Світла постать несвітлого століття

Андрій Недзвідський мав неабиякі наукові, лекторські здібності та організаторський хист, був людиною вольовою і безкомпромісною у відстоюванні своїх переконань. Був зразком працездатності та непохитності в часи, коли переслідувалися найменші прояви національної свідомості, жива думка, оригінальні судження в галузі культури. Він умів не лише передавати знання, а й запалити людину на науковий пошук, не шкодував часу, щоб допомогти в цьому. Його студенти писали курсові та дипломні роботи з комплексної теми «Історія української журналістики 1920-х років». І це тоді, коли ті 20-і залишалися «білою плямою» в історії нашої культури. Таким чином він доводив наявність на початку XX ст. бурхливого життя, яке відображалося на сторінках одеських журналів та газет. А унікальний студентський гурток з вивчення творчості Михайла Коцюбинського, який діяв понад два десятиліття і чи не щорічно виїжджав на музейну практику в Чернігівський музей-садибу М. Коцюбинського чи в Дніпропетровський історичний музей Д. Яворницького, куди, за попередньою домовленістю, приїжджала дочка М. Коцюбинського, щоб пустили в ті зали, які були закриті для відвідувачів! Вчений усіма доступними засобами розширював практику співробітництва, виховуючи розуміння приналежності до великої української культури і почуття відповідальності за її збереження.

Вражає розмаїття його інтересів. Дуже любив театр, був членом Одеського міжобласного відділення Спілки театральних діячів України, по лінії якого організовував наукові конференції, популяризуючи, зокрема, творчість Театру корифеїв, внесок геніального Леся Курбаса. Забути конференцію 1967 року на хуторі Надія, знайомство з Юрієм Тобілевичем, онуком драматурга, тодішнім директором музею, неможливо. Для таких заходів Учитель вмів залучати фонди відділу збереження культурних пам’яток.

Вчив занотовувати свіжі враження від вистав і зустрічей. Сам написав багато театральних рецензій, дуже гордився, що за все своє життя лише одного разу купував за власні гроші квиток на виставу — то було в Ленінграді у Великому театрі Г. Товстоногова.

Дочка Ірина згадувала, що коли Недзвідський був уже тяжко хворий, то попросив, щоб на його надгробку першим було написано слово «газетяр». Він дуже любив газету, був хорошим журналістом, що дало йому вміння оперативно й точно висловлюватися, а також легкість у спілкуванні з людьми. До речі, перші його публікації в нашій газеті (тоді «Чорноморська комуна») були вміщені в 1929 році, а остання — в рік смерті. Найдовше працював у «Большевистском знамени» (нині «Юг»).

Торік у серії «Письменники Одеси» вийшов біобібліографічний покажчик «Андрій Володимирович Недзвідський», підготовлений колективом ОННБ ім. М. Горького (упорядник О.Г. Нуньєс, редактор М.Л. Денисенко, відповідальний редактор серії Г.Д. Зленко), в якому подано 1374 публікації, з яких 1282 — авторські. Велика і потрібна робота, за яку колективу — низький уклін. Шкода лише, що в біографічній довідці жодним словом не згадано, яке місце в житті вченого займав створений ним унікальний дисертантський семінар учителів-філологів. Тридцять років роботи се­мінару — зразок подвижництва й безкорисливості вченого, своєрідний життєвий подвиг професора Недзвідського. Систематично, щопонеділка, без відпусток, у будь-яку погоду, о 15-й годині збиралися «семінаристи». Заняття проходило за умови, що співшукачів має бути не менше трьох, крім Учителя. І жодного разу заняття не було зірвано. Навіть у той час, коли Андрій Володимирович був у Ленінграді у відрядженні, він потурбувався, щоб заняття відбувалися. Із 27 захищених дисертацій лише троє дисертантів числилися в аспірантурі, всі інші — представники демократичного вчительства. Якщо дисертант жив поза межами Одеси, то йшло активне листування, підтримка співшукача на шпальтах обласної преси, про що цікаво розповідає Н. Зверталюк, аналізуючи листи керівника до неї («Спогади про Андрія Володимировича Недзвідського»: «Маяк», 2005). Він умів підтримати, спонукати до роботи, порадіти нашим успіхам.

Я була старостою його дисертантського семінару впродовж восьми  років. Знаю, скільки часу, душевного тепла і щедрості він віддавав нам, своїм вихованцям. Уважне ставлення до кожного (а серед нас були не лише українки, а й єврейки, росіянки, болгарки, грузинки, які охоче досліджували українську літературу) і сьогодні для мене є прикладом толерантного поводження в багатонаціональній Одесі. І тому, коли чую щось на зразок «В Одессе не говорять по-украински» або коли отримую з рук задуреного українця якусь антисіоністську книженцію, бачу мудрі очі свого вчителя і звіряю по ньому свою реакцію.

Серед дисертаційних тем у Недзвідського були й такі, як «Українські прогресивні письменники США і Канади та українська радянська література 1920 — 1940 рр.» (В. Вікаренко) чи дослідження творчості Гната Михайличенка (Л. Брелінська). То був короткий період хрущовської відлиги. А загалом він оберігав нас — про багато відомого йому нам свідомо не розповідав.

Завершити хочу оцінкою Степана Крижанівського, висловленою в його «лебединій пісні» — книзі «Спогад і сповідь з XX століття» (К., 2002). Він добре знав Андрія Володимировича і багатьом з нас став наставником (я захищалася, коли мій науковий керівник уже був тяжко хворий, і всі необхідні консультації щедро надавав мені Степан Андрійович): «Таким він був — літературознавцем, театрознавцем, а головне — людинознавцем, людиною епохи Відродження, що навіть в епоху «розстріляного Відро­дження» не загубила свого таланту, своєї людської гідності, своїх гуманних і­деалів і що... згадуватиметься як одна із світлих постатей нашого, не дуже світлого двадцятого сторіччя».

Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент.