Ми живемо в період чергової Руїни в історії України. Це руїна духовності та моралі. І відбувається вона внаслідок відсутності належного патріотичного виховання. Поколінню Р. Шухевича в умовах польської окупації таке виховання давав «Пласт» — молодіжна школа загартування й національного виховання. Нинішній молоді незалежної України, яка є свідком небаченого збагачення публічних людей за рахунок держави, дуже важко зрозуміти жертовність тих, хто втрачав усе заради своїх переконань.

Р. Шухевич формувався в роки Першої світової війни та визвольних змагань 1917 — 1920 років. Його батько та дядьки були учасниками творення ЗУНР, він ріс в атмосфері формування Української військової організації (УВО), в домі Шухевичів часто бував її творець Євген Коновалець. Честь роду в сім’ї Шухевичів уміли берегти. Роман у 16 років став активістом УВО, а з 1929-го — Організації українських націоналістів (ОУН). У 1928 — 1929 роках служив у польському війську, пройшов там школу підхорунжих, де вивчав артилерійську справу. До іспитів не був допущений, бо командування, побачивши виняткову його старанність, не хотіло надавати знання українському націоналістові. Пізніше свою військову кваліфікацію, за завданнями УВО та ОУН, підвищував на спеціальних військових курсах у Данцигу, Берліні, Чехії.

У 1920-ті для українців Західної України класичним набором видів боротьби за збереження честі нації були організація саботажів, експропріацій, замахів (атентатів). 19 жовтня 1926-го 19-літній Роман вперше взяв участь у ліквідації запеклого полонізатора українських шкіл Станіслава Собінського. 2,5 року відбував ув’язнення за участь в організації вбивства міністра внутрішніх справ Польщі українофоба Броніслава Пєрацького. Під псевдонімом «Щука», як один з керівників ОУН, брав участь у військових діях «Карпатської Січі» (керівник — полковник Михайло Колодзін­ський) проти угорській армії Хорті, котра залила кров’ю Карпатську Україну Августина Волошина.

У березні 1941 року було орга­нізовано два батальйони дружин українських націоналістів (ДУН) «Нахтігаль» і «Роланд», чисельністю понад 700 добровольців, послідовників Степана Бандери, для навчання в німецькій армії. Перший проходив навчання у м. Нойгаммері (Сілезія), другий — в замку Завберсдорф, неподалік від Відня. Переговори про ці навчання керівництво ОУН(б) вело з представниками не вермахту, а абверу, тобто служби військової розвідки та контр­розвідки. Адмірал Вільгельм Канаріс, керівник цієї служби, був непримиримим ворогом більшовизму, а в середині 1930-х став противником Гітлера. У стратегічному плані йому потрібна була Україна, яка стала б партнером ненацистської Німеччини. Отож інтереси ОУН та абверу збіглися, тому багато подій 1940 — 1943 років слід роз­глядати крізь цю призму. (До речі, Канаріс і полковник Ганс Остер були страчені 9 квітня 1945-го за змову проти Гітлера, а полковник Ервін фон Лахузен, котрий безпосередньо курував зв’язки з ОУН, був свідком обвинувачення на Нюрнберзькому процесі, де викрив багато нацистських злочинів, зокрема й діяльність айзацкоманд, тобто каральних). Ці домовленості не мали державного значення, бо на офіційному рівні союзником Тре­тього рейху був СРСР.

Головним радником «Нахтігалю» і зв’язковим офіцером був професор Теодор Оберлендер, котрий мав чин першого лейтенанта. Справжнім командиром українських легіонерів був Роман Шухевич. Співпраця з німцями і створення українських військових формувань у складі німецької армії є головним звинуваченням проти С. Шухевича. Про необхідність такого кроку

С. Бандера писав: «Політичний смисл творення українського військового відділу у співдії з німецькою армією у тому, що він мав заманіфестувати волю і становище України, яка під час війни на її території не стоїть пасивно, тільки сама бореться за свою самостійність... На випадок дружньої постави Німеччини до України, курінь ДУН мав бути зав’язком регулярної армії Української Держави». Українці не присягали на вірність Німеччині і її фюрерові. Ще під час переговорів було домовлено, що обидві військові частини формально входять до складу німецької армії, а фактично присягають на вірність Україні. Одна з книг спогадів колишнього чотаря «Нахтігалю» Мирослава Кальби так і називається «Ми присягали на вірність Україні».

