Переглядів: 1122

Людина світу, яка залишається українцем

Богдан Гаврилишин — знаний у світі економіст, ректор Міжнародного інституту менеджменту (Київ), доктор економіки Університету Женеви (Швейцарія), почесний доктор права Йоркського університету та Університету Альберти (Канада), член Римського клубу та цілої низки поважних міжнародних інституцій — виступив у Вільному університеті Українського клубу Одеси та презентував свою книгу «Залишаюсь українцем».

То була не так чергова лекція в університеті, як, властиво, розповідь про зміст книги, доповнена блискучими ремінісценціями автора та відповідями на запитання.

У своїй книзі Богдан Гаврилишин розповідає про те, як звичайний сільський хлопець з Тернопілля — колишньої закутини Польської держави, з родини підприємливого селянина, з дитинства хворобливий, зазнавши тяжких випробувань — радянська окупація 1939-го з усіма її жахіттями, Друга світова війна, поневіряння у таборі для переміщених осіб (а фактично — втікачів з радянського «раю») на території Західної Німеччини, праця лісоруба в канадській провінції Онтаріо, — став людиною, котра консультувала президентів та прем’єрів, котра створила свою власну науку менеджменту і котра за два десятиріччя передбачила розпад імперії СССР та з’яву на світовій мапі незалежної Української держави…

Нам завжди приємно дізнаватися про успішних та самодостатніх українців, які завдяки власними зусиллям, завдяки своєму розуму, енергійності та підприємливості досягли вершин світового визнання. У цьому, без сумніву, є складова національної гордості. Але досягли особистого успіху та суспільної ваги десь там, далеко від рідної землі, тому що тут, на Батьківщині, вони ніколи не мали — і не мають досі — такої можливості, й саме цією обставиною дуже часто з певним мазохістичним відтінком наче ви­правдовуємо власні безсилля та неспроможність змінити бодай щось у своєму житті, покладаючись на якісь вищі сили.

Ми з гордістю називаємо імена людей, котрі будували Російську імперію, не здаючи собі справи з того, що вони не надто заслуговують нашої пошани, бо працювали на шкоду Вітчизні.

Але не любимо, коли сьогодні про нас погано говорять у Європі, не бажаючи визнавати, що самі ж винні у цьому. І не хочемо (чи не можемо?) усвідомити, що саме тепер надійшов той час, коли самі можемо змінити свою державу. Натомість слухаємо облудні сентенції фарисеїв та лукавих лжепророків і не можемо захистити власну душу від чужих брудних зазіхань та залишаємось байдужими до майбутнього своїх дітей та онуків.

Життєпис Богдана Гаврилишина, укладений ним самим, вчить нас, як усе-таки стати українцями й залишатися ними за будь-яких обставин. За будь-яких обставин пишатися приналежністю до цього народу й тим, що саме цю країну з гордістю звемо Батьківщиною, і вона для нас — понад усе.

А проте Богдан Гаврилишин писав не для того, щоб розпо­вісти про себе — як тямущий хлопець завдяки лише собі самому став славетним менеджером зі світовим ім’ям. Він писав для того лише, щоби розбудити національну гордість та просто почуття національної гідності своїх краян. Не закликає, отже, згадати про національну гордість, а власним прикладом доводить її існування. Українці — неймовірно талановиті люди, стверджує він, вони беручкі до роботи, вони можуть, як мовиться, гори перевернути. Чому ж тоді, виникає запитання, країна двадцять років топчеться на місці, скочуючись у феодальне болото?

До українців, згадує він, у Західній Європі й Америці ставилися, як до людей другого сорту. Вихідці з України були чи не єдиними емігрантами, котрі мали історичну батьківщину, але не мали своєї країни, своєї держави, тож така оцінка була відповідною. Він вирішив переламати цю ситуацію. Хто ж сьогодні здатен переламати негативну опінію України у світі? Тому Богдан Гаврилишин не читав лекцію про менеджерство чи про світову економіку, майже не давав прогнозів щодо України, яких від нього, можливо, чекали. Від людини, котра передбачила розпад СССР задовго до того, як це сталося, присутні на зустрічі, певне ж, хотіли почути, як воно буде й на що очікувати, а він їм немовби говорив: сьогодні ваш час, країна у ваших руках, у ваших можливостях змінити її саме зараз, говорив також і своєю книжкою, апелюючи до молоді передусім. Для молоді, у яку він вірить і якій довіряє, бо й благодійний фонд свого імені створював саме для підтримки талановитої української молоді. Саме вона, молодь, на його думку, має вивести країну з політичної та економічної кризи, й це лише питання часу. Молодь повинна мріяти — ця, на перший погляд, парадоксальна сентенція була однією з домінуючих. Мрія, вважає Богдан Гаврилишин, додає відваги, бо переступає кордони, чи межі, уявних можливостей. Починати, отже, потрібно, не з бізнес-плану, не зі стратегії одразу, а з мрії. Треба вміти мріяти, це передумова успіху.

