Чия мова — того й влада

За таких умов готується новий законопроект для забезпечення домінування російської мови в українському суспільстві, в якому спекулятивно порушується питання про необхідність її захисту в Україні з посиланням на Європейську хартію регіональних мов і мов меншин. Такий підхід виглядає парадоксом, бо гуманні принципи названого документа ставлять за мету захистити мови, що перебувають «під загрозою відмирання», а не мову вчорашньої метрополії, яка і так панує на всьому пострадянському просторі. Цивілізовані європейці просто не могли передбачити наші посттоталітарні реалії, коли державна мова постколоніальної нації може опинитися під загрозою знищення. У практичному плані у нас зараз мовні права етнічних росіян забезпечено краще, ніж відповідні права етнічних українців, які в багатьох містах не мають можливості користуватися рідною мовою. В Одесі, наприклад, за переписом проживає 60% етнічних українців, а якою мовою вони говорять? І ще один нюанс: в хартії передбачено, що «охорона і розвиток регіональних мов і мов меншин не повинні шкодити офіційним мовам і необхідності вивчати їх». Тобто використання мов нацменшин можливо поряд з державною мовою, а не замість неї.

Зараз для нашого суспільства, навпаки, актуальним залишається питання збереження і відновлення української мови, яка має статус державної. Якщо вона впродовж трьох з половиною століть цілеспрямовано знищувалася, то сьогодні, слушно кажуть фахівці, потрібно хоч би три десятиліття «карантинного» періоду для відновлення власного мовного простору (аналогічну точку зору висловлював ще В. Винниченко). Такі постколоніальні заходи відомі у світовій практиці і мають назву «позитивної дискримінації». Декретами мова знищувалася і декретами має відновитися. Необхідно, насамперед, повернути борги нації, відшкодувати завдані їй страшні кривди, провести всебічну деколонізацію і дерусифікацію, забезпечити повноцінний вхід української мови в систему освіти, літератури, науки, засоби масової інформації, виробництво, зробити її засобом міжнаціонального спілкування.

Я вже якось писав, що проблеми відновлення мови державотворчої нації виникали і в інших країнах світу. Їх успішне вирішення може бути цінним досвідом і додати нам хоч трохи оптимізму. Судіть самі. У Франції наприкінці XVIII ст. половина населення не знала французької мови. Її поступове утвердження в усіх сферах суспільного життя об’єднало суспільство і сприяло економічному і духовному розвою країни. Коли Італія у 1861 році здобула незалежність, італійська мова ледь животіла, нею володіло тільки 2,5% населення. Втілення спеціальної програми «позитивної дискримінації», що підготував відомий письменник А. Манзоні, дало змогу консолідувати італійське суспільство на основі державної мови, хоч при цьому інші мови і діалекти нікуди не зникли і теж збереглися. Не менш цікавий приклад Чехії, яка після Другої світової війни була абсолютно онімеченою. Пишуть, що рідною мовою розмовляли тільки двірники і водоноси. Втім, низка державних заходів менш ніж за два десятиліття цілком змінила ситуацію. Зараз там рідна мова у великій пошані. А як завзято відбудовував з 1948-го свою державу єврейський народ? Справу розпочали з відновлення давньоєврейського івриту, який на той час взагалі вважався мертвою мовою, бо ніхто нею не користувався. Була створена ціла мережа денних і вечірніх курсів, видавалася спеціальна навчальна література. Зараз івритом володіють практично всі ізраїльтяни і він об’єднує суспільство.

Таким чином, у багатьох країнах, що звільнялися від колоніальної залежності, відбувалися типові в таких випадках, багато в чому схожі процеси відновлення національної мови і перетворення її у загальнодержавну. При цьому наведені приклади свідчать, що, незважаючи на складнощі, всюди було врешті-решт досягнуто позитивних результатів. Це значно додає нам оптимізму у вирішенні власної мовної проблеми. Адже становище з державною мовою в Україні об’єктивно набагато краще, ніж було це у згаданих країнах: у нас переважну більшість населення становлять етнічні українці, щонайменше 80% громадян володіють українською мовою, решта — її розуміють. Здається, якби наша північна сусідка і деякі вітчизняні горе-політики не використовували мовного питання в Україні у своїх політичних, неоімперських інтересах, то справа тут просувалася б значно спокійніше і конструктивніше. При цьому ніколи не йдеться про те, щоб примушувати росіян переходити у спілкуванні на українську, просто бажано створити такі умови, щоб і українець міг заговорити своєю рідною мовою. А мова побутового спілкування взагалі не регламентується законами. Тільки зараз склалася парадоксальна ситуація, коли майже всі українці практично давно стали білінгвами, тобто знають практично обидві мови, а серед росіян така двомовність може бути лише приємним винятком.

