Переглядів: 922

У пошуках української правди історії

«Історія наша, се сплошна боротьба за національне існування
і вона має масу цікавих моментів».
Євген Чикаланко.

У грудні минулого року українцям Ананьєва, Одеси, Києва, Черкас вдалося на досить пристойному рівні вшанувати 150-у річницю з дня народження славетного Євгена Чикаленка. Повністю погоджуюсь з шановним В. Панченком, що ці акції, більшість з яких, до речі, відбулися в інформаційному вакуумі, мають бути лише початком перманентного процесу осмислення та популяризації життєвого досвіду та поглядів Є. Чикаленка — кричуще актуальних у сучасній Україні. Всупереч заявам нині модних істориків та політологів, не вважаю застарілими ідеї українських націотворців зламу ХІХ — першої третини ХХ ст. У сучасній Україні ці погляди ніколи насправді не реалізовувалися, і тому спекулятивними виглядають заяви про «неспрацювання української національної ідеї» і таке подібне. Якщо у сучасних умовах перетворення України на малоросійську резервацію втілення рішень конференцій у згаданих містах про встановлення меморіальних дощок та пам’ятників Є. Чикаленкові виглядає проблематично, то маємо певну можливість досліджувати та поширювати інформацію про різні аспекти його багатогранної діяльності. Одним з таких аспектів є історичні погляди Є. Чикаленка.

У своїх спогадах Є. Чикаленко яскраво зобразив свого головного вчителя у набутті національного самоусвідомлення і україноцентричних історичних поглядів — вихованця історико-філологічного факультету університету Св. Володимира, історика, викладача, лідера одеської української громади Леоніда Анастасійовича Смоленського (1844 — 1905). Дуалістичні погляди Л. Смоленського на історію як на зіткнення доброго та злого начал, загалом боротьби різних елементів, уявлення про державотворчий та націо­творчий процес у рамках концепції відродження, колись занепалих явищ, досягнення свободи як ідеалу та критерію прогресивності явищ, бажання осягнути історію України в ширшому світовому контексті мали безпосередній вплив на історичні погляди Є. Чикаленка.

Однак було б спрощенням зображувати Л. Смоленського єдиним чинником та джерелом формування історичних поглядів Є. Чикаленка. Зокрема, в роки юнацтва на нього вплинули по­друга сім’ї Соколовська, яка дала йому прочитати «Тараса Бульбу», «Основу», розмови з кузиною Настею, представниками простолюду. Під впливом прочитаного та розмов Євген захопився запорозьким козацтвом аж до ідеалізації та мрій про повну реставрацію козацького устрою в Україні. Попри те, що основне ядро історичних поглядів Є. Чикаленка кристалізувалося в юнацькі та молоді роки, як і в кожної інтелектуальної особистості, вони еволюціонували та видозмінювалися впродовж подальшого життя, зокрема під впливом розмов та листування з М. Косом, Ф. Красицьким, М. Ґреґолинським та багатьма іншими, професійними істориками — Д. Яворницьким, І. Бондаренком, М. Грушевським, Д. Дорошенком, В. Липинським, в яких неодмінно осмислювалися питання історії.

Найзагальніше своє бачення специфіки історії України Є. Чикаленко вперше висловив у листі до В. Винниченка на початку ХХ ст.: «історія наша, се сплошна боротьба за національне існування і вона має масу цікавих моментів». Тоді він, попри всі складнощі та сумніви, був оптимістом щодо перспектив українського національного відро­дження. Однак під враженням подій 1917 — 1920 років його настрій сповнюється катастрофізмом, що був суголосний знаменитому афоризму В. Винниченка про історію України, яку не можна читати без брому. Проте тогочасний провідник українців Одеси Іван Луценко навпаки у 1918 році продовжував відстоювати оптимістичний погляд на історію українців: «Славна історія нашого народу. Його змагання за правду і волю, за кращу долю, за власну землю й добробут народній — героїчні». Він справедливо наголошував, що головною проблемою нашої історії є недовіра еліти до потенціалу власного народу. І досі лунає гіпертрофована критика, часто критиканство з боку еліти на адресу, мовляв, «байдужого та лінивого» українського народу. У цьому видно бажання перекласти провину з себе на іншого, а насправді, в існуючому розчаруванні пересічних українців в своїх провідниках, у небажанні прислужуватися їхнім інтересам — радше, прояв народної мудрості.