Чи мав право Шухевич йти на співпрацю із злочинною Німеччиною? Відповідаючи на це питання, молодий історик В. В’ятрович, екс-директор галузевого архіву СБУ, справедливо зауважує, що оцінювати ситуацію слід з точки зору 1941 року, коли приймалося це рішення. Тоді німецька армія «сприймалася як єдина сила, здатна зруйнувати існуючу міжнародну систему, в якій не було місця для України» (виділення автора. — А.П.). Вчений доводить, що сама політика створення національних легіонів у складі чужих армій використовувалася пригнобленими народами на той час уже понад сотню років. Саме так вдалося створити національну армію і відвоювати незалежність грекам, полякам, чехам, угорцям. Та й українці мали позитивний досвід, створивши у 1914-у Легіон січових стрільців у складі австрійської армії.

Напередодні німецько-радянської війни «Нахтігаль» був прикріплений до 1-го Бранденбурзького батальйону як його передова охорона і в ніч на 30 червня ввійшов у Львів, де зайняв радіостанцію, цитадель, електростанцію, залізничний вокзал і три тюрми, в яких перед відступом енкаведисти катували місцеву українську інтелігенцію. «Святим місцем дружинників, — читаємо у книзі М. Кальби «ДУН» в розбудові «УПА», — став кафедральний собор Святого Юра, куди ми прийшли з поклоном патріархові української церкви митрополитові Андреєві Шептицькому, від якого отримали благословення. Українська мова вояків, патріотична постава і рішучість відстоювати українські інтереси — усе це створювало у Львові не тільки відчуття української військової присутності, а й ілюзію певних українських політичних перемог». Легіонери «Нахтігалю» забезпечили реалізацію важливого політичного кроку ОУН — проголошення відновлення незалежності України. Акт відновлення української державності, проголошений ввечері 30 червня 1941 року, постав перед німцями доконаним фактом існування української держави.

Сам Р. Шухевич не був учасником цієї важливої для нього події, бо хоронив молодшого брата Юрія, тіло котрого знайшли у тюрмі на Лонцького серед маси закатованих. Від його імені Національні збори вітав отець доктор Іван Гриньох як капелан «Нахтігалю». Учасник тих подій М. Кальба пише: «Факт проголошення незалежності України розлетівся птахом по всій Галичині. Почалися з цього приводу народні урочистості... Такий стан насторожив керівників гітлерівської Німеччини. Але поки «Нахтігаль» був на території Галичини, гестапо не відважилося ні скасувати Акт, ні ліквідувати його тимчасове Прав­ління». Німці надали легіонерам тижневу відпустку, а 7 липня віддали наказ покинути місто. З наступаючими німецькими військами легіон дійшов до Юзвина (Вінницька область), де пробув два тижні. Дізнавшись про арешт С. Бандери, Я. Стецька та інших провідних членів ОУН(б) і про те, що Галичина включена в Генеральну губернію, визнаний лідер обох легіонів капітан Р. Шухевич направив лист командуванню вермахту, заявивши протест і відмову українців залишатися на німецькій службі.

Подальші події подаю за статтею професора історії зі США Т. Гунчака «Шухевич і батальйон «Нахтігаль»: Фабрикації Москви про український визвольний рух». У результаті обидва батальйони були відведені з фронту, роззброєні та вислані в Франкфурт-над-Одером, де їм дали вибір: підписати річний контракт служби в «шуцполіцай» (німецька міська поліція) або бути виселеними в Німеччину на примусові роботи. Легіонери вибрали поліцію, і 1 грудня 1941 року кожен підписав індивідуальний контракт. 19 квітня 1942-го новий батальйон, під командуванням майора Є. Побігущого та капітана Р. Шухевича, прибув у невелике білоруське містечко Лепель. В околицях вони захищали потяги, охороняли військові склади. 1 грудня 1942-го контракт закінчився, ніхто продовжувати його не погодився, і їх малими групами відправили до Львова.

Постає питання: чому Шухевич відразу не перейшов в антинімецьке підпілля? Жодних шансів зробити це у нього не було. Він відповідав за життя сотень своїх бійців, кожного з яких цінував на вагу золота. Про службу в Білорусії документальних свідчень, крім спогадів самих учасників, нема. В газеті «День» (6 — 7.07.2010) С. Грабовський опублікував статтю «Історію ще належить написати: З ким і за що воювали українські націоналісти у Білорусі?», котра вражає фактичним матеріалом про провокаційні дії спеціальних диверсійних загонів НКВС і ГРУ. Стаття закінчується мудрими словами: «Моя мета — не «виправдати» Романа Шухевича (зрештою, його програмні політичні принципи, зафіксовані рішеннями ІІІ ВЗУНу, сьогодні втілені в Конституції України, а більшовицькі ідеологеми — на смітнику, звідки їх, щоправда, періодично дістають зацікавлені особи), а показати не­ймовірну складність історії і ницість «контрпропагандистів», вітчизняних чи зарубіжних. А на громові заклики «не переписувати історію» належить відповісти — цю історію, трагічну та правдиву, ще належить написати...»

