№ 49-50 (21313-21314) субота 23 червня 2012 року

Віктор Іванович Топор (на знімку) — чоловік простий і працьовитий. Колишній колгоспний шофер, із місцевих. Більше десяти років очолює приватно-орендне сільськогосподарське підприємство «Мрія», яке його підприємливістю та силою 16 найнятих працівників, також людей місцевих, обходить 549 гектарів землі, на законних договірних підставах взятої в 2008 році (вже вдруге) в 130 селян у користування. Земельні наділи (людські паї) трохи розкидані, але орендар, людина надзвичайно відповідальна, щодня, за будь-якої погоди й пори року, об’їжджає їх, адже любить порядок.

Сенсом життя цієї людини була і залишається земля, яка за турботу й догляд вдаровує непогані врожаї, дозволяє виживати в наш тяжкий час.

Віктор Іванович ніколи не цікавився політикою, ніколи не приставав ні до якої партії: сіяв зерно, збирав хліб — і з того був щасливий. Цілком задоволеними були й люди, які довірили йому свою землю: орендну плату отримували справно, без зайвих нагадувань — хто грішми, хто зерном. Податкова за всі ці роки не мала до господаря ні зауваження, ні жодної претензії.

Саме 19 червня задзвенів, спо­віщаючи про стиглість, ячмінний колос на ділянці №83, на його 44 гектарах. Тож о 4-й ранку орендар підігнав туди два комбайни та вантажну машину. Одначе дорога до поля була перегороджена автівкою «приватної охорони», а двоє хлопців із кобурами на поясах сповістили, що їх найняли охороняти це поле, тож нікого не пропустять.

Хто найняв? Гаджі Магдієв, директор ПП «Злагода-Південь», місцевий депутат-«регіонал».

Розгублений фермер скочив в автівку й гайнув за лісосмугу, глянути на ділянку №82, де вже на всю потужність хазяйнував чужий комбайн, а доверху навантажений ще не достиглим, але вже вкраденим у нього ячменем, «КамАЗ» вибирався на трасу.

Ви розумієте болгарську мову? А молдовську? Польську?..  Може, ви й розумієте, шановний читачу, але таких людей, на загал, небагато. Хоча в місті, де, як твердять удавані захисники прав нацменшин (а насправді — русифікатори), зокрема й автори законопроекту «Про мовну політику в Україні», люди мали б знати, бодай у розмовному варіанті, дещо з мов найбільших етнічних меншин. Як ми всі розуміємо, усе тут значно простіше: протягується перший етап до впровадження другої державної мови — російської. А це неприпустимо.

Та повернемося до розмаїття мов. Хто стане заперечувати істину: чим більше мов, культур знає людина, тим вона культурніша, тим потужніший має інтелект. Та про що тут можна говорити, якщо навіть одну мову — державну українську — за двадцять років не спроможуться бодай трохи вивчити...

21 червня, у четвер, одеський осередок ВО «Свобода» спільно з представниками НРУ та Української партії, громадських організацій на знак протесту проти нищення української мови провели пікетування будинку обласної ради на проспекті Тараса Шевченка, 4.

Учасники акції, яка почалася о 10-й ранку, розгорнули партійні прапори,  банери та гасла з відповідними написами. Люди скандували: «Ганьба українофобам!» Промовці заявляли:

Високими укосами, а це вже очевидно, нинішній рік хліборобів Березівського району не порадує. Навіть у такому передовому господарстві, як агрофірма імені Посмітного, подібного недороду давно не пам’ятають. І землі тут родючі, і добрив не жалкують, і насіння якісне купують. А от за останні чотири місяці (тобто практично за весь період вегетації ранніх зернових) з неба не впало жодного дощу продуктивного характеру. Через аномальну травневу спеку, коли у повітрі було 35 градусів, а на поверхні ґрунту всі 65, ячмінь та горох стали вимушено дозрівати раніше строку, не наростивши ні соломи, ні зерна. Їх у господарстві почали збирати набагато раніше звичного — вже у другій половині червня, коли повітря прогрілося до 38 — 40 градусів.

