Спецпроект під назвою «Матч», або Гол у власні ворота

Такі наміри засвідчує і той факт, що стрічка ця дуже далека від справді художнього твору — властиво, цим тут і не пахне, а віддає провокацією та скандалом, і про це вже говорять кінокритики й експерти. Себто мистецтво там, як мовиться, і не ночувало. А коли так, то навіщо нам цей фільм? Виконавці головних ролей — російські актори Сергій Безруков та Юлія Боярська — грають вельми посередньо, а що вже казати про інших, у тому числі й київських, котрі спокусилися на якісь там срібняки (а наші артисти в російських фільмах на вторинних ролях отримують копійки) в обмін на власну національну гідність, не кажучи вже про їхню участь у плямуванні державної символіки — до слова сказати, не лише в очах мільйонів українських глядачів, а й міжнародної спільноти. Відтак художні якості тут підмінені ідеологічною складовою, тому це, по суті, фільм-провокація, спрямований більше на роз’єднання суспільства, ніж на його консолідацію.

Це — по-перше. А по-друге, не лише у самому фільмі, а й у наполегливому просуванні його на український екран простежується намір виплеснути в суспільство шумовиння антинаціоналістичної риторики у передвиборному зомбуванні совка (бо ж національно, державницьки свідомі громадяни на це вже не ведуться), та бодай трохи оживити катастрофічний рівень непопулярності партії влади.

Про що йдеться? Вже у перших кадрах фільму хлібом-сіллю стрічають окупантів у Києві дівчата у віночках зі стрічками та в національних строях; бургомістр українською мовою виголошує промову, перекладач пропонує говорити по-російськи, бо так зрозуміліше, й він, повагавшись, переходить-таки на російську. При тому, що все це знято в такий спосіб, щоби глядач одразу перейнявся почуттям ненависті не лише до нацистських офіцерів (що цілком природно), котрих вітають ці кияни, а й до цієї масовки та до цих персонажів. Себто закріплюється цілковите незнання історичної правди, у тому числі й про героїчну боротьбу націоналістичного підпілля 1941 — 1942 років у Києві. А одразу по тому в кадрі — крупно — жовто-блакитні пов’язки на рукавах поліцаїв, ми бачимо, як вони знущаються над людьми, як женуть євреїв, бачимо їх і в Бабиному Яру. Фільм, певна річ, знято у російськомовному режимі, але декотрі персонажі — як правило, з негативним відтінком — у ньому розмовляють українською мовою.

Очевидячки, всім зрозуміло, що усе це не має жодного відношення до матчу, заради якого нібито й було поставлено фільм. Героїко-спортивним подіям тут відведено не надто багато часу, та це й не було головною метою цього спецпроекту. Вона — у намаганні будь-що повернути українцям оту радянсько-совкову свідомість, отой так званий радянський патріотизм, який нічого спільного не має з любов’ю до України, до героїчної боротьби українського народу за свою Незалежність упродовж майже всього ХХ століття, змусити українців дивитися на власну історію чужими очима. І в цьому сенсі впадає в око кричуща невідповідність картини історичним реаліям, яка ще раз підтверджує істинні наміри політтехнологів у кіно.

Почати хоча б з того, що під час масових розстрілів євреїв у Бабиному Яру ніякої української поліції ще не існувало. А міський голова Києва (а не бургомістр, як у фільмі) професор Володимир Багазій (у фільмі прізвище трохи змінене) був розстріляний німцями у Бабиному Яру ще до того, як відбувся цей матч. Серед пред’явлених йому звинувачень — «постійні спроби повністю підпорядкувати собі київську поліцію». А стратили його за те, що допомагав витягувати згаданих футболістів з концтабору, не питаючи, до слова сказати, хто з них енкаведист, а рятуючи всіх — українців, росіян, євреїв — кого лиш міг, з допомогою ним же створеного Червоного Хреста, переписуючи їм документи в управі. Чи бодай що-небудь путнє читав про свого персонажа російський актор О. Боклан — виконавець ролі Володимира Багазія, у якій він, до слова сказати, ніяким чином не виглядає на професора?

Так, міським головою професор Володимир Багазій став з волі ОУН, котра не лише в столиці, а й повсюдно в обласних центрах творила українські владні структури, щоби відновлювати там національне життя та не віддавати людей на поталу окупантам. До слова сказати, німці дуже швидко зорієнтувалися, що до чого, й почали виарештовувати націоналістів. У тому ж Бабиному Яру було страчено очільницю Спілки письменників, видатну поетку Олену Телігу, а також величезну кількість української інтелігенції. Певна річ, з позицій радянської ідеології всі вони були зрадниками. Як це екстраполюється з усезагальною ненавистю українського народу до більшовицького режиму — після жахливого виморювання штучним голодом, страхітливих репресій — судіть самі. Проблема в тому, що багато хто ще й понині вважає тих людей зрадниками.

Тож об’єднує чи, навпаки, роз’єднує громадян України цей фільм? Певна річ, у тих, котрі сьогоднішню Україну вважають не державою, а лише територією, для котрих українські патріоти — лише зрадники та колабораціоністи, фільм викличе ностальгійні настрої. Саме на це він і розрахований — у контексті інформаційної та багатьох інших воєн, що ведуться нині проти Української держави. До слова сказати, один з продюсерів стрічки, котрий привіз її до Одеси (фільм був показаний на кіностудії у кінозалі «U.Cinema»), постійно нарікав на те, що, мовляв, Україна затримує видачу прокатного свідоцтва, без чого фільм, на створення якого потрачено великі гроші, не можна показувати на території країни. При цьому запевняючи, що кіно це робилося для масового глядача (себто для совка, виходить?). І жодним слівцем не прохопився про те, що кілька років тому в Росії заборонили для показу фільм українського режисера Юрія Іллєнка «Молитва за Мазепу».

Але мова не про це, зрештою. На українському телебаченні, та й у прокаті нерідко, нам нав’язують нікчемні, бездарні та антихудожні російські фільми, у яких персонажі українського походження несуть на собі негатив. То навіщо додавати ще й антиукраїнський фільм? Нам і так дається взнаки тривале перебування в імперії, де свідоме ігнорування української ідентичності призвело до духовної деградації певної частини української людності, втрати святого відчуття Батьківщини. Вони є всюди. Саме цю категорію безбатченків і використовують політичні нечестивці. Нашим би чиновникам вживати заходів для творення вітчизняних кінострічок, які могли б правдиво розповідати про нашу історію та поширювати українську національну ідею, а натомість вони дозволяють поширювати руйнівні для держави спецпроекти російського політпропу. Фільм «Матч», за визначенням кінокритика В. Войтенка у коментарі виданню Gazeta.ua, «спрямований на створення образу українця як негідника, зрадника, вродженого антисеміта, прислужника самого зла. Таким є дух цього фільму».

...У 1942 році київські футболісти виграли свій матч. Через 70 років українці все ще програють.

Роман КРАКАЛІЯ.