Клечальна неділя

Святкування Трійці у європейських народів увібрало обряди кінця весни — початку літа, які побутували у них раніше. Ці свята рослинності, засновані на вірі в ма­гічну силу зела та квітів, дуже любила молодь. Їх відзначали з піснями, танцями, розвагами. Це викликало осуд протестантського, католицького, православного духовенства: їх синоди приймали відповідні ухвали. Але в процесі розвитку християнства й занепаду язичницької обрядовості, пов’язаної з традиційними формами господарювання, ці протиріччя згладилися. В одних випадках залишилася суто християнська обрядовість (Італія, Іспанія, Португалія), в інших обидві традиції поєднувалися, утворивши новий пласт обрядовості (слов’янські народи).

Трійця, зелена (клечальна, гряна) неділя, зелені святки — такі народні назви цього циклу українських календарних обрядів, у якому представлені всі моменти, характерні для аналогічних обрядів європейських народів. За церковною традицією, перший день свята (неділя) — Духів день, другий — власне Трійця. В Україні перед святом (духової, зеленої суботи) прикрашали оселі зіллям. Гілками клена, липи заквітчували (клечали) хату — над вікнами, дверима, господарські споруди, стромляли в землю гілки на посівах жита. На подвір’ї, біля воріт ставили принесену з лісу невеличку березу або осику. Долівку хати притрушували запашним зіллям: лепехою (явгір, татарка — місцеві назви), любистком, на вікнах ставили букети з чебрику, волошок, м’яти. Зелені святки — свято розквітлого дерева, буйної зелені. За уявленнями слов’янина-язичника, зелена сила лісу, дух дерева допомагали людині зміцнити здоров’я, вберегти господу від лиха, сприяли врожаю. Саме як обереги клечання ставилося біля входу (на дверях, вікнах, воротах). Осика мала віднаджувати відьом. Крім цього, зрубану осичку вносили в клечальну суботу на ніч у хату, а ранком дивилися: якщо листя залишалося зеленим, хоча й зів’ялим за ніч, — усі в родині доживуть до наступної клечальної суботи; якщо ж листя почорніє, то буде в оселі покійник.

Троїцьке зілля не викидали, а сушили й у відварах із нього мили волосся — щоб не боліла голова, парили хворі ноги, клали під голову покійникові — «щоб йому і на тім світі пахло». Суха лепеха, покладена в сторону (місце зберігання жита), мала відганяти мишей, а в гнізді квочки — допомагати виводитися курчатам. Особливо цінували зілля, свячене у церкві.

Першого дня Трійці в Україні подекуди (Рівненщина, Волинь) і нині справляють найбільш архаїчний за походженням обряд водіння Куста. Молоду дівчину вбирають у зелень, прикрашають стрічками і з піснями водять селом, отримуючи гостинці від господарів осель. У центральних районах України обряд мав іншу назву — «водити тополю». Водячи «тополю», дівчата співали:

Стояла тополя край чистого поля.
Стій, тополенько, не розвивайся,
Буйному вітрові не піддавайся...

На Чернігівщині клечальної неділі на сільському майдані встановлювали віху — високу жердку, обвиту зіллям, із колесом від воза нагорі. На Київщині вкопували височеньке, прикрашене квітами і стрічками дерево — явір. Біля них гуляла, співала, танцювала молодь. Очевидно, що віха і «явір» — втілення світового дерева, аналога відомого всім європейським народам «майського дерева».

Із зеленими святками в українців (так само і в болгар, поляків, чехів) пов’язано багато повір’їв про русалок. Вважалося, що впродовж тижня після Трійці (він називається русальним, Русальницею) по землі ходять русалки. Колишні духи вологи й рослин із прийняттям християнства перетворилися на «погань богомерзку».

Згідно з народною уявою, русалки — це дівчата або молоді жінки, які під час купання втопилися. Русалки на віки відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані із прозорого кришталю. Місяць і зорі викликають русалок із води. Із тихим плескотом хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, русалки виходять на берег. Вони не мають на собі одягу, у них бліде тіло, довге хвилясте волосся, зелене, як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибочінь. На голові у кожної русалки — вінок із осоки, і тільки у старшої, царівни, він із водяних лілій. Вийшовши із води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся або беруться за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні: хто почує їх, то, як зачарований, підійде близько до них, а русалки тоді заманять пришельця до себе, візьмуть у своє коло, і будуть гратися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно.