Початок України Є. Чикаленко вбачав у Русі, яку, як і М. Грушевський, вважав приналежною лише українському народові. Однак, на відміну від більшості істориків-соціалістів (народників), бачив її не вічовою-республіканською, а монархічною. У трактаті «Де вихід?» він висував цю історичну обставину як історичний аргумент на користь відновлення монархічної форми державності в Україні: «Ми не мали своїх царів, королів чи навіть і великих князів, бо російська школа привчила нас думати, що Володимир Святий не наш; у нас не було двірської та родовитої аристократії, бо вона вся стала чужа нам. Хто вдумається в наше минуле і тверезим оком гляне на сучасне, той побачить, що колись, до татарщини, ми мали свою державу, бо мали своїх монархів, а в новіші часи і досі не мали й не маємо, бо не мали й не маємо своїх монархів». Цю тезу, однак, заперечив В. Липинський, якого Є. Чикаленко вважав «одним з найліпших знавців гетьмансько-козацького періоду нашої історії», значною мірою протиставляючи М. Грушевському, який, «хоч і учений історик, не зрозумів нашого історичного моменту і перемудрував, переполітикував».

Причиною занепаду старої Української держави Є. Чикаленко називав внутрішні чвари, зокрема те, що «Галичина здавна єдналась з Суздалем проти Київа». Водночас, він відзначав, як, передусім, галицькі історики, державотворчу роль Галичини після татарського погрому Києва. Вітаючи акт злуки 22 січня 1919 року, він зауважив: «повторюється те саме, що було з Україною у 13 ст. Коли насунули на Київ татари, то державне життя України пересунулося на захід, в Галичину, де Роман та Данило заснували Галицьке князівство».

Литовсько-польський період не досить виразно постає в рецепції Є. Чикаленка. В його інвективах на адресу поляків як пригноблювачів українців, позитивних оцінках боротьби козацтва, Б. Хмельницького за волю України неважко вловити тради­ційну оцінку цього періоду як часу тиску на українців. Проте, порівняно з періодом російського панування, цей період безумовно «вигравав»: «єдиновірна та міцна Росія для нас небезпечніша за чужовірну і слабосильну Польщу, з якою Україна напротязі історії, раз в раз тягалась і вже відірвалась раз» (липень 1919 р.). Є. Чикаленко відзначав, що українці мали значно більший рівень писемності у складі Польщі, ніж у Росії.

В уявленні Є. Чикаленка пе­ріод війни Б. Хмельницького постає першим повстанням україн­ського народу за свою державність та волю. Недаремно Б. Хмельницький фігурує у нього як головний позитивний герой української історії, взірець для сучасних йому революційних вождів, хоча порівняння з гетьманом він робив не на користь останніх. До «другорядних» позитивних героїв причисляв продовжувачів ідей Б. Хмельницького — М. Кричевського, І. Богуна, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепу.

«Руїна» другої половини ХVII ст. викликала найбільшу увагу в Є. Чикаленка своєю суголосністю з сучасними йому подіями революцій та громадянської війни. У 1917 році у листі до С. Шелухина він вперше провів цю паралель: «Чудно — повторюється наша історія. Поки гнітила Польща, майже всі одностайно боролися проти гніту, а коли здобули — то боротьба між собою… за булаву». У грудні 1919 року зауважував: «Наша епоха по розмірах своїх, по глибині і ширині своїй чи не більша й не важніша в історії нашого народу, як Хмельниччина. Вона дуже нагадує Руїну 17 ст., і похоже скінчить поділом. Але вона являється такою школою свідомості народу, якої він від Хмельниччини ще не знав». У цю добу Є. Чикаленко бачив антиподів в особах І. Сірка, якого уподібнював з Н. Махном та іншими ке­рівниками селянських загонів, та І. Виговського, якого порівнював з С. Петлюрою. Як і війська І. Сірка, селянські загони революційних часів він вважав уособленням руйнівних нахилів, сили без державотворчих прагнень. У часи Руїни та у 1917 — 1920 роках, на думку Є. Чикаленка, увиразнилося невміння українців гуртуватися, відсувати у бік особисті амбіції, чим скористався найбільший історичний ворог України — Росія.

