Лють

 Порівнявшись із вхідними дверима двокласного училища, зайшла туди. «Видко, вчителька», — вирішив Махно. Наказав:

— Сидоре. Зупиняй почет. Приїхали.

Зліз, обсмикнув френча, поправив портупею і пішов слідом. Сидір далі дивувався: «Чого туди його потягло? Сидіти за партою не вийде, немає часу. Та й шаблюка заважатиме. Не знаю, що й гадати? Чи мо’ якась вчителька йому впала в око, чи ця дівчина, що тільки-но забігла туди? Все може бути. Його жінка далеко. Між ними давно впала кладка, ніколи Настю не згадує. Батько молодий, кров у нього виграє, як у жеребчика. Не раз бачив, як він за­тримував свій погляд на гарних молодицях, де зупинялися перепочити. Одного разу ледве не став на заваді, коли він у світлиці затис чорноброву господиню. Не гріх — вдова. Вона теж не проти, грала очиськами, зваблювала. Чому не витиснути з неї бабську олію? А тут учительки молоді, як пави».

Назустріч Махну вибіг розгублений директор: «Недарма — неспо­дівано приїхав. Зараз витурить звідси усіх, а тут облаштує свій штаб». Глипнув: наче не сердитий. Відлягло від серця. Запитав:

— Чим можу слугувати вам?

— Мені прислужувати не потрібно. На те маю ординарця. А я проїжджав поруч і зайшов. Покажіть мені ваше училище.

— То ласкаво прошу, — ще не вірячи, що такий грізний батько так спокійно розмовляє. Таке навіть наснитися не могло.

Навстріч їм по коридору вихопилася, як вихорець, та молода дівчина, ледве з ніг не збила Махна. Вибачилася і зникла за дверима класу.

— Що за пташка? — запитав.

— Вчителька Агафія Кузьменко. Закінчила учительську семінарію. Два роки вже тут працює.

«Диви, яка цяця?» — сподобалася йому з першого погляду.

— Заміжня?

— Ні. Ще занадто молода.

Махно прочинив двері й зайшов до класу. Директор підтюпцем за ним. Вчителька щось казала дітям. Забачила Махна — замовкла, зашарілась.

«Чи боїться, або ще нецілована. Маю з’ясувати», — до директора:

— Вчительку я забираю.

— А як урок?

— Продовжуйте самі. — І до неї: — Пішли зі мною.

— Куди? — запитала вона.

— Куди треба! — відрізав Махно.

Вийшли надвір. Махно наказав:

— Сідай у коляску. Поїдемо звідси.

— А я не хочу.

Махно сіпнувся.

— Дівчино! Ти хіба не розумієш? Я Махно!

— Бачу. Не сліпа.

— То чому впираєшся?

— Що маю робити? Отако будь-хто налетить і силоміць кудись поведе. Ні! Далі — не піду. — І стала.

— Підеш! Коза не хотіла на базар — повели.

— Я вам не коза.

— Ще й яка! Красива! Я тутечки усіх знаю. Ти не місцева. Звідки родом?

— З Могильова-Подільського, що на Дністрі. Батьки переїхали, теперки живуть у Піщаному Броді, біля станції Помічної.

— Довго будемо тут стовбичити? Оно як діти заглядають, усі вікна обліпили.

— Куди мене хочете везти?

— За містечко, в балку. Подарую тобі револьвера і навчу стріляти. Хочеш?

— Хочу!

— Тоді поїхали. Сидоре! Рушай.

Заїхали в першу балку. Махно витягнув револьвера,простягнув дівчині.

— Дивися: оце мушка, по ній цілься, а це гачок — натискай. Не бійся, тримай міцніше. Видиш: сидить ворона. Спробуй уцілити.

Дівчина натиснула на гачок, свиснула куля. Ворона махнула крилами і полетіла геть.

Махно сміявся:

— Оце влучила.

Тоді вона намірилася в крислатого лопуха. Дзизнула куля, лопух захитався.

— Влучила, влучила! — раділа.

Махно запитав:

— Що це в тебе за ім’я — Агафія? Якесь важке. Що воно означає?

— Священик казав: добра. Мама та подруги називають Гашею.

— Нехай і далі так величають. Я тебе зватиму Галею. І ти будеш моєю половиною.

— Я не хочу.

— Ти знову за своє: хочу-не хочу! Головне — я хочу. Крапка!

Вона задумалася: «Що за напасть сьогодні?..»

Махно перебив її думки:

— Завтра моє військо вирушає у твої краї. Ти поїдеш теж.

— Гаразд. А зараз відвезіть мене де взяли.

— Сидоре, виконуй!

Новоспечена Галя забігла до по­други Фені Гаєнко, учителювали разом.

— Ти не повіриш. Махно бере мене за дружину! Порадь, що робити?