В Україні довго зберігався звичай серед жінок — у русалчин тиждень розвішувати по деревах полотно, що його нібито русалки брали собі на сорочки. А на вікнах розкладали гарячий хліб, гадаючи, що його парою русалки будуть ситі. В русалчин тиждень не слід кидати лушпиння з яєць, бо як потрапить воно на воду, то серед нього плаватимуть русалки й робитимуть шкоду людям. У русалчин тиждень, у четвер, не можна працювати, щоб не розгні­вати русалок; щоб вони не нашкодили домашній худобі, птиці й усьому господарству. Цей день називається — Русалчин Великдень. Вранці, як тільки зійде сонце, дівчата йдуть у поле на хліба й беруть із собою хліб із житнього борошна, спеціально для цього спечений. Міситься цей хліб на свяченій воді. В полі дівчата ламають хліб на декілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого батька, де росте жито, і там на межі кладе той хліб для мавок — «щоб жито родило». Крім того, дівчата в цей день ще ходять таємно в ліс, маючи при собі полин, любисток або ще й додатково часник, і там у лісі кидають сплетені вінки русалкам, щоб ті насилали їм багатих женихів. Починаючи із четверга русалчиного тижня дівчата не ходять поодинці в поле й не купаються — «щоб русалки не залоскотали».

В Україні вірили, що кожний, хто помер чи втопився на зелені святки, стає русалкою. Духову суботу вважали днем поминання потопельників і малих нехрещених дітей, яких церква забороняла поминати в інші поминальні дні. Майже по всій Україні неодмінно відвідували кладовище в понеділок Трійці — розигри. Свіжі могили прикрашали клечанням.

Культ предків тією чи іншою мірою представлений у троїцьких обрядах усіх європейців. Кожне народне свято, як правило, охоплює всі сторони господарської діяльності людини, її особистого життя. Троїцькі обряди мали додавати здоров’я людині й родючості полю, вберегти дім від зла. Не залишились поза увагою і свійські тварини. На Волині громадські пастухи на Трійцю прикрашали корів вінками (щоб добре доїлись), за що отримували гостинця від господарів худобини (до речі, така ж традиція існувала в Голландії). В інших регіонах України господиня на Трійцю неодмінно виносила пастухові гостинця. У греків Трійця була винятково поминальним днем — із приготуванням колива, панахидами в церкві.

За матеріалами книги В. Сапіги «Українські народні свята та звичаї». На 50-й день після Великодня, свята воскресіння Христового, весь християнський світ відзначає Трійцю (П’ятидесятницю) — одне з провідних свят церковного календаря.

У християнстві це свято сформувалося у IV ст., після прийняття церквою догмата про трійцю — існування єдиного Бога у трьох іпостасях. «Ідіть, научайте всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого» (Матвія, 28, 19) — так наставляв своїх учнів Христос невдовзі після свого воскресіння. І, згідно з Біблією, у день єврейського свята Шавуот — П’ятидесятниці зійшов на апостолів з неба дух святий, і пішли вони між народи, «говорячи іншими мовами, як дух їм провіщав» (Діяння, 2, 1 — 4).

Святкування Трійці у європейських народів увібрало обряди кінця весни — початку літа, які побутували у них раніше. Ці свята рослинності, засновані на вірі в ма­гічну силу зела та квітів, дуже любила молодь. Їх відзначали з піснями, танцями, розвагами. Це викликало осуд протестантського, католицького, православного духовенства: їх синоди приймали відповідні ухвали. Але в процесі розвитку християнства й занепаду язичницької обрядовості, пов’язаної з традиційними формами господарювання, ці протиріччя згладилися. В одних випадках залишилася суто християнська обрядовість (Італія, Іспанія, Португалія), в інших обидві традиції поєднувалися, утворивши новий пласт обрядовості (слов’янські народи).

Трійця, зелена (клечальна, гряна) неділя, зелені святки — такі народні назви цього циклу українських календарних обрядів, у якому представлені всі моменти, характерні для аналогічних обрядів європейських народів. За церковною традицією, перший день свята (неділя) — Духів день, другий — власне Трійця. В Україні перед святом (духової, зеленої суботи) прикрашали оселі зіллям. Гілками клена, липи заквітчували (клечали) хату — над вікнами, дверима, господарські споруди, стромляли в землю гілки на посівах жита. На подвір’ї, біля воріт ставили принесену з лісу невеличку березу або осику. Долівку хати притрушували запашним зіллям: лепехою (явгір, татарка — місцеві назви), любистком, на вікнах ставили букети з чебрику, волошок, м’яти. Зелені святки — свято розквітлого дерева, буйної зелені. За уявленнями слов’янина-язичника, зелена сила лісу, дух дерева допомагали людині зміцнити здоров’я, вберегти господу від лиха, сприяли врожаю. Саме як обереги клечання ставилося біля входу (на дверях, вікнах, воротах). Осика мала віднаджувати відьом. Крім цього, зрубану осичку вносили в клечальну суботу на ніч у хату, а ранком дивилися: якщо листя залишалося зеленим, хоча й зів’ялим за ніч, — усі в родині доживуть до наступної клечальної суботи; якщо ж листя почорніє, то буде в оселі покійник.

