№ 48 (21312) четвер 21 червня 2012 року

«Стан українського суспільства можна визначити як ірраціональний. Тобто, використання чинників, які унеможливлюють досягнення бажаного результату. Наприклад, хочеться добробуту, але не хочеться працювати. Хочеться прав і свобод, але терпимо тирана при владі. Хочеться європейських стандартів життя, але визнаємо російські моральні цінності. Те ж саме стосується і керівників держави. Їхня поведінка настільки ірраціональна, що результат може набути будь-якого значення. Незаперечним фактом є те, що стабільність в ірраціональному суспільстві при ірраціональних лідерах неможлива», — прочитав я коментар до однієї з моїх статей.

Як на мене, вдало окреслені основні причини виснаження найважливіших джерел стійкого зростання Української держави.

Освічений авторитаризм, можливо, поліпшив би стан українського суспільства. Але для цього мав би негайно почати рішуче змінювати Систему, яка від 1991 року зазнавала впереваж косметичного ремонту совєтського фасаду. А от радикально змінювати постсовєтську культуру, економіку, судочинство, менталітет… Хто за це візьметься? Інтелектуали, інтелігенція? Чи притаманні їм завзяття, патріотизм, авторитет, професіоналізм? Врешті-решт, засоби для втілення задуманого? А суспільство… Чи спроможне воно до самоорганізовування? Отож-бо. Воно все ще чекає на лідера.

Непроста ситуація, яка склалася сьогодні навколо підготовки у Верховній Раді нового закону про мови, зайвий раз засвідчила, що мовна проблема в українському суспільстві дуже тісно пов’язана з нашою історією і сучасною політикою. Не можна забувати, що в умовах нашого багатовікового колоніального становища імперська влада, керуючись, мабуть, принципом стародавніх римлян «чия мова — того й влада», намагалася для повного підкорення та асиміляції народу позбавити його рідної мови, перетворити людей у денаціоналізованих і зрусифікованих підданих. Тобто з самого початку перебування українців у складі Російської імперії мовне питання набуває політичного змісту і зводиться до проблеми знищення самої української нації, її культури та ідентичності. Ще гіршою була ситуація з мовою у радянські часи. Як слушно наголошує Ліна Костенко, «нації вмирають не від інфаркту, спочатку в них відбирають мову».

Втім, навіть в умовах державної незалежності, особливо під час нинішнього політичного «відкочення», мовне питання знов опиняється у центрі політики: неоімперські сили намагаються розіграти мовну карту, щоб утримати Україну під своїм контролем, позбавити її суверенного статусу. Адже представники сусідньої держави не випадково відверто проголошують: там, де говорять російською, — там продовжується Росія.

Одеська обласна організація Комітету виборців України вкрай обурена діями групи депутатів фракції Партії регіонів Котовської міської ради, які 15 червня під час спільного засідання депутатських комісій напали на Анатолія Тіору, журналіста газети «ИзбирКом».

Обласна організація КВУ неодноразово заявляла про найгрубіші систематичні порушення Котовською міською радою прав представників ЗМІ. Журналістів під різними приводами систематично не допускали на засідання сесій та постійних комісій, а також на засідання виконавчого комітету Котовської міської ради. За всіма цими випадками журналісти подавали відповідні звернення в МВС і прокуратуру, однак правоохоронні органи, по суті, залишали всі заяви без належної уваги.

До початку Одеського міжнародного фестивалю ще майже місяць, та про його успішність уже говорять. І говорять про це факти: наразі акредитовано 2,5 тисячі гостей, серед яких — топ-менеджери топ-кінофестивалів світу — каннського, берлінського, венеціанського… Кіносвято розтягнеться на тиждень — з 13 по 21 липня.

До нас їде... режисер

Серед знаменитих гостей кінофоруму — режисери Пітер Грінуей та Сергій Лозниця, акторки Клаудіа Кардінале та Ріната Літвінова, кінокритики зі всього світу та учасники знімальних груп фільмів, які увійшли до конкурсної програми. Усіх їх можна буде побачити на так званій «червоній доріжці», яку й цього року вистелять перед Одеським оперним театром, де втретє пройдуть церемонії відкриття та закриття фестивалю.

