№ 47 (21311) субота 16 червня 2012 року

Багато різних думок викликала у мене телепередача російського журналіста Дмитра Нагієва з циклу «Ми всі свої» про конфлікт на одній з одеських вулиць між звичайним водієм і працівником ДАІ щодо української мови. Пригадуєте, як зневажливо і пихато цей державний службовець називав державну мову телячою? Тоді розгорівся скандал і даішника нібито з роботи звільнили, та щось мало цьому віриться, судячи з того, яким «героєм» він виступав на телеекрані у передачі «Ми всі свої». Привіз до Києва з Одеси солідну «групу підтримки», яка, на мою думку, зовсім непереконливо захищала свого «героя» у дебатах з опонентами. Скільки заплатили журналістові за цю передачу, не знаю, але, думаю, мети своєї він не досяг. Бо ніяк не втиснути в рамки замислу «Ми всі свої» таку болючу тему. Ой, не свої і не єдині, коли йдеться про рідну мову. Не треба плутати грішне з праведним. І якими б доводами нас не годували ті, хто тоді на телепередачі захищав грубого стража вуличного порядку, багатьох з нас не переконали.

Мені ж пригадується давня-давня історія, що ні-ні та й спливає в пам’яті. Наша сім’я переїхала до Одеси на початку сімдесятих. (До того жили довго на західному кордоні, де військовим командиром служив мій чоловік.) Стояв кінець літа, і я зі своїм старшим синочком, який у вересні мав іти в перший клас, знайомилася з містом, зі школою на вулиці Середньофонтанській, однією з небагатьох, де заняття велися українською мовою. Давно нема тієї школи, що вже тоді була старенькою (там син навчався чотири роки), та згадуємо її з теплом. Поверталися додому трамваєм. Тут мій син уперше побачив африканців. Двоє темношкірих хлопців про щось тихо розмовляли й сміялися, а мій син по-дитячому безпосередньо вигукував: «Мамо, дивись, негри! Звідки вони тут взялися?» Пасажири в салоні сміялися, звернувши увагу на мого дзвінкоголосого хлопчика. Я ж міцно стискала його руку, щоб не говорив так голосно і не смішив людей. Уже перед виходом рудоволоса немолода жінка звернулася до мене суворим голосом: «Учите своего ребенка говорить по-русски. Считаете, люди смеялись из-за того, что он впервые увидел африканцев? Они смеялись, что он говорит на своей провинциальной селянской мове. Хотите чувствовать себя уверенно в Одессе, учите ребенка и сами учитесь русскому». Останні слова вона буквально прошипіла.

Відкритий лист народу України

Упродовж наступних тижнів Україна буде нести почесний обов’язок співорганізатора чемпіонату з футболу «Євро-2012», а отже, опиниться під «прицілом» міжнародних засобів масової інформації. Я сподіваюся і переконаний, що тисячам відвідувачів, які приїдуть в Україну, буде наданий теплий прийом і що «Євро-2012» змінить імідж України в очах усього світу.

Європейський Союз та його держави-члени простягли руку дружби вашій країні, демонструючи готовність до вільної торгівлі, безвізового режиму і допомоги українській владі в модернізації та реформуванні законів і суспільних послуг для того, щоб протистояти викликам ХХІ століття.

Усупереч намаганням політиків нав’язати суспільству думку, що, змінюючи статус мови в Україні, вони задовольняють найнагальніші прагнення українців, найсвіжіше опитування громадської думи засвідчує: статус російської мови актуальний тільки для 3,9% громадян.

А болять українцям матеріальні проблеми: безробіття, криза, ціни на продукти. Звісно, впоратися з цими бідами нашої держави нинішній «вертикалі», як бачимо, не до снаги, тож і шукає вона легких трофеїв на ідеологічних фронтах. «Людям їсти нічого, щодень більшає тих, хто вимушений порпатися у смітниках, а вони у мене вимагають якісь підписи ставити на підтримку російській мові. А хто людей підтримає, врятує від вимирання через злидні і неспроможність придбати найнеобхідніші ліки?» — обурювалася одеситка, що завітала у п’ятницю вранці до редакції.

