Переглядів: 849

Хто ж поверне їм імена?

Писати про війну завжди важко й боляче, тим паче, коли на ній поклали голови твої рідні й близькі. «Хай буде вона проклята!» — кажуть люди. Адже забрала з колишнього Союзу майже 28 мільйонів людських життів, а ще ж скільки фронтовиків померло в шпиталях по її закінченні. Та досі не все ми про неї знаємо, залишаються таємниці. Одна з них стосується людських доль, пов’язаних з лаконічним повідомленням: «Пропав безвісти». А чи це справді так? Невже ніяких слідів ніхто не шукав? Досі конкретної відповіді здебільшого на це нема.

Багато що списувалося на війну, на її непідвладні закони. Але коли деякі політичні партії намагаються цю війну використати через свої ЗМІ у власних інтересах — це аморально і непристойно. І без того економічні, мовні, національні негаразди роздирають наше суспіль­ство. Чинять це ті партії, котрі у своїх програмах проголошують добробут і стабільність у цьому суспільстві. Та позитивних практичних дій щось мало видно. Увесь той роздрай і стримує соціально-економічний розвиток країни.

Отримавши партійну газетку «регіоналів», побачив публікацію «Пропали безвісти». Хотів відгукнутися на неї, але, читаючи, натрапив на таке: «А тут пропав безвісти. І пропали вони, ці троє бувалих молодих воїнів, у червні — жовтні 1944-го в Західній Україні. Тож чи не приклали своєї руки до цього «безвісти» так звані «борці за незалежність» — бандерівці?»

Від цього стало мені прикро і сумно. Адже якщо українець ненавидить українця, то їх обох любить ворог. Свідчення тому — наша багатостраждальна історія протягом століть. Подумалося: що ж ти, авторе, знаєш, що таке припускаєш без жодних на те сумнівів? Далі читаю: «Пишуть у похоронках, що «похований на полі бою», «загинув у таборі військовополонених», «помер від ран», а при визволенні Західної України люди пропадали безвісти масово. Фашисти тікали, і в них уже не було потреби брати полонених. А бандерівці люто ненавиділи «совєтів», і перекладали ненависть свою лісовики на людей. Мовляв, каже автор статейки, слід би на цьому акцентувати увагу. Отакої! Ото вже додумався, дописався...

Втім, це не поодинокі опуси такого ґатунку в цій та їй подібних газетах, де вигадують, оббріхують нашу історію, визвольну боротьбу українського народу. Можу з цього приводу сказати те, що, либонь, не багатьом відоме.

Маючи так звану форму № 2 часів колишнього Союзу (доступ до секретних матеріалів), мені довелося працювати в архіві Міністерства оборони СРСР у 1974 році. Мушу сказати: у бій з регулярними частинами Червоної армії українські вояки УПА не вступали. Вони після визволення західноукраїнських земель воювали з частинами МВС (мав такі війська Берія). І ніколи не повідомлялося нашим командуванням «загинув у таборі військовополонених». Все було зовсім по-іншому. Часто, щоб виправдати великі втрати наших військ, командири намагалися після невдалих воєнних операцій списати їх на графу «пропали безвісти». Адже за великі втрати справа доходила до розстрілу. До того ж командування не дотримувалося суворого обліку складу наших військ, як це, скажімо, було у німців.

Свого часу я був у Кіровограді присутнім на презентації книжки Євгена Долматовського, під час війни фронтового кореспондента. У спекотне літо 1941 року на території Новоукраїнського, Новоархангельського, Гайворонського ра­йонів сучасної Кіровоградщини в «Уманському котлі» загинули майже дві армії — 6-а Музиченка і 12-а Понедєліна. В полон потрапило багато наших бійців, та більшість загинули в жорстокому бою. Річка Синюха почервоніла від крові. Полонених фашисти тримали у концтаборі під Уманню, частину з них відправили будувати сумнозвісний бункер для Гітлера неподалік Вінниці. Тих полонених німці розстріляли, тільки-но закінчилося спорудження цього надсекретного об’єкта. Тож імена цих воїнів теж залишилися безіменними.

