...А починав в Ананьєві

Щоправда, це слово здебільшого звучить в Україні російською, але то не біда — боротьба за російську державну в Україні тішить не тільки малоросів, а й самого президента. Біда в іншому — не меншає в Україні «забутих», не більшає їх, повернутих. Згадувати згадують, але не більше, бо як не було видань їхніх творів, так і нема.

Чим же «насолили» «забуті» сучасним буржуа? Не повірите: все тим же — незрадливою любов’ю до народу, заради якого вони жили і пішли в інші світи.

Вісімдесят років тому, сподіваючись на краще свого народу, пішов з життя Модест Пилипович Левицький — видатний громадський і політичний діяч, який разом з В. Винниченком, Є. Чикаленком та М. Грушевським активно будував народну Україну. Видатний лікар, який стояв біля витоків санітарно-епідеміологічної служби в Україні. Видатний письменник-демократ, про якого з великою прихильністю і повагою відгукувалися Іван Франко, Олена Пчілка, Леся Українка, Василь Стефаник, практично весь літературний бомонд тогочасної України. Видатний дипломат молодої Української Республіки. У 1919 році М. Левицький був призначений на посаду радника до дипломатичної місії в Атени. Важка подорож до Греції у жахливих умовах до краю розхитала здоров’я його дружини, і вона незабаром померла в Атенах.

У зв’язку з трагічним закінченням того етапу визвольної боротьби М. Левицькому довелося пережити тяжкі часи, як і всім емігрантам. Видатний мовознавець, який не тільки знав більше десятка європейських та східних мов, а найперше вболівав за цілісність української, захищав її від засилля російської та зневаги її носіїв. Серед власних досліджень з мовознавства видав книжки: «Язык, наречие или говор», «Українська граматика», «Рідна мова», «Порівнювальна граматика вкраїнської мови», «Круті слова», «Паки й паки».

Оцінюючи творчість М. Левицького, «Літературна енциклопедія» в 11 томах, видана у 1924 — 1939 роках, схарактеризувала письменника так: «Левицький Модест (1886 — ) (псевдонім Виборний — Макогоненко) — український письменник, типовий представник буржуазного народництва в українській літературі. Буржуазний націоналіст Левицький багато займався питанням про відношення «українців» до «руських», надзвичайно спритно замовчуючи про класову суть т. з. «демократичного українства», яке веде боротьбу з «Росією» на користь «українського народу», а насправді — на користь української буржуазії та поміщиків».

До речі, сам письменник якийсь дивний «буржуа»: народившись у графській сім’ї, маючи дворянське подвійне прізвище, відмовився і від прізвища, і від графського титулу, щоб вступити на медичний факультет з єдиним наміром — «стати мужицьким «дохтуром».

...А починалося все з Ананьївського повіту, до якого у 1895 році приїхав молодий лікар з Поділля, де він, по закінченні Київського університету, рятував хворих від епідемії холери. Приїхав з такою ж молодою і вродливою, але, на жаль, дуже хворою на сухоти дружиною, чиє лікування вимагало зміни клімату: туманного і дощового Поділля на сухо-гарячий степовий південь України.

Молодий земський лікар розпочав роботу в невеличкій лікарні у селі Окни Ананьївського повіту. Дехто помилково вважає, що Окни під час перебування в них М. Левицького належали Подільській губернії. Річ у тім, що перші поселенці в Окнах були справді з Подільської губернії. На цей час село входило до Ананьївського повіту.

Вже тоді Модест Левицький почав писати свої невеличкі, але цінні новелки з селянського та єврейського життя. Те, що почав писати «новельки» з селянського життя, якось зрозуміло. А от звідки взялась єврейська тема у письменника-початківця? І звідки така потреба знати ідиш? 1865 року почала працювати залізниця від Балти до Одеси, що сприяло посиленому притоку селян і ремісників з різних губерній Росії. До Окон у короткий термін прибуває велика група ремісників єврейського походження, які і стали об’єктом особливої уваги лікаря М. Левицького.

Знайомство з опальним Є. Чикаленком, який завершував п’ятилітнє заслання у маєтку свого дядька у Перешорах, що, практично, межує з Окнами, істотно позначилося на подальшому життєвому і творчому шляху М. Левицького.

