Свій куточок для сироти

Намір добрий, та навряд чи знайдуть стільки турботливих батьків, адже люди, якщо й зважуються взяти дитину з рук держави, то хочуть, як правило, немовля. Тим, хто вже виріс на державних кашках і кого не прихистять у новій родині, доведеться виборсуватися самотужки.

А куди, власне, податися сироті, за чиєю спиною нема нічого? Куди взагалі йдуть такі діти, випурхуючи за двері сиротинців? Куди вони йдуть і тоді, коли досягли повноліття у будинку сімейного типу й коли укладений із «тимчасовими батьками» державний договір передбачає турботу лише до 18 років? І хто відстежує ситуацію?

Колись, знаю, сиротам давали кімнати в гуртожитках при великих підприємствах, ставили на облік на отримання житла, виділяли окремі квартири. А як нині?

Трапилася гарна нагода знайти відповіді на такі непрості запитання. За сприяння управління з питань внутрішньої політики та зв’язків з громадськістю Одеської обласної державної адміністрації активісти комітету у справах дітей та охорони здоров’я громадської ради при ОДА, який очолює небайдужа жінка Олена Самойлова, скликали місцевих журналістів, представників громадських організацій та профільних владних структур на засідання «круглого столу» на тему «Соціальне село». Як я зрозуміла, цим заходом організатори задумали встановити своєрідний громадський контроль за дотриманням прав дитини, продиктованих конвенцією ООН. А конкретніше — право кожної дитини мати власне житло.

Проявлена громадська ініціатива опирається на указ Президента від 16 грудня 2011 року за № 1163/2011 «Про питання щодо забезпечення реалізації прав дітей в Україні», згідно з яким, у тому числі й на рівні облдержадміністрацій, належить «затвердити у шестимісячний строк регіональні програми на 2013 — 2015 роки із забезпечення житлом дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб з їх числа».

Логічно, що хотілося почути: скільки у нас в області дітей перебуває в інтернатах, скільки маємо сиріт, скільки тих, хто, досягши повноліття, покинув, скажімо, минулого року державні заклади і де ці діти знайшли собі прихисток, як влаштувалися? Хотілося почути щось конкретне, а не взагалі.

Запитання адресувалися Валентині Апанасенко, новій начальниці служби у справах дітей ОДА, яка була учасницею засідання. Вона сказала, що конкретних цифр під руками не має, натомість порадила зайти за цифрами на сторінку служби, яка розміщена на веб-ресурсі облдержадміністраці. Готуючи матеріал, я поблукала там, але нічого такого там не знайшла.

Протоірей Ілля Маніта, голова відділу релігійної освіти, катехізації і міссіонерства Одеської єпархії, також учасник засідання «круглого столу», запевнив, що православна громада готова підтримати усіляку добру ідею. А ще розповів, мовляв, ті, хто не має власного кутка, іноді йдуть до церкви, просяться переночувати, напитують у людей, де живуть священники, адже знають, що у тій хаті дадуть шматок хліба. Православний діяч із гіркотою в голосі також розповів, що такі «нічийні діти», за якими зачинилися двері сиротинців та інтернатів, часто пристають до лихого товариства, звідки пряма дорога — за грати.

Нічого тямущого запрошені слухати розмови з трибуни не почули від соціальних працівників. Представники ж громадських організацій з болем говорили про нелегку долю сиріт, про погану підготовку до дорослого життя цих дітей в інтернатах… Хотілося почути основне: а що ви пропонуєте?

А пропонувалося побудувати на території нашої області так звані «соціальні села», у яких сироти мали б власне житло, роботу, де тренери (вихователі, просто добрі люди) привчали їх вести господарство, допомагали адаптуватися в цьому житті, бо діти, які виходять із стін державних закладів, не вміють навіть заварити чаю…

Із усього сказаного під час заходу я зрозуміла, що громадськість стала ініціатором пошуку й процесу відпрацювання варіантів того, які є можливості й реальні перспективи забезпечення власним житлом сиріт. Цих варіантів дійсно може бути кілька. Добре, якщо вдасться вибудувати ціле нове поселення, бодай одне, що, власне, й пропонується. Та як скоро це буде?

Збудувати таке - неймовірно дорого й клопітно, хоча, можливо, колись, на далеку перспективу, на таку масштабну справу громада спроможеться. Допоки треба виходити з того, що є реальним, адже діти ростуть і покидають стіни державних закладів, йдучи невідомо куди. Є варіанти скромніші й реальніші.

Скажімо, якщо дитина родом із села, то не буде місцевій громаді за великий клопіт простягнути своєму землякові руку допомоги, бо невже село гуртом не підніме одну дитину? Є багато покинутих осель. Толока-друга — і помешкання стане придатним для проживання. Віднайдуться і люди, які стануть сироті за наставників, якщо немає путніх родичів. Причому безоплатно, за так. Громада може вивчити сироту, адже таким дітям дорога не лише «у швачки та у механізатори», - таким дітям держава гарантує безоплатну освіту в престижних вузах. Варто лише поглянути на списки тих, хто торік подолав вступні перегони до того ж медичного університету, політеху: списки очолюють сироти, що є абсолютно справедливим.

Складніше в місті. Але й тут варіант не безперспективний. Є занедбані гуртожитки при колишніх підприємствах, промислові споруди, довгобуди. Все ж не починати з голого місця!

Питання під час засідання «круглого столу» були поставлені грамотні, з відчуттям тривоги за долі дітей, які змалечку напилися горя і які мусять зачепитися за це життя, отримавши бодай власні куточки. Справу розпочато гарну, нехай допоки вона існує лише на рівні добрих намірів. Яким буде продовження?

Яна СТАСІНА.