Вечір мінорної музики

Ф. Мендельсона у трьох частинах за участю солістів. Дуже гарна річ, особливо друга частина — ліричне адажіо. Це ніби «сон на яву», у якому виражені почуття смутку, роздумів, обережні надії на здійснення потайних сподівань та повне примирення з дійсністю. Основну тему збагачували проникливий мелодизм скрипки та багата каденціями партія піаніно на тлі ледь вловимого шелестіння оркестру.

Мілкіс знову постав як артист з ліричним амплуа. Минулоріч у супроводі одеського оркестру, яким тоді диригував Юрій Ткаченко (РФ), Данило (на той час випускник музикальної школи при Московській консерваторії) чудово виконав 1-й концерт для скрипки з оркестром С. Прокоф’єва. Цього вечора у молодого соліста, вже студента Московської консерваторії, був четвертий виступ в Одесі (починаючи з 2010-го) і другий з нашим Національним оркестром.

Якщо висловлювати своє враження від виступу солістів, то я б сказав, що ми стали свідками майстерного, глибокодумного виконання і тонкого осягнення твору Мендельсона. Можливо, бракувало натхнення, піднесення як наслідок помітного нервового напруження музикантів перед початком концерту.

Елегійно-спокійна тональність першого відділення концерту не була порушена у наступному виконанням Восьмої симфонії Бетховена. Це найменш «бетховенська» з усіх симфонічних речей, майже позбавлена «натиску і волі», характерних для більшості знакових творів композитора. Маємо «затишшя перед бурею» — симфонія створювалася одночасно з Сьомою і передувала Дев’ятій. Як відзначив під час прес-конференції Хобарт Ерл, «цей твір композитора, принаймні, років тридцять не виконувався в Одесі. Тож вийшов майже винятково вечір віденської класики, хоч Мендельсон і не зовсім віденський».

Під час прес-конференції за участю диригента і гостей було висловлено чимало слушних думок.

— Ви, — запитали у Ніни Коган, — акомпанували свого часу батькові, Леонідові Когану, будучи ще дівчинкою. Що відчуваєте як музикант, як мати у дуеті з сином? Це гордість, захоплення, тривога?

— Зрозуміло, що це різні відчуття, бо тоді я сама була ще дитиною. Сьогодні під час репетиції мимохідь подумала, що щось подібне відчував і мій батько. Ну, звичайно, це тривога, хвилювання, бажання покращити гру… Сімейний ансамбль має й певні переваги, адже між музикантами існує духовна спорідненість, спільне світосприйняття.

— Чи поставало перед вами питання вибору професії для дітей? Адже зараз у світі дуже багато музикантів і пробитися надзвичайно непросто.

— Про це мені доводилося часто думати, адже професія музиканта нині втратила той високий сенс, який вона мала раніше. Очевидно, є визначеність вищих сил. Я не прагнула зробити сина музикантом, тим більше, що у мене є старша донька, яка на той час уже відбулася як музикант (у них різниця 15 років). Коли Данилу було 5 років, баба Ліза Гілельс поклала онукові під ялиночку маленьку скрипочку, і з цього все почалося…

— Чи будуть виступи за межами Одеси, наприклад, у Києві?

— Ні, у нас виступи лише в Одесі. Це природно, адже тут наше коріння. Мама (Єлизавета Гілельс. — В.К.) привезла нас сюди, коли мені було чотири роки. Я чудово пам’ятаю нашу ношу — мішки, вокзал, Аркадію, де ми жили все літо. Навіть невиразно пам’ятаю родичів, які на той час були ще живі…

— Чи ділився ваш батько своїми відчуттями, коли йому запропонували участь у фільмі про Паганіні?

— Спершу великий Лукино Вісконті пропонував йому зіграти цю драматичну роль. Він відмовився, злякався, вважав себе не готовим до ролі актора. А коли запропонував Менакер (і зробив це так переконливо), то батько погодився, адже він був серед небагатьох, хто своєю грою уособлював самого Паганіні. Однак це ще й велика режисерська робота, адже Леонід Менакер чудово прив’язував музичні епізоди до біографії Ніколо Паганіні.

— Торік ви мали намір паралельно навчатися за кордоном. Чи здійснилося це на практиці?— поцікавилися у Данила Мілкіса.

— Час від часу, залежно від потреби, я буваю за кордоном, щоб опанувати певний репертуар, наприклад, віденську класику, долучитися до певних традицій гри на скрипці. Адже те, що в Росії проходить на «ура», не завжди однозначно сприймається у тій же Європі, зокрема виконання творів Баха (зазначимо, 2011-го

Мілкіс стажувався у Музичній академії Кіджі — Сієна, Італія). Загалом же повинен сказати, що сьогодні втрачається різка межа між виконавською школою на Заході і в Росії. Процес глобалізації і тут дається взнаки, особливо, коли йдеться про студентів.

Хобарт Ерл: — Хотів би додати, що Данило, як і я свого часу, віддав певну данину співу, а ця практика залишає відбиток на пізнішому інструментальному виконанні. До речі, його дебют як вокаліста відбувся на сцені Metropolitan Opera у Нью-Йорку…

— Так, я тоді неймовірно хвилювався. Було страшнувато.

— …До речі, і Шуберт — у минулому віденський хоровий хлопчик — зумів донести спів через музику. Це так чудово! У цьому є щось надзвичайно природне.

— Якщо наслідувати затверджений на Сході шаблон, то вважається, що в Росії, у сенсі музичного виконання, більше почуття, а на Заході — техніки…

Х. Ерл: — Це узагальнення досить небезпечне. Як людина, яка поєднує у собі різні національні витоки, переконався у тому, що коли знаєш мову, то й по-іншому сприймаєш музику. Тут є взаємозалежність. Наприклад, хто не знає російської мови, у того і щодо музики підходи складніші. Те саме стосується і німецької мови, дуже чіткої, у якій дієслово ставиться в кінці речення. Хоч варто враховувати також спосіб думання. Адже мені як людині, що вісім років прожила у Відні, зрозуміла різниця між австрійцями і німцями. Це різні країни… Побудова мовних речень зумовлює, до певної міри, і характер музики: сонячна італійська чи вишукана французька (додамо — чи милозвучна українська. — В.К.). Мене, зокрема, тішить, що Даня опанував англійську і має бажання вчити німецьку мову. Молодець. Для музикантів це важливо. Нещодавно я диригував у Маямі (Флорида, США), де німецькі чи італійські оперні твори виконувалися мовою оригіналу. Це супер!

— Щодо репертуару молодого скрипаля: як оточення, зокрема, консерваторія та сімейні традиції, впливають на вибір репертуару? Чи хотілося б вийти за межі класики і виконати, наприклад, модерністську, не кажучи вже авангардну музику?

— Я хотів би донести до слухачів ті твори, які свого часу не виконав дідусь. Наприклад, він не грав твори Сібеліуса. Сподіваюся вивчити також концерти Стравінського, Берга, Шонберга, Вайнберга чи Шимановського.

— Чи цікава і знайома комусь з вас українська музика? Є надзвичайно чудові музичні зразки цієї національної школи.

— Мені соромно, але я, на жаль, не знаю зразків української скрипічної музики. Ймовірно, що така існує. Можливо, Сильвестров… Зрозуміло, що на слуху є чимало, але назвати окремі твори відразу складно.

Розмова тривала близько години, однак на цій не такій уже й мінорній ноті дозволимо собі перерватися…

Володимир КУДЛАЧ.