Сам він почав мріяти з 11 років. Хотів відкрити для себе цілий світ, побувати всюди. І ця його мрія здійснилася: він побував на всіх континентах у понад 70 країнах, не як турист — як фахівець однієї з найзатребуваніших у світі професій — менеджер. А вже у 12-річному віці він хотів бути вільною людиною (у нас мільйони про це й гадки не мають). Мати право бути вільною людиною, самому вирішувати. Ви подивуєтеся: в такому віці!.. Загадки тут нема: національне виховання — єдина та найголовніша запорука, виховання в родині, «Пласт»… Один з його спогадів — пластове таборування в Карпатах. Через негоду розлилася ріка й відрізала їм повернення додому, а далі — ріденька кашка з дрібки останніх зернин, захоплюючі розповіді біля багаття про славні й трагічні сторінки української історії... А другого дня — відвідини митрополита Андрея Шептицького в його карпатській резиденції — найбільший моральний авторитет того часу опі­кувався «Пластом». Та особиста зустріч з людиною, про яку знав лише з чужих вуст, дала йому до зрозуміння, що то є — духовність… Духовність, без якої ніщо не освятиться в житті.

Говорив неквапливо, часом зупиняючись на непотрібних, здавалося б, деталях, й ті його, за власним визначенням, спогади були наче розшифровкою, якщо можна так сказати, окремих фрагментів книжки. Бо ж ніхто, звісно, до завершення того вечора в руках її не тримав.

З іншого боку, його спогади про власне життя були немовби однією великою лекцією про те, як, знову ж таки, залишитися українцем. Залишатися українцем у великому світі важко, каже Богдан Гаврилишин. Ми це знаємо, Але ж у самій Україні це сьогодні ще важче, адже там, у світі, все залежить лише від самої людини, а тут — ще від багатьох чинників, про які ми також знаємо. А проте українці мають взяти відповідальність за свою державу, за її свободу, демократичний розвиток та процвітання, каже автор книжки, наче підштовхуючи до активнішого сприйняття оточуючої дійсності. Україна має шанси стати державою, яка розвивається за європейськими стандартами, доводить він.

Лекція професора Гаврилишина була наче вступом, передсловом до книги або ж конспектом її — саму ж бо книгу всі побачили й отримали у подарунок (кому вистачило) вже опісля. Перед присутніми поставав образ людини, українця, котрий може, якщо дуже захоче, досягти мети, якщо вона світитиме перед ним і якщо це велика мета, а не задоволення особистих амбіцій. Досягненням цих амбіцій створюється хіба що базис, основа для праці в ім’я громади, суспільства, для блага людей. Думай глобально, дій локально — таким правилом завжди керувався цей дивовижний чоловік, котрий може бути і є прикладом для всіх українців, принаймні, для тих, хто прочитає його книжку.

На очах у заповненої до останнього стільця зали Богдан Гаврилишин немовби складав один до одного розрізнені пазли свого життєпису, на якісь не зважав, а про якісь і зовсім забувши. Й перед очима поставала людина, котра вчилася жити у самого життя, прагнула до пізнання, ставила перед собою мету і йшла до неї, ні на що не відволікаючись. Ось його перша, ще у 4-річному віці, зустріч з грішми, і спогад цей про гроші пов’язаний з болем. Хоча насправді, як каже Богдан Гаврилишин, гроші — це чудова річ, але за умови, якщо з їх допомогою можна щось доброго зробити.

Ще пазл — про радість. Родина за тодішніми мірками жила в достатку, двічі на рік кололи свиню. Якось у школі вразили голодні очі однокласників, зосереджені на його товстому бутерброді з шинкою. Поспіхом розламуючи той бутерброд на шматки та роздаючи, він, радіючи від того, що може поділитися, знову пережив сум’яття, побачивши, як радістю засвітилися ті самі очі. Й тоді зрозумів, запам’ятавши на все життя, що найбільша радість — це коли віддаєш, а не тоді, коли отримуєш.