Нещодавно, 7 червня, незалежно одна від одної, сталися дві події (міжнародна і внутрішньодержавна), які об’єднує однаково різка негативна оцінка правової системи України. Цього дня у Брюсселі єврокомісар з питань розширення та європейської політики Штефан Фюле заявив, що Україна «провалила верховенство права». Одночасно в Києві були презентовані результати загальнонаціонального опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціативи» та Центром Разумкова, які засвідчили переважно негативне ставлення українських громадян до правоохоронних органів і судів України.

Кожна з цих оцінок є по-своєму важливою і «сигнальною» для вітчизняної влади. Але якщо перша оцінка щодо правової системи України з боку міжнародних інституцій стала вже традиційною (періодично змінюються хіба що суб’єкти оцінки та її формулювання) та навіть звичною для влади, то друга останнім часом у формі результатів соцопитування давалася не часто. Тому на ній слід зупинитися окремо, адже це своєрідне вираження «голосу народу». І те, що говорить сьогодні народ про свою владу (нехай лише про її частину), має серйозно занепокоїти політичне керівництво держави. Бо цей голос — недобрий і тривожний. Він говорить про великі проблеми в діяльності влади та необхідність їх нагального розв’язання. Нехтувати думкою народу не розумно і не раціонально, не кажучи вже — не по-державницьки.

У четвер в Одесі побувала лідер партії «Україна — вперед!» Наталія Королевська. Вона презентувала програму «Нова економіка — нова країна» і зустрілася з журналістами.

Наталія Королевська впевнена, що економіку України необхідно перебудувати таким чином, щоб пенсії становили не менше 500 євро, а заробітні плати — не менше 1000 євро. Для цього у нас є потенціал, який безсовісно розкрадається і використовується тими, хто при владі. Один із шляхів реалізації економічного потенціалу — розвиток транзитних можливостей нашої держави через грамотне використання портів, які повинні стати привабливими для перевізників. Держава має створити умови для залучення інвестицій у модернізацію портової інфраструктури, спорудження нових терміналів.

Як уже повідомляли «ЧН», в Одесі стартував третій міжнародний фестиваль німого кіно та сучасної музики «Німі ночі». У програмі — 5 класичних німих стрічок із живим музичним супроводом у виконанні колективів з України, Великої Британії, Італії, Польщі та Німеччини. Усі саундтреки були спеціально написані для фільмів фестивалю самими виконавцями.

Започатковану торік традицію демонстрації відреставрованих німих фільмів — продовжено: у нинішній програмі — реставровані версії свого часу заборонених українських стрічок «Мірабо» (1930) Арнольда Кордюма та «Шкурник» (1929) Миколи Шпиковського. І це — світові репрем’єри...

Учора у рамках діяльності Українського народного університету з лекцією «Український націоналізм: історія і сучасність» в Одесі виступив керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Олег Баган. Пропонуємо вашій увазі одну з його програмових статей.

Минуло півроку, відколи була оприлюднена декларація ініціативної групи «Першого грудня», яку створили авторитетні люди — науковці й громадські діячі, зіпершись на звернення трьох основних українських церков: УПЦ, УПЦ КП та УГКЦ. Головний акцент, який поставили учасники групи, звучав як потреба моралізації українського суспільства, без чого воно й надалі скочуватиметься у прірву деградації. Позиція церков цілком зрозуміла: в усі часи, за будь-яких обставин християнська церква повинна закликати зростати духовно, любити ближнього. Тому і це концептуальне звернення з наміром примирити, ушляхетнити сучасну політику можна лише вітати. На перший погляд, і прагнення громадських діячів зробити моральнішим політичне життя треба б теж вітати, хоча при цьому вартує враховувати, на які тенденції ці заклики до моралізації в суспільстві можуть вплинути.

У Мирона Вітряка було дві дочки — Горпина й Килина. Доки зростали, ніби й клопоту з ними ніякого. Обидві тихі, чемні, роботящі. Трохи повчилися в школі, але батькові дівчача наука була ні до чого. На просторому й таки досить заможному обійсті завжди прірва всілякої роботи. Доньки разом з матір’ю від досвіта до смерку майже не розгинали спин. Коли стали на порі, ледь викроювали годину-другу, аби побігти на вигін, послухати гармошку, а може, й потанцювати.