На Нюрнберзькому суді над нацистськими лідерами радянська сторона представила ряд автентичних документів, які свідчать про те, що ОУН і УПА не були «колаборантами» німців, а боролися проти нацистів і за незалежність України. У 39-у томі німецького збірника «Суд над воєнними злочинцями перед Міжнародним Військовим трибуналом. Нюрнберг 14 листопада 1945 — 1 жовтня 1946», опублікованому в 1949 році, міститься документ, що його пред’явили суддям радянські офіцери Кудрявцев і Кузьмін. Це уривок з наказу №14 від Голправління безпеки Райху від 29 жовтня 1941 року, де серед інших міститься наказ айзацкоманди С 15 від 25.11.1941 своїм фронтовим частинам: «Всіх функціонерів українського руху під проводом Бандери слід знищувати з огляду на те, що вони підготовляють (збройне) повстання». Під №7 фігурує документ «Айзацкоманда С 15». Це наказ німецької поліції безпеки від 25 листопада 1941-го знищувати бандерівців без суду. Він закінчується так: «Всі функціонери (активісти) руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники. Протоколи допиту належить переслати у айзацкоманду Ц/5. Цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання».

Як бачимо зі змісту наказів, після взяття Києва потреба в заграванні з українцями в німців відпала. Та сьогодні нас цікавить позиція Москви, котра використала історичну правду про ОУН на процесі, але в своїй внутрішній пропаганді правду завжди викривляла. Особливо зросла хвиля критики українського визвольного руху в 2007 році, коли президент В. Ющенко присвоїв

Р. Шухевичу звання «Герой України» посмертно і запропонував парламентові й урядові офіційно реабі­літувати членів УПА, котрі воювали за незалежність України. В заяві від 14 грудня російське міністерство зовнішніх справ з цього приводу висловило стурбованість, бо «бандитські відділи УПА брали участь в нацистських каральних акціях». А в заяві російського уряду 23 червня 2008-го наш Герой Р. Шухевич був названий «капітаном СС» без будь-яких доказів на підтвердження. Саме це по-холуйськи сліпо повторюють наші доморощені кваснюки. Безкарність подібного поводження в ефірі, на мій погляд, і є свідченням руїни духовності й моралі нинішнього нашого суспільства.

Проти Шухевича як офіцера батальйону «Нахтігаль» висуваються звинувачення в участі в убивстві гестапівцями євреїв і польських професорів у липні 1941-го. З цього приводу професор Т. Гунчак пише, що восени 1944 року радянський уряд створив Надзвичайну державну комісію з членів Верховної Ради СРСР та інших впливових осіб, щоб встановити німецькі злочини, здійснені на території Львова. Результати її розслідування були опубліковані в Києві в 1945-у. Вони послужили базою для аргументів генерала Р. Руденка, прокурора від СРСР на Нюрнберзькому процесі. Він, а також головний радник юстиції Л. Смірнов подали реєстр осіб, знищених нацистами, але не згадували про кримінальні дії батальйону «Нахтігаль» чи самого Р. Шухевича. Кампанія очорнення почалася 2 жовтня 1959-го, коли Друге головне управління КДБ СРСР видало інструкцію провести пошук документів і свідків, пов’язаних з Т. Оберлендером, на той час міністром у справах переміщених осіб, біженців і жертв війни ФРН. Розслідування видуманих кримінальних вчинків заради очорнення Оберлендера, Бандери та україн­ських націоналістів досягло апогею в квітні 1960 року. Та ні роз­слідування комісії, ні ряд судових процесів, ні матеріали, зібрані міжнародною комісією в Гаазі, ні 42 томи Нюрнберзького процесу «ні разу не згадали який-небудь кримі­нальний вчинок ОУН або її керівників». На жаль, різні міфи і спекуляції заважають українцям узнати правду про своє історичне минуле, а отже, прозріти і не дозволяти маніпулювати своєю свідомістю.