А ось ще пазл, пов’язаний вже зі страхом. Поле за селом, обіч якого жила тоді родина, а на ньому — вершники на низьких конях, з вигляду азійці, у гостроверхих шапках з великими червоними зірками. Страшно стало: нащадки чінгісханів? Спрацювало, як він вважає, генетичне начало. То був 1939-й…

У таборі для переміщених осіб на території За­хідної Німеччини совєтські емісари припрошували повертатися «на родіну». Але люди вже знали: їх завантажать у вагони й повезуть мимо рідних домівок — до Сибіру. Таке родина вже пережила перед війною: кого не вивезли, тих знищили в тюрмах. Якось прибув американський генерал — розтлумачити, хто має право залишитися. На кілька тисяч людей — жодного перекладача. Тоді старший брат виштовхнув його наперед: перекладай, ти ж знаєш. А знав, може, кілька десятків слів. Довелося перекладати, послуговуючись лише кмітливістю. Коли в таборі представники канадської фірми почали шукати карпатських лісорубів, зголосився одним з перших. Так почався новий період у його житті: осягнення, завоювання того світу, де все залежить від тебе самого, а держава, країна — від таких, як ти: підприємливих, кмітливих, не ледачих, мислячих, зі своєю мрією та метою, готових вчитися та удосконалюватись.

Об’їздив світ як менеджер-консультант, спеціаліст з економічних питань, був радником провідних компаній та державних діячів. Бачив безнадійну бідність поряд, за його ж словами, з нахабним багатством. Ще юнаком був репрезентантом української молоді Канади (навіть не будучи її громадянином) на молодіжному фестивалі в Африці. Повернувшись додому, зробив сенсаційну доповідь про те, що ті африканські країни, які він побачив, будуть незалежними. І так сталося потім.

Дві години поспіль розповідаючи про себе, про своє життя, Богдан Гаврилишин фактично говорив про Україну. Громадянин Канади, який працює в Швейцарії і живе нині в Києві, він став людиною світу, бо у всьому світі затребувані його знання, досвід, наукова інтуїція, його ставлення до своєї праці. Залишаючись при цьому українцем. Свій виступ Богдан Гаврилишин закінчив словами:

— У всіх країнах, куди б не запрошували мене консультувати, доповідати чи головувати на важливих міжнародних конференціях, що б не було мені там доручено і що б не робив там важливого для тої чи тої країни, я був гордий від того, що це робить українець…

За традицією університету, Богдан Гаврилишин відповідав на запитання. Ось деякі з них.

— Ви дуже близько залучені до європейського життя, то скажіть, який сьогодні стан Європи, західної цивілізації і який ваш вердикт?

— Великі демократії сильно деградовані, дуже мало справді демократичних країн. Не лише Україна в такому стані, а й увесь світ.

— Чи зустрічалися вам люди рівня митрополита Андрея Шептицького?

— Греко-католицькій церкві пощастило особливо: у неї ще був Йосиф Сліпий. А інших людей такого калібру я не бачив.

— Ви сказали, що знайшли секрет, як спрогнозувати розвиток країни на 15 років наперед. То спрогнозуйте для України. І ще запитання: ви сказали про трансформацію. Що треба зробити, щоб Україна, нарешті, розпочала цю трансформацію?

— Знаєте, є дві можливості, я більше вірю в одну: цей процес трансформації почнеться десь так через 7 років, але в думках людей — ключі нової ідеології, яка має бути нова архітектура нової країни. І той процес забере, може, ще яких десять років. Таке моє бачення. Але ключовими акторами в тому процесі мають бути молоді люди. Правда, наші «брати» можуть нас проковтнути, але то було би гірше і для Росії. Мені шкода Росії. У них є добра спадщина, але, на жаль, вони ніколи не мали демократичного досвіду. А у нас, хоч і частково, була козаччина. Але я не думаю, що вони нас проковтнуть.

— Як на мене, одна з причин поразки української революції на початку ХХ століття: нас просто здали Росії. Як зараз Захід сприймає Україну, чи не стане вона вкотре розмінною монетою у стосунках Заходу з Росією? Чи зацікавлений Захід у становленні незалежної української держави?

— Там є розуміння мудрих людей у політиці, що було б дуже небезпечно для них подарувати Україну Росії… Але гарантувати ніхто не може.

— Роль жінок у вашому житті...

— Я одружився, коли мені було 23, а моя майбутня дружина мала 20. І живемо разом вже 62 роки. Кожного місяця відзначаємо дві дати: заручення та одруження.

Сьогодні українці за кордоном виконують роботу, яку не хочуть робити тамтешні люди. Їх там шанують за працьовитість, чесність, хоча цього замало для нації. Своя Батьківщина стала для них мачухою. Але прийде час, і українці стануть потрібними у своїй країні. А ті, хто віддавна за її межами або ж народився там, прославлять Україну у світі. Як це вже бувало не раз. Як це доводить приклад Богдана Гаврилишина. Людини, котра для всіх, хто його знає, залишається українцем — передусім.

Роман КРАКАЛІЯ.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net