Переглядів: 1423

У кожної нації — свої герої

Український народний університет лекцією «Борці за волю і націю — Герої України» та виступом фронтмена рок-групи «Тінь сонця» Сергія Василюка відзначив День Героїв.

В останню неділю травня українці віддають шану своїм Героям — борцям за волю України. Героям як добре знаним, так і, в більшості своїй, невідомим широкому загалові, тому що народові не вільно було знати своїх героїв — натомість він мусів шанувати чужих. Дуже часто тих, котрі чинили кривди цьому народові.

Про це, і не тільки про це, говорив на вечорі кандидат історичних наук, завідувач відділу джерел з історії України кінця ХІХ — початку ХХ століть Інституту української археографії та джерелознавства Національної академії наук України Ігор Гирич.

— Сьогодні бути українцем в Україні — вже героїзм, — сказав, представляючи гостя, доцент кафедри історії України ОНУ ім. І.І. Мечникова, кандидат історичних наук Олександр Музичко. — Багато людей піддалися малоросійству, українофобському тиску, чимало й таких, котрі повірили ліберально-космополітичній ідеї, яка підриває основи національного світогляду й активно пропагується зараз. Під цю ідею з підручників історії вихолощується все героїчне. Почалася демілітаризація української історії. Вже ставляться під сумнів героїзм юних крутян, вояків армії УНР, воїнів УПА. В умовах, у яких перебуває нині Україна, в жодній державі не вихолощується героїчне з історії нації. Цим тенденціям ні в жодному разі не можна піддаватися.

Героєм української історії може бути лише той, хто діяв і діє в інтересах української нації, України, — підкреслив історик. — Любов до України і дієвість у цьому плані — ось головний критерій. Необхідно пропагувати таких людей. Вони й сьогодні є серед нас. Лікар, котрий врятував життя, вчитель, що виховує українських патріотів, студент, який не боїться стати в пікет проти міністра-українофоба… Головна передумова — це людина духу, а не шлунку. Такими були одесити Іван Луценко, Сергій Шелухин, Іван та Юрій Липи та багато інших земляків, про котрих вже знаємо з досліджень істориків, таким залишається Святослав Караванський, тому що Одеса завжди була однією зі столиць героїчного чину.

Далі слово взяв Ігор Гирич. На початку назвав низку наукових праць, виданих інститутом, у якому працює вже 20 років. Це, передусім, універсали українських гетьманів у 10 томах, багатотомне фундаментальне дослідження про Запорізьку Січ, видання літопису УПА, історіографічні праці, вже видали 12 томів Михайла Грушевського, у видавничому доробку інституту також дослідження Ярослава Дашкевича — видатного історика, котрий на так давно пішов з життя. Тож Інститут української археографії та джерелознавства НАНУ досить багато зробив для того, щоби рівень свідомості українців постійно зростав.

У цьому зв’язку Ігор Гирич нагадав присутнім приклад чехів, котрі свого часу цілковито забули власну історію, рідну мову. Дбаючи про національне відродження своєї нації, не надто чисельні тоді, національно заангажовані інтелектуали почали цей процес з друкування книжок про національну історію, спочатку німецькою мовою, бо чеською розмовляли лічені патріоти, згодом — перекладаючи на чеську. І так поступово повертали чехам національну ідентичність. Уже через 50 років Чехія виборола свою культурну окремішність у чеських містах. Якщо на початку ХІХ століття Прага була німецькомовним містом з німецькою культурою, то вже на початку XX там панувала чеська мова і чеська культура. Українці на це не спромоглися, і це є однією з причин нашої поразки.

Історіографія, зазначив лектор, створює канон національного міфу, який будується на галереї власних героїв. Але деякі історики вважають, що питання героїв уже не є об’єктивним та актуальним.

Чому «Історія Руси-України» стала Біблією українського народу? Бо

М. Грушевський проінтерпретував історію з позицій українського національного інтересу. І тому ми не користуємося «Історією», скажімо, Соловйова, хоч не кажемо, що вона погана, але він бачив історію з позицій російської держави.

Чому сьогодні є актуальними твори Грушевського, Липинського, Донцова? Та тому, що проблема формування української нації й досі не вирішена. Якщо вона вирішена у таких країнах, як Чехія, Угорщина, Польща, державах Балтії, то для України це й нині актуально.