Є. Чикаленко стисло, але вірно визначив коло інтересів і занять лікаря М. Левицького в земстві: професійні та громадські. І в обох напрямках він досяг неабияких для його віку успіхів, а головне — повагу простого люду, українського та єврейського. Особливо в частині вивчення мови євреїв та їх побуту не тільки як лікар, який намагався допомогти своїм пацієнтам, а й як український інтелігент, котрий прагнув розповісти про жахливий побутовий стан єврейської общини членам Ананьївського земства. Та впершись у глухий кут підозр і мовчання,

М. Левицький починає розуміти, що так його не почують. Наслідуючи Євгена Чикаленка, друга й однодумця, який вів велику просвітницьку діяльність, Модест Левицький переносить просвітництво в медичну галузь.

За тих часів цензура дозволяла видавати українською мовою (та й то як виняток) тільки стисло практичні брошурки, а тому М. Левицькому таки вдалося видрукувати у 1896 році свій перший твір «Про сільську медицину» та книжечку «Короста або чухачка» (пізніше Остап Вишня використає «чухачку» для своєї назви «чухраїнці»).

Працюючи лікарем Ананьївського земства, М. Левицький робить перші проби в царині художньої літератури українською мовою, пише, за визначенням Є. Чикаленка, «новельки», у яких змальовує беззахисних, забитих людей, які глибоко страждають: «Забув», «Перша льгота», «По закону», «Злочинниця» та інші.

Відкриття, що єврей може викликати співчуття як багатостраждальна людина, втілилося у низці його творів, які з’явилися на зламі сторіч. В оповіданнях «Щастя Пейсаха Лейдермана» чи «Порожнім ходом» авторська загальна симпатія до маленьких людей, бідних та гноблених, сфокусована саме на єврейських персонажах.

Уже ці перші літературні спроби лікаря, зав’язані на нагальних медичних і побутових проблемах земства, викликали в ананьївської поліції серйозні підозри причетності молодого лікаря щодо «мазепинських» поглядів і стали причиною взяття його під таємний нагляд. Один з членів поліції був дуже цим здивований, бо пан Левицький лікував його родину, відтак потайки попередив лікаря про наказ і спитав, що з тим робити.

Модест Левицький, порадившись з Іваном Липою, звернувся до друга й однодумця Євгена Чикаленка, який, попри заборону покидати Перешори, знаходив можливість бувати у господарчих справах в Ананьєві. Друзі вирішили відволікти увагу поліції від політичних аспектів діяльності лікарів Левицького та Липи, за яким також пильно наглядала поліція, — поставити на самодіяльній сцені низку українських п’єс, у тому числі й водевіль-одноактівку «В клуні» («Паничі»), написаний М. Левицьким у задушливій атмосфері ананьївських ерделів.

За участю місцевої інтелігенції М. Левицький організовує в Окнах український театр. Потрібна була сцена. І вони ризикнули. Мировий суддя в Окнах був українець, до якого і вирішили звернутися з цим проханням. Крім судді, ідею охоче підтримали місцевий священик і рабин. Оскільки особисто не могли виступати, то піп виконував роль суфлера, а рабин не виходив із-за куліс, переймаючись тим, як аматори виконують ролі. Вистави відбувалися в «камері» мирового судді, бо більшої і кращої кімнати в містечку не знайшлося. На превеликий жаль, ці постановки спричинили ще більше невдоволення місцевої влади, і вона почала знаходити різні зачіпки, аби посилити тиск на молодих українських патріотів і якнайшвидше позбутися їх. М. Левицькому без пояснень і вибачень «порадили» перевестися до іншої губернії.

«І коли не стало можливості служити в Ананьївському земстві, то М. Левицький переїхав до Києва, — згадував Є. Чикаленко, — а І. Липа — до Одеси, де вони працювали як лікарі й українські громадські діячі...»

...На цьому закінчився ананьївський період життя і становлення творчості видатного українського письменника, мовознавця, перекладача, драматурга, композитора, великого знавця життя простого народу, лікаря і дипломата Модеста Пилиповича Левицького.

А далі були Подебради, еміграція, смертельно хворий Є. Чикаленко — друг і соратник, надання йому останньої лікарської допомоги і повернення на Батьківщину зі сподіваннями на тиху смерть в Україні...

У 1927 році у 61-літньому віці сам, один, переїздить на Волинь, до Луцька. Працює вчителем рідної мови та літератури в українській гімназії, по можливості лікує гімназистів, друзів та знайомих.

16 червня 1932-го зупинилося серце цієї благородної людини, патріота України. Він усе своє життя словом і ділом боровся за незалежну, соборну Українську державу. Прах його покоїться на кладовищі села Гаразджа Луцького району на Волині.

Юрій СИСІН,
письменник.
м. Ананьїв.