Подруга сплеснула долонями.

— Оце новина, не дай Боже. Що ж тобі порадити? Сама, як міркуєш?

— Він — не відступиться. Подарував револьвера. Вже встигла навіть постріляти. Вцілила в лопуха.

— Гашо! Кому що, а тобі, як тій курці — просо.

— Фенічко. Я вже не Гаша.

— А хто ти?

— Галя. Нестор перехрестив. Сказав: віднині будеш Галею.

— Чому так?

— Пісня йому до вподоби: «Несе Галя воду…»

— Дивися, подруго. Злетиш високо, та чи втримаєшся? Буде боляче падати. Він жонатий і розбещений жінками. У кожному містечку має. Не одній дарував револьвер, не одну вчив стріляти.

— Може, й так. Але завтра з ним їдемо до моїх батьків.

— Що, буде свататися?

— Здається.

— Невже ти закохала його з першого погляду?

Гаша-Галя усміхнулася.

— Не знаю.

— А як насміється і покине тебе?

— Хай спробує: — Витягла револьвера з ридикюля: — Бачиш? Тоді решето зроблю з нього. Що має бути — не мине…

Дорога неблизька, довга. Їхали, придивлялися, наче хотіли зазирнути одне одному в душу. Галі кортіло запитати Нестора, але ще не наважувалася, якою він бачить свою селянську державу, бо начулася багато. Гуляйполе хоча й немаленьке, там нічого не втаїш, як зійдуться двоє, то вже бабська рада, а троє — ярмарок. І в кожного на язиці одне: селянська держава.

Таки наважилася:

— Несторе! Скажи мені правду. Ти дійсно віриш у свою селянську державу?

Махно здивувався. Не очікував на таке. Глипнув на Галину, вона пильно вдивлялась йому в очі, а вони заіскрилися, починали розгорятися якоюсь гіпнотичною силою. Вона вже не могла відвести своїх, хоч і намагалася.

Махно взяв Галю за руку, проказав:

— Вірю! Бо всі хочуть мати її.

— А що в ній буде основою?

— Воля і земля.

— Що? Так вимагає ваша анархія?

— Життя, Галю, життя.

— Несторе. Я теж маю стати анархісткою?

— Ти вже стала. Будеш писати листівки, накази. Хіба проти?

— Та ні. Я думала, що призначення жінки в іншому: діти, домашні клопоти, наварити, випрати.

— Галю! Як збудуємо свою селянську державу — тоді народиш мені малого махновця.

— Я зараз хочу.

— Зараз не до цього. Нема коли… Я слово дав побратимам. Отож і шукаю свій шлях до волі. А ти мене не тримай біля себе. Чуєш, Галю? Воля — мій Бог. І тільки вона — найвища суть на землі.

І замовк. Вдивлявся в далечінь, чи не видніються на мерехтливому овиді такі ще далекі обриси омріяної держави…

 

Під’їжджали до Піщаного Броду. Містечко вужем розтяглося уздовж річки Чорний Ташлик. Обійти — дня не вистачить. Станція поруч. Свій вокзал, не гірше ніж у людей в Помічній. Галя проказала:

— Несторе. Онде моя хата визирає з акацієвого маєва.

Махно підізвав Сидора Лютого.

— Бачиш оту хатину?

— Бачу.

— Скачи до хазяїв Кузьменків. Скажеш: стаю у них на постій.

Коли Сидір привіз цю новину батькам Гаші — мати забила руками об спідницю.

— Андрію! Ти чуєш? Нам ще цього не вистачало. Наша Гаша на виданні, от-от навідається. Що говоритимуть люди? Піщаний Брід гудітиме.

— Домно, помовч! Якось воно перемелиться. Махно довго не сидить на одному місці. Сьогодні тут, завтра в’йо — аж закуріє услід. Тоді й Гаша прибуде. Досить побиватися. Краще зрихтуй вечерю.

Тут і тупіт почувся. Прискакала охорона, під’їхала коляска. Мати глипнула до воріт — не повірила своїм очам. Першим зійшов Махно і руку подав Гаші.

— Андрію, ти таке бачив?

— Що?

— Наша донька приїхала. Сам батько привіз.

— Що ти мелеш? Тобі привиділося.

— А ти подивися.

Глипнув тато, а Махно відкрив хвіртку й веде Гашу за руку. «Оце картина», аж подався вперед, не знав що робити. Бука не візьмеш — сам Махно простує. Що до чого — діло темне. Підійдуть — проясниться.

Підійшли. Привіталися. Стали, наче на сповіді. По дорозі Гаша вспіла шепнути: «Дивися, батько сильно богомільний». Махно кашельнув у кулак, промовив:

— Я не тільки ваш постоялець.

— А хто? — запитав тато.

— Чоловік вашої доньки, значить, ваш зять.