Далі Ігор Гирич торкнувся питань трактування історичних постатей. Якщо діяльність, скажімо, Петра І для Росії є позитивною, то для українців — навпаки. Ми не можемо дивитися на нього так само, як дивляться росіяни. Те ж і з Мазепою.

І в цьому зв’язку треба сказати, що від того, якою є історіографія, як пишеться історія, залежить ставлення до неї, до свого минулого широкого загалу.

Чому, наприклад, ми сьогодні кажемо, що українці роз’єднані, що нема спільного бачення, давайте, мовляв, відмовимося взагалі від своїх героїв і хай наша історія буде безгероїчною. І коли ми таке говоримо, то повинні розуміти таку цікаву деталь: що ми вкладаємо у поняття «герої»? Герой — це та людина, котра стоїть на п’єдесталі, в якій ми не бачимо негативу. Хоча та людина була живою і творила і позитив, і негатив. Але ми цю людину оцінюємо як історичного діяча за його ставленням до ідеї української нації, до ідеї української державності. З огляду на це, для нас, безумовно, не може бути негативною і постать того ж, скажімо, Бандери, і того ж Коновальця чи Петлюри. Але справа в тому, що довгий період колоніалізму, і період пострадянської стагнації, яка 20 років продовжується, фактично зберегли упередження, мовляв, герої українців мають обов’язково збігатися з тими персонажами, які є героями для росіян. Але такого в принципі в історії не буває. Кожна нація має власних героїв. Кожна нація має тих героїв, котрих вона шанує.

Якщо ми візьмемо Пілсудського, то постать ця є героїчною для польського народу, незалежно від партійної приналежності чи ставлення різних верств населення. Так само і діяльність Армії Крайової. Водночас для українця сьогодні такі постаті, як Коновалець і Бандера, або діячі ОУН — УПА, усе ще є так званими контроверсійними. І від того, як розвивається історія, як історичні досягнення популяризуються серед мас, і залежить, скажемо так, стан національної свідомості. І в цьому зв’язку можна сказати, що позитивні зрушення є, але вони могли б бути значно більшими, якби саме держава чітко визначилася з державними пріоритетами, і люди, які представляють державу. Скажімо, на того ж Петюру тиснуть міфи і стереотипи, закладені ще радянською пропагандою, наприклад, що він відповідальний за єврейські погроми. При цьому забуваються такі речі, що саме він, як представник української держави, причетний до прийняття найпрогресивнішого закону про єврейську національну меншину. Власне, таких прав, які мала єврейська меншина за конституцією УНР, не мала жодна єврейська громада у світі. А той факт, що Петлюра товаришував з Жаботинським, засновником сіонізму та єврейської держави, говорить сам за себе.

От для прикладу міф про Одесу як неукраїнське місто. Тут ми, знову ж таки, наштовхуємося на проблему героїв. Кого вважають сьогодні героями Одеси? Царицю Катерину, Дерібаса, Рішельє…Список можна продовжити. З іншого боку, Одеса в українському русі відома нам багатьма діячами всеукраїнського масштабу, які, власне, визначали національну політику українців.

Говорячи далі про визначних українців Одеси, лектор згадав про дослідження одеських істориків, котрі відкривають та популяризують забуті імена українських діячів, що жили і працювали на благо нашої держави на початку ХХ століття. Багато з них описані у монографії колективу авторів «Чорноморська хвиля Української революції».

— Це все люди, яких ми повинні вважати героями. Бо герой — це не лише той, хто з шаблюкою, це й та людина, котра створює духовні вартості. Вони перемагали в духовній, ідеологічній сферах. І в цьому зв’язку необхідно говорити про виховний момент, про назви вулиць, меморіальні таблиці, пам’ятники. Це дуже важлива проблема, — наголосив Ігор Гирич.

Україна — це, фактично, єдина постколоніальна територія, де шанують чужих героїв, котрі загарбували та чинили зло цьому народові. Скажімо, тут називають колаборантами Бандеру та інших діячів визвольного руху в середині ХХ століття тільки на тій підставі, що вони вели якісь переговори з Німеччиною. І в той же час ті люди, які допомагали в організації голоду, масового терору, колаборантами не вважаються. Якась подвійна бухгалтерія. І взагалі, для українців питання колаборації настільки неактуальне, що цим терміном не варто сьогодні послуговуватися.