І ще одне зауваження: до законотворчої діяльності потрібно підходити зважено, обов’язково враховувати об’єктивні тенденції і закономірності розвитку суспільства та світової історії. Якщо весь світ давно вже розвивається на принципах суверенітету національних держав, розвитку їх культури і мови, то невже якісь спритні українські політики перед черговими виборами здатні тут щось змінити? Це імперативи історичної закономірності, які ніхто ні скасувати, ні змінити просто не в змозі. Адже не можна серйозно ставитися до аншлагу одеського «Регионального вестника», який після першого голосування про проект закону надрукував матеріал з назвою «Это  — наша победа!» (номер за 6 червня). З цього приводу потрібно зауважити, що військова термінологія добре працює тільки на фронті, а в мирному суспільстві, якому не вистачає єдності, яке тільки стає на ноги, вона, щонайменше, недоречна. Якщо, як наголошується у газеті, це перемога російськомовного електорату Партії регіонів, то кого вони «призначили» переможеними — україномовну більшість суспільства? І після цього хтось може сподіватися, що у країні запанує злагода?

Отже, ще остаточно не прийнятий закон про мови стає найбільшою за останні роки загрозою для існування не тільки української мови, а й самої незалежної України. І хоча на думку багатьох фахівців його зміст є антиконституційним, ми не можемо спокійно і приречено чекати відповідного рішення Конституційного Суду. Потрібно діяти. Адже в останніх публікаціях слушно наголошується, що за всі понад двадцять років незалежності ми так і не зуміли забезпечити справжнє відновлення і відродження української мови, що зараз мовне питання у країні виглядає таким чином, що рятувати потрібно не російську, а українську мову, яка давно вже вимагає серйозної державної підтримки. Зараз потрібна всебічна обґрунтована державна програма рішучих дій (на зразок «позитивної дискримінації»), серед яких називають не тільки організаційні заходи, матеріальну підтримку, використання різноманітних форм освіти, в тому числі курсів для вивчення мови держслужбовцями і всіма бажаючими, підтримка видавничої справи, але й діяльність з удосконалення самої мови.

Справа в тому, що схожість мов двох сусідніх народів (один з яких ще не позбувся імперських амбіцій) є в даному випадку дуже суттєвим чинником для подальшої навіть стихійної русифікації нашого суспільства і занепаду української. У російськомовної людини не виникає потреби вивчення другої мови: послухав її кілька тижнів — і вже починаєш розуміти. Через це висувається ідея відновлення лексичного запасу української мови, який за радянські часи штучно скорочувався — вилучалися синоніми слів, які більше відрізнялися від російської. Крім того, для збереження мови висловлюється відома думка про можливу відмову від кирилиці і перехід за прикладом центральноєвропейських слов’янських країн на латинську абетку тощо.

Безумовно, така програма має бути всебічно опрацьована фахівцями, а її прийняття вимагатиме формування у Верховній Раді проукраїнської більшості. Втім, такі кроки назріли, в українському суспільстві давно вже існує наболіла проблема відродження української мови і зміцнення її авторитету, і це питання може стати бажаним пунктом передвиборної програми кожної опозиційної партії. Адже з часом дедалі ясніше стає той факт, що без підвищення консолідуючої ролі державної мови, відновлення демократії й активного процесу євроінтеграції, знищення корупції і повернення влади до інтересів пересічної людини цивілізована, вільна й успішна Україна просто не відбудеться.

Анатолій СТЬОПІН,
доктор історичних наук,
професор.
м. Одеса.