У кожного є свій Швейк, або Театр як момент істини

— Отже, змінюються часи, людина стає інакшою, а ваш бравий вояк Швейк, незважаючи ні на що, усе-таки цікавить людей, його хочуть бачити, хочуть чути… Може, вони знаходять відповіді на якісь свої запитання?

Богдан Бенюк: — Дуже важливо, що не міняються ті уподобання, традиції, ставлення до життя, які описані автором. Думаю, що найважливіше — то любов, яка панує в душі цього персонажу, котрий крокує вже майже століття по всьому світі, і те, що робить його вищим над усіма, те, що він ставиться не лише з гумором до цього життя, яке відбувається, а й з особистою гідністю. Він міняється з огляду на те, як змінюється життя, але не міняються найважливіші речі. Які тримають нас як людей в тотожності один до одного. Час від часу перечитуючи роман, відкриваємо в ньому нові аспекти, про які навіть не підозрювали, вони ніби іншими фарбами за­свічуються… Питаєте, як виникла ця зацікавленість…Колись давно Андрій Жолдак запропонував зіграти цю роль. Я й не думав про це, хоча й розумів, що ця роль наче крутиться навколо родини. Мій старший брат Петро у Львівському театрі імені Марії Заньковецької грав Швейка, розказують, що навіть мій тато в сільському драмгуртку також грав колись Швейка. Як бачите, це ніби естафета. Не знаю, що відбувається, але якесь певне коло персонажів таки крутиться навколо мене, бо й по фактурі воно попадає, й по інших речах теж. І слава Богу, що воно прижилося.

Анатолій Хостікоєв: — Можливо, що й знаходять… У кожного є свій Швейк. Це образ, мені здається, на всі часи, й у кожного він проявляється по-своєму. У нашій виставі так само: Швейк цілком несподіваний, але він сьогоденний, хоча міняється кожної вистави. Тому що наша вистава імпровіза­ційна. Не дивлячись на те, що є сталий сюжет, всередині його ми імпровізуємо, граємо з глядачами. І для нас дуже важливо, щоб глядач відгукнувся на те, що ми пропонуємо. В Одесі ми грали свого Швейка років десять тому. Тоді, пригадую, на прес-конференції одна журна­лістка сказала: «А чим, власне, ви хочете здивувати? До нас приїздять театральні колективи з Москви, Санкт-Петербурга, а у вас що — Швейк, та ще й україномовна ви­става?» На що я відповів: «А давайте-но ми з вами закладемося, що після вистави ви так само, як всі глядачі в залі, будете аплодувати нам навстоячки». Знав, що так воно й буде, що важко залишатися байдужим після нашої вистави. І коли це сталося, та журналістка привітала нас за кулісами й навіть поставила шампанське… Я певен, що наша вистава об’єднує людей. Принаймні, за ті дві години ми втягуємо людей у сюжет. Бо йдеться, скажемо так, не тільки про ті мотиви, які є у Гашека, ми там більше говоримо про чоловічу дружбу, про ставлення до жінок… У кожного є свій Швейк, і хоч він залишається перлиною світової літератури, я думаю, що саме через те він буде жити, буде змінюватися, буде хвилювати і зворушувати.

— А хто він, властиво, такий, цей Швейк, що отако володіє думками людей?

Б.Б. — Я не знаю. Я його називаю: янгол-охоронець. Чий? Людства, назагал. Є такий анекдот. Чоловік відчув, що у нього на плечі хтось живе, та й питає: «Ти хто?» «Я твій янгол-охоронець». «А що ти робиш?»  «Я тебе рятував тоді і тоді». Вражений чоловік тоді каже: «Слухай, янголе, а ти можеш опуститися мені на долоню?» «Можу», — й опустився. Подивилися один на одного, чоловік і каже: «Й оце ти стільки разів дарував мені по-новому життя?» «Еге ж». Чоловік скрутив цього янгола у жмені й говорить до нього: «А де ти був, коли я женився?»