Троїцьке зілля не викидали, а сушили й у відварах із нього мили волосся — щоб не боліла голова, парили хворі ноги, клали під голову покійникові — «щоб йому і на тім світі пахло». Суха лепеха, покладена в сторону (місце зберігання жита), мала відганяти мишей, а в гнізді квочки — допомагати виводитися курчатам. Особливо цінували зілля, свячене у церкві.

Першого дня Трійці в Україні подекуди (Рівненщина, Волинь) і нині справляють найбільш архаїчний за походженням обряд водіння Куста. Молоду дівчину вбирають у зелень, прикрашають стрічками і з піснями водять селом, отримуючи гостинці від господарів осель. У центральних районах України обряд мав іншу назву — «водити тополю». Водячи «тополю», дівчата співали:

Стояла тополя край чистого поля.
Стій, тополенько, не розвивайся,
Буйному вітрові не піддавайся...

На Чернігівщині клечальної неділі на сільському майдані встановлювали віху — високу жердку, обвиту зіллям, із колесом від воза нагорі. На Київщині вкопували височеньке, прикрашене квітами і стрічками дерево — явір. Біля них гуляла, співала, танцювала молодь. Очевидно, що віха і «явір» — втілення світового дерева, аналога відомого всім європейським народам «майського дерева».

Із зеленими святками в українців (так само і в болгар, поляків, чехів) пов’язано багато повір’їв про русалок. Вважалося, що впродовж тижня після Трійці (він називається русальним, Русальницею) по землі ходять русалки. Колишні духи вологи й рослин із прийняттям християнства перетворилися на «погань богомерзку».

Згідно з народною уявою, русалки — це дівчата або молоді жінки, які під час купання втопилися. Русалки на віки відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані із прозорого кришталю. Місяць і зорі викликають русалок із води. Із тихим плескотом хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, русалки виходять на берег. Вони не мають на собі одягу, у них бліде тіло, довге хвилясте волосся, зелене, як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибочінь. На голові у кожної русалки — вінок із осоки, і тільки у старшої, царівни, він із водяних лілій. Вийшовши із води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся або беруться за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні: хто почує їх, то, як зачарований, підійде близько до них, а русалки тоді заманять пришельця до себе, візьмуть у своє коло, і будуть гратися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно.

В Україні довго зберігався звичай серед жінок — у русалчин тиждень розвішувати по деревах полотно, що його нібито русалки брали собі на сорочки. А на вікнах розкладали гарячий хліб, гадаючи, що його парою русалки будуть ситі. В русалчин тиждень не слід кидати лушпиння з яєць, бо як потрапить воно на воду, то серед нього плаватимуть русалки й робитимуть шкоду людям. У русалчин тиждень, у четвер, не можна працювати, щоб не розгні­вати русалок; щоб вони не нашкодили домашній худобі, птиці й усьому господарству. Цей день називається — Русалчин Великдень. Вранці, як тільки зійде сонце, дівчата йдуть у поле на хліба й беруть із собою хліб із житнього борошна, спеціально для цього спечений. Міситься цей хліб на свяченій воді. В полі дівчата ламають хліб на декілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого батька, де росте жито, і там на межі кладе той хліб для мавок — «щоб жито родило». Крім того, дівчата в цей день ще ходять таємно в ліс, маючи при собі полин, любисток або ще й додатково часник, і там у лісі кидають сплетені вінки русалкам, щоб ті насилали їм багатих женихів. Починаючи із четверга русалчиного тижня дівчата не ходять поодинці в поле й не купаються — «щоб русалки не залоскотали».

В Україні вірили, що кожний, хто помер чи втопився на зелені святки, стає русалкою. Духову суботу вважали днем поминання потопельників і малих нехрещених дітей, яких церква забороняла поминати в інші поминальні дні. Майже по всій Україні неодмінно відвідували кладовище в понеділок Трійці — розигри. Свіжі могили прикрашали клечанням.

Культ предків тією чи іншою мірою представлений у троїцьких обрядах усіх європейців. Кожне народне свято, як правило, охоплює всі сторони господарської діяльності людини, її особистого життя. Троїцькі обряди мали додавати здоров’я людині й родючості полю, вберегти дім від зла. Не залишились поза увагою і свійські тварини. На Волині громадські пастухи на Трійцю прикрашали корів вінками (щоб добре доїлись), за що отримували гостинця від господарів худобини (до речі, така ж традиція існувала в Голландії). В інших регіонах України господиня на Трійцю неодмінно виносила пастухові гостинця. У греків Трійця була винятково поминальним днем — із приготуванням колива, панахидами в церкві.

За матеріалами книги В. Сапіги
«Українські народні свята та звичаї».