Продовжуючи тему історичних міфів, науковець проаналізував погляди на Богдана Хмельницького з російського та українського боку. Відомий всім пам’ятник у Києві був поставлений не просто діячеві, а людині, яка асоціювалася з переяславськими угодами про добровільне так зване входження України до Московського царства. Хоч з історичної точки зору це абсолютна брехня. Це була людина, яка реально боронила і творила українську державу. А те, що потім сталося, то була вже не проблема Богдана Хмельницького. Однак цей міф впроваджувався у масову свідомість з допомогою пам’ятника і мав дуже багато негативних наслідків. Водночас пам’ятника Мазепі ще й досі в Україні практично нема. Так само й з іншими пам’ятниками…

— Хотів би висловити вдячність організаторам за такий цікавий вечір, тому що сам дуже цікавлюся видатними постатями нашої історії, — цими словами розпочав свій виступ Сергій Василюк. І далі розповів про те, що разом з побратимами від початку року створили у Києві мистецько-просвітницький проект «Видатні українці» і щомісяця вшановують у Будинку письменників тих героїв, котрі прийшли на світ саме цього місяця. Сьогодні від українців вимагається лише бути небайдужими до своєї історії, щоби, нарешті, досягти української України, такої ж, як є російською — Росія, польською — Польща, хорватською — Хорватія і так далі. Досліджуючи життя видатних українців, ми дізнаємося багато цікавого.

На прохання присутніх розповісти трохи про себе відомий музикант повідав, що народився у Києві 1983 року, у російськомовній сім’ї. Про те, як слухав козацький марш та українське багатоголосся, які почали бриніти в ньому, а далі зацікавився українською історією, історією визвольного руху у ХХ столітті і як, зрештою, пробудилася в ньому генетична пам’ять. З часом у родині перейшли на українську мову. Долати мовний бар’єр у Києві, зазначив він, як, зрештою, й в інших найбільш зрусифікованих містах, — це принцип.

Сергій Василюк виконав низку патріотичних пісень, й серед них такі, як «Народна війна» — присвячена першим визвольним змаганням часів УНР, «У цьому полі синьому» на слова Василя Стуса, композиція «Козача могила»…

Далі гості відповідали на запитання, доповнюючи один одного.

— Ви є автором книжки «Історичні причини наших поразок і перемог». Які ж вони? Яка найбільша поразка і найбільша перемога?

— Одна з причин — українці перебувають під впливом православного універсалізму. Українська нація будувала російську церкву, а після Переяслава — російську імперію, яка була для неї щось таке саме, як Україна. Ця подібність, чи спільність, перекинулася ментально, культурно. Ще одна причина — селянськість нації. Інші нації будували буржуазія, ремісництво, пролетаріат. Революції робляться в містах. Найбільша наша поразка — це Полтава, а в сьогочассі — Харківські угоди, згідно з якими Україна віддала Севастополь і Крим. А щодо перемог… Це парадоксально, але те, чого українці досягли, народилося якраз супроти обставин, які складалися. Найбільші наші перемоги — це Шевченко, який збудив націю, це — 1991 рік.

— Чи не втратили ми свою віру?

— Проблема є. Біда в тому, що Київський патріархат є напіввизначеним, напіввизнаним, і це гальмує. Церква має бути однією з основ національної ідентичності українців. А щодо РУН-віри, яка була у підтексті запитання, то вона є одним з варіантів нашої національної віри.

— Нас запевняють, що історик має бути об’єктивним, без національного упередження, тоді він фаховий історик…

— Але був Ярослав Дашкевич, який писав історію україноцентричну, з українських позицій. Це був один з найвидатніших істориків сучасності, чудовий біографіст. Його книги не можна читати без захоплення.

— Чи буде створено спільний з росіянами підручник історії?

— Перемовини ще тривають. Але це річ неможлива, бо росіяни будуть нам нав’язувати свою точку зору, своє бачення. А спільні підручники з іншими народами можуть бути, у Європі така практика існує. Хоча українсько-польський підручник вийшов таки пропольським.

— Українська освіта, український вчитель…

— Треба домагатися, вимагати, наполягати… Без української освіти, україноцентричного вчителя виграти майбутнє неможливо… У нас проблема українського вчителя історії стоїть дуже гостро…

Що ж, треба не мовчати, домагатися своїх національних прав, вимагати. «Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає» — цією цитатою з Дмитра Донцова закінчився вечір.

Роман КРАКАЛІЯ.

 

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@gmail.com