От, власне, тут дуже важливий момент: цей янгол-охоронець для всього людства є своєрідним оберегом. Може, й високопарні слова, але в них є велика правда. Бо отой гумор якийсь ніби незрозумілий, оця легкість у стосунках з людьми, вона витягує багатьох людей, у яких ситуаціях ти б не був паршивих. Вона дає тобі злет.

А.Х. — Хто такий Швейк? Я так глибоко ніколи над цим не замислювався. Думаю, що це простий чоловік з народу, якщо можна так сказати, людина, на якій тримається світ. Людина, з якою приємно спілкуватися. Таких Швейків дуже багато ходить вулицями, просто ми на це не звертаємо уваги. Він закумулював у собі ту мудрість народну. Гадаю, що у кожного народу є свій Швейк. Він завжди сучасний, тому що вистава наша завжди сьогоднішня, хоч граємо її вже понад десять років. Вона не має якихось канонів, і тому живе, дихає. І водночас вона живе тим духом, який є у Швейка, є в романі. Скільки разів ми її грали, а вона не повторюється ніколи.

— Кажуть, що в театрі зараз проблема репертуару, проблема глядача, проблема виживання взагалі — не така, як у дев’яностих, та все ж… Надто в обласних українських театрах. Яка ваша думка з цього приводу?

Б.Б. — Репертуару нема? Можливо, сучасного й нема. Та я от що скажу… Щасливі ті творчі колективи, які мають режисерів, мають керівників добрих, мають творчих людей, що стоять на чолі театру і вміють обирати репертуарну полі­тику. Довкола стільки є всіляких речей, потрібен лише лет фантазії того, хто має таку професію, як режисер, і вміє придумати нову ідею… Отоді таких питань не виникає. А глядач — то віддзеркалення: чи правдою є те, що на сцені, чи воно має якийсь відгук у тих, що в залі? Якщо глядач не йде, значить, проблема не тільки в організації театральної справи, це, передусім, проблема матеріалу і товару, який продають. Якщо воно не зачіпає, то треба робити висновки. Очевидно, це стосується й українського театру десь на Півдні, Сході… Є нестача духу, цікавості, цікавих постановок, які зроблені в українському театрі. Де б ми не бували зі своїми виставами, у нас не виникає жодних питань. Не кажуть, що це україн­ською мовою. Розумію, що ви хочете сказати: мовляв, дві знаменитості… Та ні, то не є важливо… Але дуже важливо, що вони бачать: на сцені народжується саме життя. Вони бачать, що ці люди щось хочуть один від одного (а ми вже, слава Богу, шістнадцять років граємо цю виставу), і тоді ти розумієш, що саме тією роботою займаєшся, яка потрібна. А якщо актори придурюються, думають, що глядач дурніший за них і не розуміє цих речей, то тоді глядач ніколи не буде до тебе ходити. Коли цей момент істини ти розумієш і робиш, то тоді не виникає проблема репертуару, не виникає проблема мови й багато чого ще. А виникає питання творчості й отого кайфу, коли вона народжується. Театр — то живий організм.

А.Х. — Сучасного репертуару, правду кажучи, я теж не можу знайти. Не знаю, куди діваються українські драматурги… Очевидно, вони є, але настільки десь у підпіллі… Раніше драматурги з усієї України збиралися в Києві, читали свої п’єси, а тепер цього нема. Очевидно, це пов’язане з політичним життям. Все, що відбувається в театрі, воно відбувається в країні, чи навпаки, воно віддзеркалюється. Але я маю надію… На виставах театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв» (а ми використовуємо майданчик російського театру імені Лесі Українки), і в театрі імені Франка, де обидва працюємо, завжди багато людей. І це дає надію.

— А що таке ваша театральна компанія?