«Ой, Господи, милосердний, за що ж так нас караєш?» Не вголос — подумки матір питала в Бога, боялася, щоб не розгнівати зятя.

Тато запитав:

— А ви вінчані?

Махно перем’явся з ноги на ногу: «Отут він і заскочив мене».

— Треба — повінчаємося. Так Галю?

— Вона не Галя, а Гаша. Ви її з кимось плутаєте?

— Ні. Була Гаша — стала Галя.

— Моє слово таке — доки не повінчаєтеся, жити разом не будете. Безчестити доньку не дозволю, — насідав тато.

Махно засміявся.

— Ти, зятю, не смійся, буде так, як батько сказав, — насмілилася мама.

Донька зрозуміла: краще здиміти з обійстя, нехай самі розбираються між собою, і схопила відерце.

— Побіжу в балку до кринички, принесу свіжої води, — й залопотіла ногами по споришах…

Наступного дня весільний почет рухався до церкви. Сидір Лютий наставляв священика:

— Дивися, отче! Це тобі не простий шлюб — сам батько одружується. А тато нареченої, не мені тобі оповідати, дуже богомільний. Щоб увесь обряд пройшов, як має бути. Тільки службу не затягуй.

— Сидоре! Не вчи мене. Скільки положено, стільки й правитиму. Встигнете погуляти.

Храм, де мали вінчатися, стояв на лівому боці Чорного Ташлика, неподалік від присусідка хутора Дарєлового. Сюди піщанською дорогою простували молоді. Вона — мов квітка: висока, струнка, чорнява, з великими темнуватими очима, немовби туди тільки-но заступила молода ніч, ніжна і солодка, повна дивовижної жаги. А ще як засвітяться зіниці, наче в них сходить золотавий місяць, вони мерехтять і довго зо­ріють. Коли усміхнеться, немов зніяковіла чи збентежена та усмішка, тоді від цього вже нема ради. Цей рідкісний чар вражав, захоплював і приваблював з першого погляду. Хотілося взяти її за руки і дивитися, як заворожений, у самісіньку глибінь тієї томливої ночі.

Він — чорночубий, густе та довге волосся зачесане назад, спадало на вуха. Чоло широке, очі розумні, синюваті, наче батьки вклали йому в кожне по краплинці південного неба. Коли розходився — темніли, набігали такою синизною, ставали немов свіжий тиньк на сільській призьбі. Як подивиться — пропікає тебе наскрізь. Не кожен у змозі витримати той прозір.

Трішки не дотягував до середнього зросту, хотілося вивищитися і далеко бачити, тому ходив у хромових, завжди лискучих чоботях на високих підборах — замовляв у шевця, одягнутий у темно-зелений френч з англійського сукна; на спині навхрест оперезаний ремінням, через плечі спереду прямовисно до широкої офіцерської портупеї, на якій прищібнуті кобура і польова сумка. Уже розміняв свій тридцятник, був одружений і не розлучений, добре, що хоч діти не обсіли. Настя далеко, він у щоденній веремії, наступи — відступи, кров і кушпела за ним до небес, а Господь усе бачить, тільки нікому нічого не каже, а бісові діти топчуть, талабують і місять цю святу землю. Їй би родити добірним зерном, а вона заростає деревіями і полинами.

Весільний почет минув пристан­ційну вулицю. Дорога побігла кудись у балку, щоб там заблукати поміж шипшиновими кущами. Колись вітер приніс туди насіння, а земля прийняла, воно вкоренилося, і розкошують собі шипшини — все одно не ореться.

Їхали повз давню козацьку могилу, далі вигоном попід залізницю, коло станції і базару, піднялися на гору. Засяяла церква блискучими банями. На порозі стояв отець, геть білий од часу, з хрестом та віконою в руках. Позаду визирав шулікою Сидір, готовий на все за свого батька, слава про якого гримить на увесь степ.

Сидір знав: довго так не буде стовбичити. З’явиться кортеж — відступить убік, бо не дяк, щоб прислужувати вітцю. Збоку зручніше, не кидаєшся в очі, а сам усіх видиш. Сьогодні, ой, як необхідно пильнувати, щоб у натовп не затесався Лейбин агент. Найпідходящіша нагода скоїти зло.

Лютий одним оком слідкував за дорогою, другим — позиркував на дзвіницю. Там брат Григорій прилаштував свого кулемета, пильнував шлях.

Сидір перебирав у думках, чи все готово. «Батько забажав: справляти весілля з музиками. Вчора наказав: «Знайди, хоч під землею, дядька Стьопу, кларнетиста. Як заграє, наче душа звивається у спружину, здається, от-от зіскочить обичайка з неї. Тоді випурхне пташкою і майне у небесну височінь». Попередив музик, репіжте веселе у три боки, та не забувайте задля батькового тестя вальсок «Амурські волни». Сильно той полюбляє. Теща розповіла по секрету: «Тоді Андрій добрішим стає. Навіть сльозини бринять».

