Не все те золото, що блищить

Подруги-однолітки одна за одною повискакували заміж, сестра вже носилася з немовлям, а Горпина все ще дівує. Втім, яке то дівування? Гнеться поруч з матір’ю біля роботи, на вигін і не проситься, з ким там гуляти? Поволі змирилася з безрадісною долею старої дівки. Ні на що вже не сподівалася. Однак вийшло по-іншому.

Якось далеченькі родичі запросили Вітряків на весілля. Село велике, тож на весільному подвір’ї зустрілися люди, які не бачилися роками. Мирон з приємністю потиснув руку Іванові, з яким колись давно їздили на заробітки, а потім разом парубкували. Слово за слово — загомоніли про дітей. Виявилося, Іванів син Платон нещодавно повернувся з навчання. «Та он він за старшого боярина! Подивися». Мирон поглянув на стрункого, вродливого юнака, відійшов кудись убік і почав щось собі метикувати. Потім знов до Івана:

— Чув від людей, що статки у тебе не надто великі.

— Правильно чув. Землі мало, господарство таке собі. Ледь склав копійчину на синову науку.

— От що, Іване! Якби твій Платон посватав мою Горпину, я б тобі дав дві корови, четверо коней, підводу зерна і ще там щось як дівочий посаг.

У Івана аж очі загорілися. Але розумів: після випитої чарки такі серйозні питання не вирішуються. Стримано відповів: «Подумаю». Думав недовго. Наступного дня на тому ж таки весіллі одним словом відповів: «Згода». Лишень не розповів про те, яку напередодні мав розмову з сином. Знав же, знав, що в Платона є дівчина, яку той безтямно кохає. Знав, що ножем крає юначе серце, але перед очима невідступно стояли дві пари коней і лискучі вгодовані корови Вітряка. Тож був, мов кремінь.

Якби подібна ситуація трапилася сьогодні, навряд чи вдалося б так легко обміняти на статки рідну дитину. Може, авторитет батьків значно підупав або діти стали непокірнішими, тільки такий «бартер» уявляється тепер майже неможливим. А на початку попереднього століття він був справою звичайною: суспільна мораль таку оборудку не засуджувала. Мабуть, тому, що «імущі» завжди уявляються поважнішими й щасливішими за нужденних.

Як тільки Платон не благав не губити йому світу, нічого не допомогло. Іван не похитнувся, ніяка жалість його не брала. Сам знайшов старостів, яких першої ж після того весілля неділі Горпина пов’язала давно злежаними рушниками.

Чи рада була від того? Важко сказати. Як і Платон, просто виконувала батьківську волю. Хоча й розуміла: такий вродливий хлопець — якась незбагненна нагорода, яку ще повинна заслужити.

На той час Платон уже писарював у волості. Треба ж, щоб судилася йому така жінка — негарна і майже неписьменна?!

Відгуло, відтанцювало сільське весілля. Хтось сприйняв його із заздрістю, хтось — з осудом, а більшість — з подивом. Дуже вже молодята не тулилися одне до одного. Це стало прокляттям першої шлюбної ночі. На спільному ложі Платон протримався якісь лічені хвилини. Потім ліг на лаві під вікном, закрив очі руками і гірко заплакав. Зразу — тихенько. Та нестримні ридання виривалися назовні, наче лава з вулкану. Таким непогамовним і глибоким було його горе.

Не промовивши ані словечка, Горпина підсунула чоловікові під голову невелику подушечку, потім накрила кожухом, підібгавши його поли під боки, аби не дуло. Проспали до ранку кожен на своєму місці.

Скільки так тривало, хто міг те знати? Та якось свекруха (жили молоді на Івановому обійсті) помітила, що Горпина ніби вагітна. Не помилилася. Невдовзі на світ з’явився син. Платон з того не радів і не засмучувався. Швидше — був байдужим. Біля нелюбої дружини головним для нього став він сам. Гарний, завжди ошатно одягнений, догоджав лишень самому собі. На якісь посиденьки сільського начальства ніколи й не подумав піти з дружиною. Поводився всюди так, ніби її взагалі не було.

Однак Горпина була. Завжди тут, поруч, тиха, непомітна, готова кожної миті оберегти Платончика від будь-яких незручностей. Ні від неї, ні від кого іншого він ніколи не приховував, що не кохає дружину, майже не терпить. Проте, як не дивно, це не стало на заваді народженню дітей. Їх було семеро — четверо синів і три доньки. От уже воістину: коли нема того, що любиш, то любиш те, що маєш. Принаймні ним користуєшся.

Здавалося б, у цій історії слід співчувати Платону за відібране молоде кохання. Але у мене навіть не співчуття, а тихе захоплення викликає бабця Горпина, яку ледь пам’ятаю зі свого раннього дитинства. Для неї чоловік завжди був мало не іконою, на яку молилася. Тільки-но Платон приляже, відводила подалі й втихомирювала дітей, щоб не заважали. Де які лакітки, то не дітям — йому.

Не знаю, чи усвідомлював дід Платон своє несподіване щастя. Дружина стала для нього наче повітрям, якого не помічаєш, але без якого не можеш жити. Йому, письменному, не гоже було порпатися в городі. Обходила хазяйство разом зі зграйкою дітей Горпина. Пізніше, коли попідростали дочки, а сини поприводили невісток, на домашню роботу стало більше рук. Втім, звикнувши всіх довкола жаліти, свекруха тихенько шепотіла котрійсь з невісток: «Сама зроблю, піди перепочинь, доки Платоша не бачить».

Щоденна Горпинина жертовність витворила з Платона неабиякого егоїста. Колись його незаможний батько останні гроші віддавав, аби син здобув освіту (завдяки цьому його обрали старостою села), сам же нікому зі своїх дітей освіти не дав. Народжені нелюбою дружиною, вони стали для нього ніби другорядними, зайвими.

Уже значно пізніше, маючи власні сім’ї, Платонові сини й дочки, якщо згадували дитинство, його радість пов’язували з не надто вродливою матір’ю й аж ніяк — з красенем-батьком. Усе тепло було від неї. Як для чоловіка, так і для дітей. Годити їм — стало її непідробним щастям, а звичайна природна доброта — справжньою любов’ю.

Часто родинні пари вибудовуються за принципом: один любить, інший дозволяє себе любити. Платон не дозволяв. Мабуть, і не думав про це. Просто користувався тим, що було під рукою. Створивши велику сім’ю, по суті, залишився чужим для неї. І хтозна, як би склалася подальша доля дітей, якби не материнська самовідданість Горпини. Не нагородивши її вродою, Господь дав їй інше, головне — щиру, люблячу душу і глибоку людяність.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.