У господарстві є шість нових, високопродуктивних комбайнів. Це добре, однак за умов недороду врожаю вони не дають повної віддачі. Чим ширша жатка, тим важче «брити» низькорослу масу, важче копіювати рельєф поля. Потужність молотарки такого комбайна при малих врожаях використовується тільки наполовину. У пригоді стає досвід місцевих комбайнерів. Нема таких обставин, які налякали б Віктора Наконечного, Олега Юдицького, Володимира Сєбова, Анатолія Салдугея. У нинішні жнива їхній досвід стане гарною школою для багатьох молодих колег. Діючи перевіреним бригадним методом, посмітнівські механізатори за підтримки ще трьох залучених зі сторони збиральних агрегатів щодня обмолочують хліб на площі до 300 гектарів, що дає можливість віджнивувати на загальній площі у 3800 га за 12 — 13 днів.

«Чесна» гра нині в моді. Цей принцип активно культивується у футболі та в інших видах спорту. Але поки що він абсолютно недосяжний для української політики. Бо цей вид «змагань» — поза правилами й точно поза чесною грою. У результаті, коли політика існує поза правилами, у країні діє лише одне право — право сильного. Звідси — корупція влади, слабка опозиція та незахищеність кожного українця.

Без правил, які стануть основою політичного процесу, жодні вибори та жодна зміна облич нічого не змінять. Саме вироблення мінімальних правил «нормальності» політики поставила собі завданням кампанія «Чесно», яка об’єднала понад 150 громадських організацій та сотні активістів по всій Україні.

В Україні вибори до Верховної Ради передбачено на жовтень. Дивним є, що зареєстровано майже 200 партій. Якщо всі партії твердять, що вони люблять Україну та служать Україні, то, як зауважив один трохи злобний політолог, на політичному обрії України є щонайменше 200 способів, як можна любити Україну.

Тому постає питання: чи існують в Україні політичні партії у властивому значенні того слова? Який елемент відповідальний за те, що певну групу політичних діячів можна називати партією?

У різних країнах світу відбуваються вибори до керівних органів держави. На підставі досвіду різних політично розвинутих країн, те, що ідентифікує якусь політичну партію, — це певна ідеологія, певне точно окреслене розуміння основних напрямків діяння в будь-яких обставинах.

Писати про війну завжди важко й боляче, тим паче, коли на ній поклали голови твої рідні й близькі. «Хай буде вона проклята!» — кажуть люди. Адже забрала з колишнього Союзу майже 28 мільйонів людських життів, а ще ж скільки фронтовиків померло в шпиталях по її закінченні. Та досі не все ми про неї знаємо, залишаються таємниці. Одна з них стосується людських доль, пов’язаних з лаконічним повідомленням: «Пропав безвісти». А чи це справді так? Невже ніяких слідів ніхто не шукав? Досі конкретної відповіді здебільшого на це нема.

Багато що списувалося на війну, на її непідвладні закони. Але коли деякі політичні партії намагаються цю війну використати через свої ЗМІ у власних інтересах — це аморально і непристойно. І без того економічні, мовні, національні негаразди роздирають наше суспіль­ство. Чинять це ті партії, котрі у своїх програмах проголошують добробут і стабільність у цьому суспільстві. Та позитивних практичних дій щось мало видно. Увесь той роздрай і стримує соціально-економічний розвиток країни.

Навіть старшокласником дитина війни Василь Колесник уникав зустрічі з листоношею. Оминав її десятою дорогою. Коли вона простувала вулицею, мерщій ховався за якимось деревом чи кущем, а то й круто розвертався і тікав додому. Ніяк не міг змиритися, що принесла жахливу звістку.

Давно то було. Жінки-солдатки частенько засиджувалися на призьбі літніми вечорами. Тихо гомоніли між собою. А Василь і його однолітки милувалися серпневими зорями. Ось одна покотилася, друга, третя…

— Чого вони падають? — запитав хлопчик неньку.

— Чиєсь життя обірвалося, синку, — недовго думаючи пояснила.

Признатися, солдаткам та їхнім дітям після такого пояснення не хотілося, щоб зірки падали. А коли все ж якась описувала яскраву дугу, в усіх тривожно завмирало серце…

День у день стояла задуха. Вона з нетерпінням ждала-виглядала прохолодного бабиного літа. Гупали на землю соковиті яблука. Ніжно горнулися до зеленавої трави. Наче шукали захисту від палючого сонця. Скрипнула хвіртка. Сумне, зажурене обличчя. Чорна хустка уперто відкидає від себе веселі сонячні зайчики. Очі щось вишукують у политих сльозами конвертах-трикутниках.