То маю і таку мороку. Як це батько зважився на вінчання? Цікаво, чи повінчаний він з Настею? Наче сам дідько штрикнув під ребрами: запитай. Не наважуся. Для чого мені зайві клопоти? Хто знає, що завариться у його голові? Не раз був свідком, коли в ній закипало і ви­хлюпувалося через край. Не приведи Господи, про таке ліпше й не згадувати.

Ото відгуляє весілля, та й цю — покине? Не буде возити за собою. Хай вдома сидить і бавиться пукалкою, що подарував чоловік. Залишу Галі побільше патронів. А батько гайне в степи. Мо’ навідається попервах, а мо’ забуде, як і першу жінку…»

Дзвінар бамкнув у великого дзвона. Звідусіль почулося:

— Їдуть! Їдуть!

Охочі на дивоглядь подались наперед, заступили дорогу, але охорона швидко навела лад. Де­хто, найбільш затятий — ти йому хоч кіл теши на голові — пре собі далі, той скуштував нагайки.

У натовпі прошелестіло: «Хто ж дорогу переллє молодим?» Всі побоювалися, але знайшовся сміливець. Махно зрадів:

— Галю. Це ж нам на щастя. — Зліз із фаетона і поцілував його…

А на леваді, попід річку, лаштували весільний стіл. Спробуй усіх розсадити. Все батькове військо прибуло. Всіх столів і лавок у Піщаному Броді не вистачить.

Сидір намовив:

— Копаймо рівець уздовж річки, наче шанці на фронті, а навпроти, на ширину стільниці — другий. Застелимо скатерками, ото й буде стіл, одним кінцем упреться в хутір, проляже левадою попід очерети, другим — добіжить степу. Повсідаємося один біля одного, ноги заховаємо в ніші. Усім стане місця.

— А куди землю дівати? — питали.

— Вивеземо підводами. Хіба мало ярків намила вода навкруги?

— Та ж річка поруч.

— Туди боронь Боже! Батько голови повідриває.

Викопали. Не вистачало скатерок. Стелили верети. Стіл для молодих, окремо, справжній, над самою річкою, під столітніми осокорами, аби молодий міг очима пасти весь обрій, до самого пруга. На відстані, збоку біля гармат поралися артилеристи. Тільки гості закричать: «Гірко!», пальнуть, щоб навіть дальні села почули про батькове весілля…

Як приїхали з церкви і повсідалися, підійшла мати й накинула доньці на голову фату.

— Хай буде так, як у людей.

Зять посміхнувся і промовчав. Гості випили по чарці й налляли по другій, Махно запитав Сидора — той стояв за спиною про всяк випадок.

— Де Іван Негрецький?

— Зараз, батьку, знайду. Десь тут частується з хлопцями.

— Гукни. Хай і гармоніста прихопить.

— Добре

Невдовзі підійшли: Іван з гармо­ністом. Махно налляв їм по чарці.

— Іване! Заспівай ту, що сам склав.

Гармоніст розтяг міха, перебором пробіг клавішами. Іван розправив плечі, випнув груди й затягнув: «Розпрягайте, хлопці, коні», а весь люд, що сидів за весільним столом, наче тільки цього очікував, підхопив: «Та й лягайте спочивать, а я піду в сад зелений, в сад криниченьку копать…»

Не одною тисячею голосів лунало, бігло в глибину степу, поверталося назад, виляскувало в Чорному Ташлику, підіймалося вгору вище кучерявих, мов білі овечки, хмаринок, що лебеділи в безмежній голубіні над вічним і змореним війною степом…

Уранці, як у світлицю зазирнуло сонце, Махно зірвався і став одягатися.

— Несторе! Ти куди? — запитала Галя.

— До війська. Маємо рушати в похід.

— А я?

— Тут залишайся, біля батьків. При нагоді — навідаюся.

— Ні, Несторе! Ти мене взяв за дружину, дав мені друге ім’я. Я мовчала. Далі слухай: я тобі не Настя.

І стала теж одягатися.

— Куди збираєшся? — запитав.

— З тобою, мій милий. Хіба не знаєш, як у нас кажуть: куди голка, туди й нитка. Затямив?

Витягла з-під подушки його подарунок, повертіла в руці, цокнула запобіжником перед його носом.

— Я теж готова в дорогу.

Мати стояла на воротях, плакала. Галина сіла в коляску, але знову зійшла, ще раз притулилася до мами. Мама прошепотіла:

— Не матимеш з ним щастя. Будете гасати степами, але колись при­йде кінець. Тільки вже назад — нічого не повернеш…

Геннадій Щипкківський.