Щоправда, дещо було з’ясовано про долю військовополонених, які потрапили в концтабори. Та це наслідки роботи німецьких дослідників. Така гірка правда про ту війну.

Якщо ж говорити про ОУН — УПА, то слід чесно й відверто сказати: це була велика трагедія українського народу, породжена сталінсько-беріївським терором. У результаті його знищено, загнано в концтабори, депортовано 2 мільйони осіб. Після тяжких ран дослужував у військах НКВС на території Західної України відомий російський письменник Віктор Астаф’єв. Якось у розмові з журна­лістами він визнав: «Мы виноваты в том, что произошло в Западной Украине. Мы принесли туда несчастье, репрессии, это сталинщина настроила против нас народ».

Так, війна є війна, і трагедія Західної України не може бути змальована всуціль однією фарбою. Брат ішов на брата — і в цьому найбільша трагедія, яку назвали «бандерівщиною». Дехто й зараз хоче скористатися подіями тих років, щоб знову розколоти Україну, поділити її народ на «наших» і «не наших». Тож і постає питання: кому це треба, кому це вигідно? Тим, хто не хоче добра Україні, підбурює народ на розбрат, ділить його на «москалів» і «бандерівців». Пора з цим назавжди покінчити, якщо хочемо зберегти свою державу. Та жоден народ у світі так довго сам із собою не воює!..

Насамкінець хочу розповісти про трагічну долю мого рідного дядька, молодого командира Червоної армії Миколу Яковича Копача. Відслуживши кадрову службу у 95-й стрілецькій дивізії, пішов у запас. Щороку його брали на перепідготовку. Напередодні війни він зі своїми бійцями будував укріп­лення на станції Чубівка (неподалік Котовська). Коли розпочалася війна, воював у наших краях, з боями відступав на схід. Випала нагода навідатися до рідної домівки. Батько йому радив залишитися вдома, бо «німець» дійде до Москви. Та син сказав, що хлопців своїх не покине і ворога нищитиме.

У районі Очакова, під час оточення штабу дивізії, командири поспішали сісти в літак, а група бійців на чолі з моїм дядьком стримувала наступ німців. Ворожий снаряд розірвався неподалік літака, і дядька Миколу було смертельно поранено. Пролежав на полі бою до вечора, поки не підібрали місцеві люди. Сільський фельдшер не вселяв надії на одужання, хіба що, казав, проживе з тиждень. Так воно й сталося.

Тітка Ганна, його дружина, отримувала по війні якісь пільги на дітей. Але після реєстрації полеглих (для Книги пам’яті) про дядька забули — не було похоронки. Тож з меморіальної дошки на сільському пам’ятнику стерли його ім’я.

Ніде не увічнене ім’я й іншого мого родича — Олександра Панасюка, який пропав безвісти в лісах Фінляндії під час радянсько-фінської війни.

Вирішив я домогтися справедливості. Звернувся до райвійськкомату. У картотеці значилося, що дядько Микола був молодшим командиром. Знайшли однополчан, котрі підтвердили його участь в боях, смертельне поранення. А ось юридично встановити статус полеглого воїна так і не вдалося. Порадили добиватися цього через суд(!). Плакала тітка, дружина загиблого, з приводу цієї несправедливості, мовляв, коли воював чоловік — був відомим, а загинув — став невідомим. Так і померла, нічого не домігшись.

Таких, як мій дядько Микола, були сотні тисяч. А хто їм поверне забуті на війні імена? Великий гріх мають ті, хто маніпулює пам’яттю полеглих воїнів під час тієї проклятої війни. Як писав колись видатний українець, письменник Олесь Гончар: «Правда переможе, історія віддасть належне всім, хто виборював суверенітет України». І назве їх усіх поіменно.

Олександр КОПАЧ,
історик, ветеран праці.
Ананьївський район,
с. Новогеоргіївка.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net