Та повернемося в 1943 рік. З Білорусії українських легіонерів привезли до Львова якраз на Різдво. Р. Шухевич відпросився на святкування Святвечора додому і більше не повернувся. Почався підпільний період його життя. Діяльність Шухевича була насамперед державотворчою. До лав ОУН влилися нові люди, уродженці Центральної і Східної України. Вони вимагали конкретизації програмних положень ОУН. Змінювалася і сама форма організації: глибоко законспіроване підпілля розросталося в національний рух. З поста урядуючого провідника пішов Микола Лебедь, який зумів зберегти організацію від знищення, але не міг оволодіти новими формами боротьби. Оскільки С. Бандера перебував в концтаборі Заксенхаузен, Р. Шухевич наполіг, щоб провід очолив тріумвірат, де він був першим серед рівних. Так він став полі­тиком. Він зумів підготувати і провести в листопаді 1943 року Конференцію поневолених Москвою народів, яка поклала початок Антибільшовицькому блоку народів, котрий успішно очолював Я. Стецько після виходу з концтабору. За ініціативою Р. Шухевича в липні 1944-го була створена Українська головна визвольна рада (УГВР) — підпільний парламент воюючої України, в якому він працював під псевдонімом «Р. Лозовський», президентом був обраний Кирило Осьмак, уродженець Полтавщини, член Центральної ради УНР.

І все ж головна заслуга Романа Шухевича — створення УПА, саме такою, якою її бояться донині наші вороги. На час повернення Р. Шухевича існувала загроза повторення «отаманії» 1920-х, коли величезний потенціал повстанців було змарновано. На початках боротьба відбувалася стихійно, існувало кілька центрів і командирів. Проблему єдності повстанського руху було вирішено болісно, але ефективно й швидко. Будувалася армія за зразком регулярних: створювалися штаби, старшинські школи, система звань та посад і навіть своя нагородна система.

Діяла УПА на трьох фронтах. Про антинімецькі акції можна прочитати у звітах, які надсилалися за кордон через зв’язкових, та в публікаціях «Бюро інформації УГВР». Вони опубліковані ще в 1960 році у видавництві ЗЧ ОУН. З осені 1943-го, від початку своєї активної боротьби, УПА зіштовхнулося з діяльністю радянських партизанів. І хоч обидві сторони мали спільного ворога — німців, вони розуміли, що надалі протистояння між ними неминуче. Адже упівці боролися за незалежну українську державу, а червоні партизани — за повернення радянської влади. Незабаром другий фронт став головним, УПА проти­стояла відділам НКВС — КДБ. У цій боротьбі вона була знищена непереможною. Сьогодні, на жаль, нищиться морально, хоча б тому, що її досвід належним чином не ви­вчається в школах. У 1943 році розгорівся і третій фронт — антипольський. Конфлікт назрівав з того часу, коли рішенням Антанти, переможниці в Першій світовій війні, Західна Україна відійшла до Польщі. Українці упосліджувалися: поляки проводили пацифікації, закривали українські школи, забирали в селян землю, знищували їхнє майно. У 1942-му польські підпільники ліквідували українських провідних діячів на Холмщині, а в 1943-му. розгорілася жорстока війна між поляками й українцями на Волині. Вели її підпільні рухи, вбивали за національною ознакою заради кількісної переваги на території окремих населених пунктів. УПА намагалася тримати конфлікт у певних рамках. Проводячи нараду керівництва ОУН в кінці 1943 року, Р. Шухевич наголосив, що потрібно припиняти польський фронт як «третій непотрібний».

1943 — 1950 роки — період найактивнішої діяльності Романа Шухевича. 24 години на добу він залишався повстанцем, буквально розчинився в справі, якій присвятив своє життя. Його дружина й діти були репресовані, мати й сестра також вислані. В документах КДБ він проходив під псевдонімом «Вовк». Впродовж семи років на нього полювали 800 осіб лише офі­церського складу оперативників, не рахуючи рядових. Окрім цього на Західній Україні діяло 356 спеціально створених провокаційних груп КДБ, щоб очорнювати справу УПА.

Роман Шухевич загинув 5 березня 1950 року. Його не змогли взяти живим: оточений оперативниками, пустив собі кулю в скроню. Зробив так, як робили це тисячі його вояків, як робитимуть це й після його смерті. Ми ще не знаємо всієї правди про те, де покоїться прах Головного командира УПА, чи справді його тіло спалили над Збручем, бо вороги бояться його імені й справи й сьогодні. Та, судячи з резонансу фільму «Нескорений» О. Ярчука, інтерес до постаті Героя в нашому суспільстві дуже великий.

Роман Шухевич був одним із сотень тисяч українців, які відважилися кинути виклик ворогам у безнадійній ситуації. Він був особистіс­тю, яких Україні дуже бракує нині. Найвідоміший поет-упівець Марко Боєслав, який загинув у 1952-у, писав, ніби сьогодні:

Я все віддав Тобі, Вкраїно:
родину любу, рідний дім...
А кат зове мене бандитом,
врагом народу! Хто ж така
Ти, зграє, нашим хлібом сита?
Я враг! Іронія яка!

Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат філологічних наук,
доцент.