У колі друзів-переможців

Одеса в усі часи славилася своїми традиціями меценатства, і серед нинішніх місцевих бізнесменів є люди, здатні на співчуття і вдячність тим, хто у важких боях кував нашу Перемогу. На святковий обід ветеранів Приморського району запросили кафе «Шарлотка» (директор Оксана Поліщук), «Травнева троянда» (директор Юлія Клименко) та ресторан «Генацвале» (директор Ян Трипольський).

Красиві, урочисто одягнені, виблискуючи орденами та медалями, у супроводі своїх соціальних працівників сходилися переможці на зустріч. За святковими столами згадували вони важкі роки війни, розповідали пережиті історії, поминали загиблих друзів, співали фронтові пісні.

Про війну написані тисячі книг і зняті сотні фільмів. Але історія кожного з тих, хто сидів за столом, — ненаписана книга.

Григорій Семенович Гефт прийшов на зустріч першим — він і досі залишається дисциплінованим солдатом, рядовим Другої світової. Народився в Одесі вже далекого 1923 року. Вісімнадцятилітнім пішов на фронт, який починався просто на околицях міста. Сьогодні Григорій Гефт — один із небагатьох учасників оборони Одеси, які живуть поміж нас. Саме під Одесою отримав перше бойове поранення. А згодом були Сталінград, форсування Дніпра, відступи та наступи. Війна для Григорія Семеновича закінчилася у Польщі. Зараз фронтовик мешкає з онукою. До нього приходить соціальна працівниця, яка допомагає у вирішенні різних житейських питань.

Анатолій Юліусович Лівомягі, інвалід війни першої групи, прийшов на зустріч разом з вірною супутницею — дружиною Тамарою Григорівною.

— Коли ми воювали, навколо гриміли гармати, свистіли кулі, але ми мріяли про мирне життя, — розповідає Анатолій Юліусович.

Згадуючи пекло війни, ветерани піднімали свої фронтові сто грамів за тих, хто не повернувся із бою, за тих, хто не дожив до світлого свята Перемоги.

Юні роки Валерії Крижановської пройшли в окупованій румунами Одесі. Чого тільки не довелося їй пережити — і партизанські катакомби, і робота на оборонному підприємстві, після якої діти йшли вчитися.

— До школи ми ходили ввечері, — згадують «діти війни» за столом. — Зошитів у нас не було, ми писали хімічними олівцями або ж чорнильними ручками на газетах. Ми понад усе мріємо про те, щоб у нинішніх дітей було мирне небо над головою, щоб вони ніколи не пізнали жахів війни.

Льотчику-винищувачу Михайлу Олександровичу Нікіфорову невдовзі — 90. Здоров’я, звісно, в такому віці іноді підводить, хоча на вигляд цей підтягнутий стрункий чоловік з чистим уважним поглядом нізащо не виглядає на цей поважний вік.

— Я дуже вдячний працівникам територіального центру соціальних послуг за ту уважність та допомогу, яку вони нам надають. Це неможливо оцінити словами, — сказав він, витираючи непрохану чоловічу сльозу.

Ветерани довго сиділи за накритим святковим столом, розповідаючи цікаві історії, згадуючи бойових побратимів, підспівували Клавдії Шульженко, Марку Бернесу, Леоніду Утьосову, пісні у виконанні яких лунали у залі.

На прощання усі присутні отримали квіти. Працівники терцентру Приморського району роблять усе можливе для того, щоб життя ветеранів Другої світової було спокійнішим, затишнішим, добрішим. І це лише маленька крапля в морі подяки за мирне небо у нас над головою. Низький уклін вам, переможці!

Ольга ФІЛІППОВА.