До 16-ї річниці Конституції України одеські філії молодіжного об’єднання «Остання барикада» та громадської організації «Своя правда» підготували цікавий яскравий флешмоб.

Усіх небайдужих, усіх патріотів організатори запрошують прийти 28 червня о 12.30 до Міського саду (район фонтану).

У 2011 — 2013 роках Україна мала всі підстави заявити голосно й переконливо про свою політичну і, значною мірою, інституційну належність до Європи. На цей період припали одразу кілька вагомих міжнародних подій, безпосередньо пов’язаних з Україною.

По-перше, від середини травня до середини листопада 2011-го Україна головувала в Раді Європи, вперше з моменту вступу до організації в 1995 році. По-друге, до кінця 2011-го планувалося завершити переговори щодо Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, включно з її економічною частиною про глибоку та всеохоплюючу зону вільної торгівлі. Парафування, а можливо навіть і підписання, відповідних документів очікувалося на саміті Україна — ЄС у Києві в грудні. По-третє, у травні 2012-го Україна мала приймати щорічний саміт країн Центральної Європи, а в червні разом із Польщею вперше бути господинею найяскравішого європейського спортивного свята — чемпіонату Європи з футболу. Нарешті, протягом 2013 року Україна — знову ж таки вперше — очолюватиме найбільшу європейську безпекову організацію — ОБСЄ.

«Український вибір» пропонує проект нового законодавства щодо проведення всеукраїнських і місцевих референдумів з народної ініціативи

Реальна демократія передбачає низку обов’язкових механізмів, за допомогою яких народ може реалізувати своє право на владу. Мало хто сумнівається в тому, що в нашій країні це право реалізоване далеко не сповна, притому що воно гарантоване нашою Конституцією. Громадський рух «Український вибір» ставить своїм головним завданням допомогти українському народу змусити владу зважати на його думку. Зайве говорити, що ситуація, коли влада ігнорує думку більшості українців, у нас, швидше правило, ніж виняток, чи це стосується питань зовнішньоекономічного курсу країни, чи реформи системи охорони здоров’я, чи дерибану суспільної власності на місцях. У багатьох випадках думка більшості громадян владою просто ігнорується.

Моє дитинство минало у Першотравневому на Ізмаїльщині. З двох боків село омивається прісним озером. Не знаю, як тепер, а тоді вздовж його берегів були городи, фруктові сади зі зрошенням. Далі — пшеничні поля, баштан, виноградники. Все це селяни доглядали невтомно, мов бджоли. Увечері після роботи поверталися додому на возах і, попри втому, обов’язково співали. Я так любив їх слухати, що вибігав за село й сидів біля шляху, доки не проїздив останній віз. У вихідні на майдані чи в клубі молодь завзято танцювала під гармошку. У дні свят чи весіль я любив спостерігати за різними ритуальними дійствами, що інколи переростали у справжній спектакль, сповнений рідних мелодій, влучних приповідок. Вечорами від старших ми, дітвора, слухали казки.

Зростав з переконанням, що такої прекрасної, мальовничої місцевості більше нема ніде в світі. Коли подорослішав, поїздив по тодішній Ізмаїльській області, завважив: у кожного села є щось своє особливе, своє багатство, якась родзинка. Цим мешканці завжди пишалися. Звісно, чим букет розмаїтіший, тим він красивіший.

Де Дніпро широкий весело біжить,
Острів є високий — Хортиця лежить…
І сюди щороку їздять козаки,
Щоб справляти тризну на схилах ріки.

Такого вірша склав колись хлопчина-школяр Антон Гончар, з котрим я кілька разів їздив на Хортицю на Зелені свята, коли там поминали Запорізьку Січ.

Недавно минуло 237 років із дня зруйнування Запорізької Січі. У мене з’явилася можливість відвідати Хортицю. І не самому, а з гуртом козаків та берегинь, до якого увійшли вчителі та директори шкіл, де запроваджене козацьке виховання, працівники бібліотек. До їхніх послуг райдержадміністрація виділила автобус, і пізнім вечором 8 червня ми вирушили у подорож.