У перші червневі дні наша Полянецька загальноосвітня школа І — ІІІ ступенів буквально вирувала. Від різнобарв’я квітів, дзвінкоголосих дитячих загонів у оздоровчому пришкільному таборі і зустрічі давніх друзів-однокласників.

Ми, випускники восьмого класу 1962-го, знову зібралися у рідних стінах, уже через п’ятдесят років. Згадували вчителів і тих, кого не було з нами, незабутній день, коли стали свідками польоту першої людини в космос, розповідали кожен про себе. Аби пригадати, якими були бешкетниками, жваво переглядали записи в зошиті поведінки, що ось уже півстоліття дбайливо зберігається у нашому класному журналі. Було цікаво й весело, багато приємного тепла залишилося у наших душах. І, звісно, фото на згадку. Втім, взятися за перо мене змусило бажання розповісти не стільки про нас, скільки про нашого наставника — свідка кривавого червня 1941 року.

Ще живуть поміж нас люди, які можуть розповісти про початок війни на території колишнього СРСР. До них належить й Алла Грушкевич, з котрою я познайомилася у Польському культурному центрі.

Пані Грушкевич — корінна одеситка з вулиці Чорноморської (тепер Паустовського). Коли ворожі бомбардувальники розітнули літнє передсвітанкове небо, Алла вже була тринадцятилітньою дівчинкою. Батька зразу ж забрали на фронт. Мама залишилася з трьома дітьми. І почалися поневіряння. Разом зі старшою донькою копали окопи, скидали з дахів фугасні бомби. Вночі прислухалися: чи не виють сирени, аби схопитися з ліжка й бігти до окопів чи підземного сховища. Так минули 73 героїчні дні, доки Одеса тримала оборону. Коли тихо, непомітно з міста вийшли моряки-десантники, воно стало безлюдним.

Важливість обліку населення держави в багатьох країнах усвідомили ще з давніх-давен. Завдяки підрахунку громадян можновладці могли планувати, скільки податків можна зібрати зі своїх підданих, на яку чисельність армії розраховувати в разі початку воєнних дій тощо.

Скажімо, у Сполучених Штатах Америки перепис населення проводять чітко через кожні 10 років, починаючи ще з 1790-го. Дані, зібрані Бюро перепису населення — аналогом української Державної служби статистики, — прямо визначають розвиток країни: відповідно до них відбувається перерозподіл більш ніж 300 мільярдів доларів щорічних федеральних асигнувань для місцевих громад на благоустрій, охорону здоров’я, освіту, транспорт та інше. Однак це у США, де на офіційному сайті Бюро перепису можна навіть спостерігати за «поточною кількістю» населення в країні, яка оновлюється щосекунди.

В Україні ж, попри рекомендації і досвід розвинених країн, проблеми виникають навіть із датою проведення Всеукраїнського перепису.

За рішенням Генеральної Асамблеї ООН починаючи з 2001 року 20 червня відзначається Всесвітній день біженців. Цьогоріч цей день пройшов під гаслом «У біженців немає вибору. У вас є».

Від нинішнього року ООН відзначатиме Всесвітній день біженців у контексті нової мультиме­дійної кампанії «Дилеми», яка покликана висвітлювати складні проблеми, які постають перед біженцями, щоб люди могли збагнути їх суть.

На базі оздоровчого комплексу «Чайка» Одеського національного політехнічного університету в Ові­діопольському районі в 2014 році буде створений Міжнародний студентський центр рекреації та туризму (ISCRT), у якому зможуть щорічно відпочивати близько тисячі студентів та викладачів з України, Румунії та інших держав.

Проректор Одеської політехніки з міжнародних зв’язків В’ячеслав Шобік повідомив УНІАН, що «ініціаторами реалізації європейського досвіду в розвитку молодіжного та студентського туризму й оздоровлення на Одещині стали студенти і співробітники двох ВНЗ дружніх країн — ОНПУ та університету «Стефан чел Маре» в Сучаві. За його словами, реалізацію проекту ISCRT підтримало керівництво Одеси та регіону, Міносвіти, молоді та спорту України, а також Євросоюз, який виділив майже 1,8 мільйона євро для створення протягом двох років у районі Кароліно-Бугазу міжнародного оздоровчого комплексу, де також будуть забезпечені умови для щорічної реабілітації не менше ста молодих людей з обмеженими можливостями з країн-сусідів.