Є. Чикаленко послідовно підкреслював своє неприйняття Росії як головного винуватця бід українського народу. Весь час перебування України у складі Росії він подібно до М. Драгоманова окреслював як «пропащий»: «Від кацапів за 260 років ми нічого не перейняли. Поробились злодіями, п’яницями та матерщинниками, мало не до краю загубили свою культуру, попсували мову, а позитивного нічого не придбали, навіть ненависті до кацапа не виробили в собі. Всякий раз народ переходив до ворога в роки боротьби за національні права: так було за Мазепи, так і за більшовиків. Скажуть мені, що Мазепа по теперішній термінології був «буржуй», а цар Петро кого підтримував в державі? Демократ Гордієнко це розумів і хоч ненавидив «буржуя» Мазепу, а таки умовив запорожців виступити супроти деспота Петра. Цар Петро та большевик Муравйов однаковінісінькі відозви писали до українського народу, тільки цар казав, що він буде обороняти бідний народ від «своєкористної старшини», а Муравйов писав, що прийшов визволити український народ від «буржуазної Ради», а по суті вони однакові деспоти-централісти московські». Таким чином, Є. Чикаленко, що властиво ідеологічно-історичним трактатам стовпів українського націоналізму (Д. Донцов, Є. Маланюк), підкреслював незмінність основних рис шовіністичної політики Росії щодо України — від царів до більшовиків. Навіть спокон­вічне ім’я України Русь, на його думку, привласнила Москва. Однак Є. Чикаленко, на відміну від багатьох лібералів, підкреслював не лише негатив від ро­сійської державності, а й від російського народу: «наш народ за багато сот літ зносин з москалями виробив приказку: з москалем знайся, а камінь за пазухою держи; дай йому тільки пальця, — то він вхопить всю руку».

Щодо важливого питання про силу волі в історії (чи людина є об’єктом гри з нею історії, чи вона сама робить історію?) Є. Чикаленко здебільшого схилявся до першого варіанту. Про це може свідчити апеляція до таких понять, як «суд історії», «відповідальність перед історією», «історична хвиля», «епоха не висунула» і т.п. Про це свідчить і його впевненість у коловороті історії, незмінності основних рис: «очевидно, людська природа і в ХХ віці зосталась такою самою, якою вона була сотні, тисячі років тому назад, тільки техніка змінилась». Однак він приділяв велику увагу діянням видатних людей, силі духу українців як чинникам, що могли вплинути на перебіг історичного процесу.

Чудово розуміючи вагомість історичних знань для націотворення, як один з головних фінансистів українського національного руху Є. Чикаленко доклав великих зусиль для підтримки історіографічних та історико-мистецьких проектів. Нагадаємо про участь «Ради» у поширенні книги М. Аркаса як додатку до газети, що викликало конфлікт Є. Чикаленка з М. Грушевським, фінансування «Киевской старины» та заклик до цієї справи інших, покровительство історикам І. Бондаренку, П. Клепацькому, художнику А. Ждасі як автору малюнків на історико-україністичну тематику, заохочення художника І. Рєпіна до написання картин з побуту українських козаків та С. Єфремова до публікації «Історії українського письменства». Особливе значення Є. Чикаленко надавав поширенню історичних україноцентричних знань за посередництвом белетристики. Він вважав, що українці повинні мати свого Вальтера Скотта, Еркмана-Шатріана, Генріха Сенкевича.