Чим сьогодні живе Одеса, які тенденції культурно-мистецького плану стали традиційними, а які торують собі шлях у нових, не завжди сприятливих умовах? Частково відповідь на ці питання дають репортажі з двох знакових подій у культурному житті міста — завершального у цьому концертному сезоні виступу Національного одеського філармонійного оркестру та «реінкарнації» Музею сучасного мистецтва Одеси.

Її величність скрипка, його ясновельможність оркестр

Своє десятиріччя у статусі національного Одеський філармонійний оркестр відзначив виступами 14 і 15 червня, які закрили черговий концертний сезон.

Щоправда, цей знаменний факт для широкої публіки й офіціозу залишився непоміченим. Цю прикрість значною мірою компенсував переповнений слухацький зал обласної філармонії. Звучали сонатні твори М. Равеля, К. Дебюссі та Р. Штрауса у сольному виконанні скрипачки Дори Шварцберг (Австрія). А завершила програму сюїта з балету «Жар-птиця» І. Стравінського, яка, поза сумнівом, стала найбільшою музичною подією того вечора.

Коли відшукав сайт Музею сучасного мистецтва Одеси, то подумалось, що у нинішній час відображення нашої віртуальної присутності у світі довговічніше (з відчуттям ілюзорної стабільності), ніж реальної — сайт прописки не змінює. Натомість, музей, який з моменту виникнення декларує свою відданість Одесі як простору культурному, вже вдруге змінює місце дислокації. 11 червня двері нового-старого закладу гостинно відкрилися за адресою: Французький бульвар, 8.

Нове приміщення дещо поступається попередньому розмірами експозиційної площі, яка, однак, любовно обжита. Нині акцент робиться на виставковий простір, який у цей достопам’ятний день охоплений ліричною абстракцією відомої одеської мисткині Світлани Юсим.

Сумна звістка, що долинула з Чернігівщини, блискавицею вдарила в серце: не стало ветерана «Чорноморки», журналіста, заслуженого працівника культури України, колеги, друга, улюбленця колективу «чорноморців» Миколи Семеновича СТОВПНИКА. Пішла з життя мудра, непересічна людина.

Ще зовсім недавно, 6 червня, в День журналіста України, ми йому телефонували, вітали з професійним святом, запрошували при нагоді навідатися до редакції, де всі зачекалися зустрічі з ним. А він, у свою чергу, пропонував завітати у його чарівний край. Біль стискає душу, що ніколи вже цього не станеться... Помер Микола Семенович на 79-у році життя у своєму рідному старовинному, багатющому славною історією містечку Козельці, де народився, виріс. І коли пішов на пенсію, покликала його знову до себе батьківська хата...

За даними Міністерства охорони здоров’я, ризик захворіти на рак у нашій державі має кожен третій чоловік та кожна п’ята жінка. Причому, більше третини таких людей —особи працездатного віку. На обліку в установах онкологічного профілю нині перебуває близько одного мільйона осіб, щорічно реєструється понад 160 тисяч нових випадків раку.

Про організацію роботи онкологічної служби, стан захворюваності населення Одещини на рак, про необхідні (й посильні для кожного) профілактичні заходи вбереження від недуги, про важливість поширення серед людей правдивих знань про онкологічні захворювання, зокрема серед жінок, які схильні до захворювань на рак молочної залози (РМЗ), йшлося на прес-конференції, яку провели головний лікар обласного онкологічного диспансеру Микола Добровольський та завідуючий відділенням мамології цього диспансеру, головний позаштатний онколог управління охорони здоров’я облдержадміністрації Сергій Бондар. До важливої розмови також долучилися представники громадськості, зокрема голова Асоціації жіночих організацій Одеської області Світлана Дигуляр і голова ГО «Вікторія», яка об’єднує жінок, що перехворіли на рак молочної залози, Наталія Фесенко.