Одещина має величезні рекреаційні можливості. По всій береговій лінії, а це 306 кілометрів морського узбережжя, розташовані санаторії, бази відпочинку, дитячі оздоровчі центри. Загалом в області маємо 182 готелі, 45 санаторно-курортних об’єктів, 596 баз відпочинку, 36 дитячих оздоровниць. Торік їхніми послугами скористалися понад мільйон осіб. Тому дуже важливо, щоб тут не трапилося якогось лиха.

Співробітники державного нагляду в сфері пожежної безпеки провели планові і позапланові перевірки всіх об’єктів, задіяних для літнього відпочинку громадян. За результатами цих перевірок керівникам об’єктів вручені акти й приписи з переліком заходів щодо посилення протипожежної безпеки. У ході перевірок проведені й інструктажі з керівниками й обслуговуючим персоналом. Головам районних державних адміністрацій направлено листи, що були розглянуті на розширених засіданнях місцевих органів влади.

Ну ніяк не можуть українські політики напередодні виборів обійтися без питання про мови! Це, так би мовити, безпрограшний варіант загострення ситуації в країні та відволікання населення від нагальних проблем, який спрацьовує з року в рік на виборах будь-якого рівня. Причому свої дивіденди з цих скандалів отримують як провладні партії, так й опозиціонери, незалежно від того, хто сьогодні в опозиції. Здавалося б, мусування цього питання людям вже набридло, однак політики знаходять нові й нові можливості зачепити за живе.

От і нещодавно український парламент у першому читанні проголосував за законопроект «Про засади державної мовної політики». Голосування проходило в кращих традиціях: «тушки», «мертві душі»… Та як би там не було, його результат вважається дійсним і  цього тижня законопроект мали розглядати у другому читанні, однак з порядку денного він зник. Голова ВР Володимир Литвин на брифінгу в Києві, відповідаючи на запитання журналістів, зазначив, що станом на ранок 18 червня надійшло більше 400 поправок до законопроекту, і, судячи з настроїв, їх може бути, припустив, близько тисячі. (Як написала у середу на своїй сторінці у фейсбуці Ірина Геращенко, до законопроекту вже запропоновано 2600 поправок, причому ініціатором 50 з них є співавтор самого законопроекту Вадим Колесніченко. Мабуть, так квапилися закласти мовний динаміт, що не все встигли вписати). От і виходить, що на розгляд парламенту документ тепер попаде не скоро: спочатку його має відпрацювати профільний комітет, потім відбудеться експертиза головного юридичного управління Верховної Ради, після цього він потрапить в руки депутатів для ознайомлення і вже потім — у сесійну залу.

Розумію, у цьому не можна брати участі. Не можна підтримувати багаття ненависті, де мова — лише дрова, що підкидаються в передвиборне вогнище. Як не можна спиратися на досвід Канади, Бельгії і т.д., і т.п. Люди, позбавлені слуху, слуху взагалі, а не музичного, намагаються довести одне одному досконалість свого співу. Це наш парламент, дика орда циніків, що самоізолювалася від народу.

І все ж. Я, категорично російськомовний громадянин України, повинен висловитися. Для себе повинен, насамперед. Не про сам текст проекту закону, провокативний та антиконституційний одночасно. І не про кулачні бої в залі парламенту, звичні і грубі. Хочу висловитися про інше, про що говорити і писати в нас не прийнято. Про вину численних професійних патріотів, які зуміли домогтися власного добробуту, але не добробуту своєї палко улюбленої країни. Про вину всіх цих поетів, прозаїків та інших «майже дисидентів» перед Україною, її людьми і її державною мовою.

На виставці Степана Химочки в Музеї західного та східного мистецтва

Степан Химочка народився в селі Старокозачому Білгород-Дністровського району, свій творчий шлях розпочинав тут, в Одесі, далі — Київ, Академія образотворчого мистецтва, і, нарешті, російські Химки. Жителі цього підмосковного містечка давно числять його своїм: «он же ведь Химочка — значит, из Химок». Понад те: його ім’я згадується у довіднику найвідо­міших людей «Хто є хто в Російській Федерації». Він має респект, має виставки. Це добре — наш чоловік там, серед них. Але в цьому випадку якраз дуже важливо, ким він сам себе вважає. Хоча, скажімо, ті, хто буває на його виставках — а він там не тільки бере участь у різноманітних вернісажах, а й сам досить часто, як на наші мірки, влаштовує свої персональні виставки, — отож ті, хто бачить там його роботи, розуміють: цей художник усе-таки дистанційований від тих широт, і то виразно в південному напрямку, до гарячих степів українських, до лиманів, до моря…