Цьому питанню присвячені його листи до Д. Яворницького та В. Винниченка. Першого з них він вважав наділеним відповідним талантом, але щодо В. Винниченка відверто висловлював великі сумніви у листі до нього: «Щоб написати щось історичне добре, треба не тільки знати історію зверхню — (полі­тичну), а треба перечитати масу шпаргалів того часу, щоб уловити дух того часу і по дрібницях уявити собі, а значить і змалювати живих людей тогочасних». Принагідно Є. Чикаленко найвиразніше висловив своє переконання у потребі української історичної белетристики: «нам тепер найпотрібніша белетристика і драма саме історична. Щоб читач захопився своєю минувщиною і набрався духу для праці в настоящому. Нам треба (скажу по секрету) такого високоталановитого брехуна і шовініста як Сенкевич. Поки не буде сього шовінізма, то не буде справжньої й боротьби. Се й Ви якось висловлювали і це сущая правда. Для белетриста конче потрібні історичні знання та фантазія». Таким чином, маємо перегук Є. Чикаленка з абсолютно вірними та досі актуальними думками М. Міхновського. До написання історичної белетристики Є. Чикаленко також спонукав Д. Мордовця, який найуспішніше впорався з цим завданням.

Найпромовистіше про пошук Є. Чикаленком українського історика-патріота, який би талановито та популярно написав історію України згідно з україноцентричною концепцією та націотворчими завданнями, свідчить пожертвування ним у 1896 році 1000 рублів на встановлення премії «Киевской старины» для автора такої праці. На цей заклик відгукнулась російський історик з деякими українофільськими симпатіями О. Єфименко. Однак реакція Є. Чикаленка, яку він, вважаємо, транслював і В. Антоновичу та іншим, була різко негативною. У листі до одесита І. Липи у січні 1900 року він наголошував, що розділи праці про докозацьку історію України написано у московсько-централістичному дусі, відсутності розділу про національне відродження у підросійській та австро-угорській Україні та висловлював впевненість, що премія має дочекатися «історика-українця, а не кацапа».

Вважаємо, що з точки зору етнічного націоналізму, якого послідовно дотримувався Є. Чикаленко, його критика була цілком справедливою, як і переконання в існуванні зв’язку між етнічним походженням автора та його ідеями і писаннями. Якщо з точки зору науки, твір О. Єфименко ще міг витримати критику, то з точки зору поширення української національної свідомості — однозначно ні, адже це передбачало певний флер «шовінізму», про який Є. Чикаленко писав В. Винниченку. Такого історика він, зрештою, знайшов у постаті М. Аркаса, хоча тому і зашкодило аматорство у цій сфері. Не менш важливим аспектом діяльності Є. Чикаленка було створення своєрідних «майданчиків» для поширення української національної історичної думки: газет «Громадська думка», «Рада», журналу «Нова громада» та ін. На сторінках цих видань друкувалися змістовні статті на історичну тематику, присвячені окремим питанням, огляди, рецензії, некрологи тощо.

Отже, історичні погляди Є. Чикаленка базувались на націоналістичних переконаннях, які дедалі більше зміцнювалися під впливом сучасного йому со­ціально-політичного розвитку. Спираючись на відомий вислів Є. Маланюка, наголосимо, що Є. Чикаленка слід вважати не лише «ткачем матеріальної тканини нашої історії», але й «ткачем» інфраструктури української історичної науки. З’ясування глибини його впливу на історичну свідомість сучасників ще попереду, але вже тепер масштаб цього впливу уявляється дуже поважним. Є. Чикаленка слід вважати одним з поширювачів ідей, що були покладені в основу правоконсервативної течії в українській історіографії, більш відомої як «державницька» школа.

Низка сучасних аналітиків заперечує можливість поєднання в одній особі українського історика та патріота, вважаючи це шляхом до тенденційності. Водночас, у їх візії, чудово поєднується історик-космополіт, ліберал, начебто поширення цих ідей не є тенденційним. На нашу думку, ідеї Є. Чикаленка про необхідність для історика поєднувати громадське та наукове служіння аж ніяк не застаріли, тим більше в умовах сучасних складних викликів для українського народу.

Олександр МУЗИЧКО,
кандидат історичних наук, доцент.
м. Одеса.

 

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net