Переглядів: 1029

Польова сумка

Навіть старшокласником дитина війни Василь Колесник уникав зустрічі з листоношею. Оминав її десятою дорогою. Коли вона простувала вулицею, мерщій ховався за якимось деревом чи кущем, а то й круто розвертався і тікав додому. Ніяк не міг змиритися, що принесла жахливу звістку.

Давно то було. Жінки-солдатки частенько засиджувалися на призьбі літніми вечорами. Тихо гомоніли між собою. А Василь і його однолітки милувалися серпневими зорями. Ось одна покотилася, друга, третя…

— Чого вони падають? — запитав хлопчик неньку.

— Чиєсь життя обірвалося, синку, — недовго думаючи пояснила.

Признатися, солдаткам та їхнім дітям після такого пояснення не хотілося, щоб зірки падали. А коли все ж якась описувала яскраву дугу, в усіх тривожно завмирало серце…

День у день стояла задуха. Вона з нетерпінням ждала-виглядала прохолодного бабиного літа. Гупали на землю соковиті яблука. Ніжно горнулися до зеленавої трави. Наче шукали захисту від палючого сонця. Скрипнула хвіртка. Сумне, зажурене обличчя. Чорна хустка уперто відкидає від себе веселі сонячні зайчики. Очі щось вишукують у политих сльозами конвертах-трикутниках.

— Катерино, — врешті тихо і винувато видушує із себе жінка. — Тільки не побивайся. Всім зараз горе. Особливо багатодітним вдовам. Звиняй, голубко. Ось…

Заціпеніла колгоспниця Катерина. Опукою опустилася на землю.

— Ой, людоньки! Синочку! Тата немає. На кого ж ти нас покинув?!.

На голосіння збігалися сусіди. Як могли втішали. Хтось взяв Василька за руку. Уперше він бачив так багато людей на своєму дворі.

Ох і багато падало з неба зірок того серпня!

Згодом біля садиби солдатської вдови зупинився військовий. Сивий-сивісінький.

—А чи тут живе сім’я мого бо­йового товариша?

Йому відповіли і гостинно за­просили до хати.

— Дядю, а ви татка мого знаєте? — Васько до нього.

— Знав, хлопчику мій. Хороший чоловік був і справжній фронтовий друг. Не раз виручав нас з біди. Світла пам’ять йому та земля пухом!

Пригостив кількома аж синіми грудками цукру-рафінаду. Потім відкрив потерту на дорогах війни валізу.

— Ось подарунок привіз від твого татка. — І вручив Васькові но­вісіньку, жовтавого кольору, шкіряну польову сумку. — Носи її на здоров’я та вчися добре. Малечу не ображай, старших поважай. Цінуй зроблене ними.

Зачаровано дивився хлопчина на подарунок. Ще б пак! Одержати від самого батька таку дорогу річ, про яку і не снилося не тільки йому, а всім ровесникам.

Та радість потьмарилася в перший же день навчання. Хтось відчепив від сумки наплічного ремінця.

— Знайдеш тепер! — блискавкою шугонула думка. — На батога потягла чиясь нечиста рука. — Сів у кутку і з горя заплакав.

— Що з тобою? — тривожно запитала вчителька.

— Від сумки ремінець вкрали, — схлипнув Василько.

— Не хвилюйся, знайдемо!..

Пролунав дзвінок на перерву. Та з класу ніхто не вийшов. Тихим, сповненим смутку голосом вчителька пояснила причину за­тримки школярів:

—Діти, мені просто боляче говорити. Зрозумійте вірно. Війна забрала у вашого товариша батька. Навіть у жорстоких боях радянські воїни берегли сумку свого командира. Бо в ній була не тільки їхня доля захисників Вітчизни, а й ваша — вчитися під мирним небом, мати особисте щастя. Воїни діждалися того дня, щоб вручити сумку його єдиному синові. Але якийсь кривдник…

Скінчилися уроки. Той, хто поцупив ремінця, поклав його на місце. Все обійшлося без сторонніх очей.

Бувало, тріщала по швах матерія на різноманітних сумках однокласників, проливалося бузинове чорнило. Важкі то були повоєнні роки. Але польова сумка ревниво оберігалася від різних витівок усім класом. Василь гордився батьковим подарунком, який беріг у собі таємниці науки, розкривав її скарби, показував дивовижний і цікавий світ, учив любити життя та працю.

Давно прошуміли шкільні роки, залишили по собі тільки добру пам’ять. А сумка і нині висить на стіні у кімнаті Василя Петровича. Німий свідок бойових походів та мирної праці. Інколи здається «дитині війни», що в кімнату зайде тато. У військовій гімнастерці, з нагородами на грудях. Як завше, усміхнений та вічно молодий.

Що сказати йому?.. Тату, ось твій подарунок. Візьми його в руки. Він не заплямований, як і моя совість. Гай-гай! Як летять роки! Один за одним, мов ті вагони пасажирського чи товарного потягу. Тільки сніг лишають. На голові та скронях. А ще ломотою відгукуються ночами в руках та ногах. Особливо на переміну погоди. Не встиг озирнутися, а вже й сам дідусем став, надбав років і років.

...А батька немає. Пішла до нього в гості і мама. Хоч би у сні розказала про зустріч. Прикро, що не діждалася заміжжя своєї улюблениці, красуні-внучки.

...Звучно падають на землю яблука, співає садок. А над ним — мирне, голубе небо з біло-пухнастими хмаринками. Слава Богу, що не тьмарилося воно чорною фарбою та кривавими загравами. Однак щоліта тривожним дзвоном нагадує про себе 22 червня. А навесні — радісним. У День Перемоги. Дорогою ціною вона дісталася. Не тільки служивим, а й «дітям війни». Час від часу вони з букетами квітів ідуть до братських могил, пам’ятників невідомих солдатів та матросів. Вічна пам’ять і слава їм, мужнім людям! Задушевно лине з радіоприймача пісня. «Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат, пусть солдаты немного поспят...» Під її мелодію Василь Петрович трепетно знімає зі стіни татову польову сумку. Ніжно кладе її на коліна. Тоді у кімнаті господаря настають справжні хвилини мовчання.

— Свого татка згадуєш? — тихо запитує малий Петрусь і довірливо зазирає в очі.

— Згадую, милий мій внучку.

— А чому куди я не стану (показує пальцем на портрет командира), він дивиться в мій бік? Я вже пробував і сюди, і туди, а він таки дивиться на мене і... усміхається.

— Бо любить тебе. Ти хороший, слухняний хлопчик. Ось на твій день народження я подарую тобі цю сумку. Згода?

Радісно заблищали очі внука.

— А чи не сердитиметься?

— Звідки ти взяв? Поглянь на нього. Навпаки, він задоволений.

А й справді, командир не сердився. Схвально усміхався з портрета, немов хотів сказати: «Правильно, синку! Даруй моєму правнукові. Хай усі знають. Від старого до малого. Життя на землі продовжується. І його нікому не вбити!»

Володимир ЩЕРБАК.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net