Отож Степан Химочка хоч і пристав до чужого берега, та від свого таки не відрікся, як це буває зчаста навіть серед тих, котрі фізично нібито й тут, на цій стороні, хоча насправді — десь там. Його ж коріння, чіпке та глибоке, міцно тримається рідного ґрунту, живлячи душу художника та заряджаючи його мистецьке єство отією сонячною енергетикою українського Півдня. Ми переконуємося в цьому щоразу, коли мистець привозить до рідної йому Одеси свої роботи, щоби показати у місті, яке дало йому не лише фахову освіту — диплом Художнього училища ім. М.Б. Грекова, а й добрих друзів, з якими поряд шукав і знаходив свою мистецьку дорогу. Властиво славетна Греківка, за всієї тодішньої обмеженості рамками догматичної доктрини, все ж, окрім розширення світогляду, допомагала проявитися природним здібностям, додавала впевненості у своїх силах та можливостях. А талант, якщо він був, налаштовувався на критичне сприйняття дійсності й навіть радикальне мислення, і в такий спосіб вигранювався та міцнів. І подібні до себе швидко віднаходили один одного.

Богдан Гаврилишин — знаний у світі економіст, ректор Міжнародного інституту менеджменту (Київ), доктор економіки Університету Женеви (Швейцарія), почесний доктор права Йоркського університету та Університету Альберти (Канада), член Римського клубу та цілої низки поважних міжнародних інституцій — виступив у Вільному університеті Українського клубу Одеси та презентував свою книгу «Залишаюсь українцем».

То була не так чергова лекція в університеті, як, властиво, розповідь про зміст книги, доповнена блискучими ремінісценціями автора та відповідями на запитання.

У своїй книзі Богдан Гаврилишин розповідає про те, як звичайний сільський хлопець з Тернопілля — колишньої закутини Польської держави, з родини підприємливого селянина, з дитинства хворобливий, зазнавши тяжких випробувань — радянська окупація 1939-го з усіма її жахіттями, Друга світова війна, поневіряння у таборі для переміщених осіб (а фактично — втікачів з радянського «раю») на території Західної Німеччини, праця лісоруба в канадській провінції Онтаріо, — став людиною, котра консультувала президентів та прем’єрів, котра створила свою власну науку менеджменту і котра за два десятиріччя передбачила розпад імперії СССР та з’яву на світовій мапі незалежної Української держави…

«Історія наша, се сплошна боротьба за національне існування
і вона має масу цікавих моментів».
Євген Чикаланко.

У грудні минулого року українцям Ананьєва, Одеси, Києва, Черкас вдалося на досить пристойному рівні вшанувати 150-у річницю з дня народження славетного Євгена Чикаленка. Повністю погоджуюсь з шановним В. Панченком, що ці акції, більшість з яких, до речі, відбулися в інформаційному вакуумі, мають бути лише початком перманентного процесу осмислення та популяризації життєвого досвіду та поглядів Є. Чикаленка — кричуще актуальних у сучасній Україні. Всупереч заявам нині модних істориків та політологів, не вважаю застарілими ідеї українських націотворців зламу ХІХ — першої третини ХХ ст. У сучасній Україні ці погляди ніколи насправді не реалізовувалися, і тому спекулятивними виглядають заяви про «неспрацювання української національної ідеї» і таке подібне. Якщо у сучасних умовах перетворення України на малоросійську резервацію втілення рішень конференцій у згаданих містах про встановлення меморіальних дощок та пам’ятників Є. Чикаленкові виглядає проблематично, то маємо певну можливість досліджувати та поширювати інформацію про різні аспекти його багатогранної діяльності. Одним з таких аспектів є історичні погляди Є. Чикаленка.