— Наш продюсер Мирослав Гринишин сказав якось: «Хлопці, давайте зробимо театральну компанію, матимем своє діло». Спочатку я, відверто кажучи, скептично подумав: ну що це воно таке, у нас досить роботи й так, без компанії. Але він переконував, що це буде цікаво тому вже, що, принаймні, такий дует, як наш, поки що єдиний, пропонував на основі його зробити театр — театральну компанію. Всі організаційні, фінансові питання він взяв на себе. Я на цьому абсолютно не розуміюся, тому взяв на себе обов’язки художнього керівництва. Ми підшукуємо репертуар, запрошуємо акторів з інших театрів, робимо свої вистави. Маємо свій гараж декорацій до всіх наших вистав, є свої костюми і костюмер та гример, свій транспорт. Мріємо про своє приміщення.

— Пане Богдане, усе-таки ви актор комедійний чи трагедійний? Пригадується, в одному інтерв’ю просили називати себе в другому амплуа.

— Ми себе можемо називати як завгодно. Але дуже важливо те, що ти робиш. У переважній більшості мої роботи в театрі — то була і комедія, і драма, і трагедія так само присутня. Коли ці всі речі є, тоді можна сказати, що ти той артист, який вміє все робити. І ще дуже велика є частка трагікомедії, тому що наше життя нерідко таки трагікомічне. А я себе схильний зараз вважати драматичним актором. Але в переважній більшості ті ролі, які я мав, це були ролі комедійного амплуа. Це не моя вина, а того театрального мистецького жанру, який панував у Радянському Союзі, в якому я зростав — що я мав отаке тавро, яке мало тільки певне ви­значення цього жанру. Але якщо твоя душа дозволяє тобі робити речі, які виходять з означеного жанру, в інші переходять, то це супер. І я схильний себе причисляти туди.

— Не можу не запитати от про що. Богдан Бенюк, народний артист України, відомий далеко за її межами актор, якого й на кіноекрані бачимо зчаста, і — політика, адже ви є заступником голови Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Отаке поєднання...

— Та це ж елементарне поєднання! Так, Богдан Бенюк — актор, батько, дід, можна називати ще багато чого… Але він ще й громадянин — передусім. А коли ти є громадянин країни, яка стає на ноги і вибирає шлях свого руху, то ти мусиш бути вже тим чоловіком, котрий обов’язково є присутнім при тому народженні руху твоєї держави кудись — чи в Європу, чи в Північ, а чи ще бозна куди. Полі­тичні якісь речі зі мною завжди, я їх не відділяв ніколи, це не виникло вчора чи позавчора, це позиція моя громадянська — від самого дитинства, можна сказати. От і все. І це для мене цілком нормально перетекло в життєву позицію, в усвідомлення: що я маю захищати. Тому що пустити все просто так, на течію, все те, що відбувається довкола, то скоро не буде потрібен ані мій український театр, в якому я працюю — театр імені Івана Франка, ні взагалі багато всього того, що в гуманітарному сенсі відрізняє вигідно мою націю, — усе це стане вже не потрібним. А така велика нація, як українська, в центрі Європи, і щоб вона просто так пропала? Цього допустити неможливо. І тому-то я стою на цій стороні на захисті української нації — програма нашої партії так і називається. А уявіть собі, як би звучало: порятунок росіян в російській державі. А у нас, як бачимо, націю треба захищати. Нонсенс! Отже, інакшого у нас нема.

— Як на мене, ви захищаєте не лише своєю участю у політиці, а й своїм мистецтвом. Тож Божого вам благословення і — перемоги нам усім. Наразі дякую за розмову.

Талант, майстерність, чудодійство… Можна багато знати про актора й навіть трохи знати його самого, та ось він виходить на сцену, і — все: це вже бравий вояк Швейк, чи поручник Лукаш, — скільки б ви не переконували себе у тому, що перед вами — лише актори, що ви віддавна знаєте цих персонажів. Вони перед вами — наче перше прочитання…

На позір, нічого аж такого особливого не було у виставі. Багато разів глядна зала Одеського культурного центру вибухала оплесками. А на фіналі всі встали й довго навстоячки аплодували, дарували квіти акторам.

А ще запам’яталося:

— Послухайте-но, Швейку, чому ви розмовляєте чеською мовою?

— Бо я — чех.

Так природно, з такою людською гідністю, такою непохитною упевненістю!

І як просто!

Роман КРАКАЛІЯ.