Невдовзі у молодшої Килини, як жартували дівчата, з’явився «хвостик» — кремезний жвавий хлопець з іншого кутка села. Весну й літо походив на побачення, а на осінь сватів заслав. Старшій Горпині тільки й було радіти за сестру, бо їй залицяння навіть непоказних парубків не судилося. З дитинства знала, що, на відміну від молодшої, вродилася негарною: ніс картоплиною, низьке чоло, грубі кошлаті брови. Ще й як на гріх після якоїсь тривалої простуди почала недочувати. Сама розмовляла голосно, того вимагала й від інших, часто перепитуючи непочуте слово. А загалом, вважала за краще мовчати.

До вісімдесятих роковин пам’яті Модеста Левицького

Живе той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.
Василь СИМОНЕНКО.

Коли мовиться про забутих українських письменників, художників, композиторів та й взагалі талановитих людей, які зробили значний внесок у розвиток демократичної думки, захист і розвій української мови, культури, науки, які всім своїм серцем вболівали за незалежність України, боролися за неї — і стали в ній забутими, мене завжди охоплює моторошний сум: як це може бути?

До проголошення Незалежності все, начебто, було ясно: всі «забуті» були «буржуазними націоналістами». А сьогодні, після двадцяти років незалежної України, кому, даруйте, під хвіст заглядаємо? Якій буржуазії — своїй чи сусідській?

Думаю, що радянське політичне словоутворення «буржуазний націоналіст» ще не втратило свого україноненависницького змісту, воно лише адаптувалося до сучасних політичних вимог і вимовляється вже без «буржуазної» частини — НАЦІОНАЛІСТ.

В Одеській філармонії відбувся вечір пам’яті Анатолія Шевченка. Друзі, колеги та, власне, всі, хто був відданий його творчості за життя, зібралися докупи: одні — в залі, інші — на сцені. Цілий вечір звучала його музика. Й варто було заплющити очі, щоби легко уявити собі: ось він знову отут перед нами, зосереджений на своїй гітарі, весь — у своїй музиці... А він — вже з великого портрета — летів понад морем, над сценою, міцно тримаючи кохану свою гітару, усміхнений та щасливий, — вже десь там, вже у позапросторі, в позачассі...

Людині мистецтва, особистості творчій, неординарній, з таким прізвищем в Одесі не надто затишно. Нелегко утверджуватися, творити, завжди бути самим собою, зберігаючи в серці любов до рідного краю, до його культури. Анатолій Шевченко не зраджував собі ніколи, завжди робив те, що любив. За що б не брався, все у нього виходило однаково талановито. Він жив своїм мистецтвом. Жив гітарою, і вона була — разом з ним — справжньою чарівницею. Жив улюбленою музикою, й це були не лише пристрасні ритми фламенко, в якому він досяг досконалості та зрівнявся зі щонайкращими виконавцями світового рівня; це була мелодика рідного краю, та музика, що завжди жила в народі; і це були оті особливі, неповторні синкопи Причорномор’я, Одеси, яку він — як, мабуть, ніхто інший, — оспівав у своїй творчості. Він жив і своїм малярством — дві музи, наче дві сестри, допомагали одна одній. Можливо, що тільки на тому вечорі люди побачили багато його графічних творів — бодай лиш на відео. Жив своїми музикознавчими дослідженнями: над його книжками, розвідками та розробками ще довго сидітимуть теоретики музичного мистецтва гітари, яку він підняв на немислиму до цього висоту. Йоганн-Себастьян Бах і Вольфганг-Амадей Моцарт були його вчителями.

У середу збірна України провела на стадіоні «Динамо» імені Валерія Лобановського відкрите тренування. Перед його початком головний тренер команди Олег Блохін відповів на запитання журналістів. Йшлося, передусім, про плани і настрої на гру, результат якої вам, шановні читачі, уже відомий. І все ж, сподіваємося, це інтерв’ю не втратило своєї актуальності.

— Чи присутнє ще відчуття ейфорії від перемоги над збірною Швеції і чи позначається це на підготовці команди до матчу з Францією?

— Так, ми виграли перший матч. Але якщо дві наступні зустрічі програємо, то вся робота піде нанівець. Тому ніякої ейфорії нема.

— Вже вирішили, де перебуватиме команда між матчами з Францією та Англією?

— Залишимося в Донецьку.