У своїх спогадах Є. Чикаленко яскраво зобразив свого головного вчителя у набутті національного самоусвідомлення і україноцентричних історичних поглядів — вихованця історико-філологічного факультету університету Св. Володимира, історика, викладача, лідера одеської української громади Леоніда Анастасійовича Смоленського (1844 — 1905). Дуалістичні погляди Л. Смоленського на історію як на зіткнення доброго та злого начал, загалом боротьби різних елементів, уявлення про державотворчий та націо­творчий процес у рамках концепції відродження, колись занепалих явищ, досягнення свободи як ідеалу та критерію прогресивності явищ, бажання осягнути історію України в ширшому світовому контексті мали безпосередній вплив на історичні погляди Є. Чикаленка.

Однак було б спрощенням зображувати Л. Смоленського єдиним чинником та джерелом формування історичних поглядів Є. Чикаленка. Зокрема, в роки юнацтва на нього вплинули по­друга сім’ї Соколовська, яка дала йому прочитати «Тараса Бульбу», «Основу», розмови з кузиною Настею, представниками простолюду. Під впливом прочитаного та розмов Євген захопився запорозьким козацтвом аж до ідеалізації та мрій про повну реставрацію козацького устрою в Україні. Попри те, що основне ядро історичних поглядів Є. Чикаленка кристалізувалося в юнацькі та молоді роки, як і в кожної інтелектуальної особистості, вони еволюціонували та видозмінювалися впродовж подальшого життя, зокрема під впливом розмов та листування з М. Косом, Ф. Красицьким, М. Ґреґолинським та багатьма іншими, професійними істориками — Д. Яворницьким, І. Бондаренком, М. Грушевським, Д. Дорошенком, В. Липинським, в яких неодмінно осмислювалися питання історії.

Іллічівський морський торговельний порт розпочав власними силами встановлювати бонові загородження для суден, що заходять в акваторію Сухого лиману. Мета — мінімізувати можливості заподіянню шкоди навколишньому середовищу.

Як заявив начальник порту Олександр Григорашенко, екологічна безпека — на постійному контролі адміністрації ІМТП. Чистоту акваторії підтримують два портові нафтосміттєзбиральники і два збирачі зливних вод. Підприємство має достатній природоохоронний флот для швидкого усунення будь-яких аварій.

На переважній більшості водойм Одещини закінчився нерест риб.

Найбільшу стурбованість у фахівців управління «Західно-Чорноморська держрибоохорона» викликає стан у Дністровському басейні, де ефективність екологічного попуску з Дністровського водосховища нинішнього року була дуже низькою. На жодну з пропозицій управління щодо проведення попуску з Дністровського водосховища для створення сприятливих умов нересту в пониззі Дністра фахівці Держводагентства України не зважили. Як наслідок, не спостерігалося заходу на нерестовища плідників ляща, плоскирки, сома, срібного карася та коропа, основний нерест проходив у прибережних зонах плавневих озер та берегових зонах Дністровського лиману, що в майбутньому негативно позначиться на уловах рибалок.

У народі кажуть: не мала баба клопоту — купила порося. Правильно кажуть. Будь-яка домашня живність — порося, корова, десяток курей чи гусей — то щоденний невсипущий клопіт. Але де у місті корови? Тут здебільшого мають справу з папужками, кішками чи собаками. От і я, коли донька аж за кордон вийшла заміж, полишивши мене в чотирьох мовчазних стінах, вирішила придбати маленького песика.

У гамірних рядах «Старокінки» замилувалася довговухим шоколадного окрасу спанієльчиком. Взяла цуценятко до рук та вже й не випустила. Поки підростав мій новий друг Тимко, був дзявкітливим, невгамовним, непосидючим. Що ж, малеча, вона і є малеча: це треба перетерпіти, по можливості навчаючи чотирилапого вихованця гарних манер. І все буде добре.

Під загрозою вимирання перебуває 19,8 тисячі видів флори і фауни. У тому числі – 41% усіх видів амфібій, 25% ссавців, 13% птахів, 30% хвойних рослин. У категорії «зниклі» значиться 801 вид, 63 види – «зниклі в дикій природі», 3,9 тисячі – у критичній небезпеці, 5,8 тисячі – у небезпеці та 10,1 тисячі – у вразливому становищі.

Винищування тварин і використання рослин з економічною метою ставить під за­грозу зникнення нові й нові види флори і фауни, що в результаті негативно позначається на населенні Землі. Такі дані містяться в новому виданні Червоної книги, опублікованої 19 червня Міжнародною спілкою охорони природи (МСОП) напередодні відкриття в Ріо-де-Жанейро конференції ООН із стійкого розвитку на вищому рівні («Ріо+20»).