Жила собі Фея...

Ось так ледь не десять років в оточенні бездомних котів і собак і сиділа наша Фея зі справжнім іменем Дуся, Євдокія. (Казали, до пенсії трудилася десь бухгалтером). Сиділа і в спеку, і в дощ, і в сніг. Залежно від пори року носила одіж. Жінка була огрядної статури, тож узимку в тому закутку її кругловиде привітне обличчя виглядало з натягнутих одна на одну численних одежин, нагадуючи величезний качан капусти.

Поруч завжди лежала купа різного мотлоху, викинутого мешканцями навколишніх будинків до «альтфатерів»: старі матраци, ковдри, килимки тощо, які вона дбайливо збирала. На них і мостилися біля неї дворові собаки й коти, знайшовши й собі притулок. Це й було її товариство. Усіх вона по-своєму називала, і вони дружно відгукувалися на ті імена.

Зголоднілі тварини швидко до неї звикли, часто з’являлися нові прибульці. Всі вони в особі своєї покровительки знайшли щиру й турботливу годувальницю. Фея приносила їм з дому якийсь харч, не гордувала порпатися в контейнерах для сміття, щоб відшукати своїм чотириногим друзям щось їстівне. Ті вдячно потім обліплювали свою благодійницю — залазили на коліна, плечі, зігрівали своїм теплом не вельми здорові ноги жінки.

Дивна річ, коти й собаки теж уживалися між собою, здебільшого ладили. А коли виникало якесь котячо-собаче непорозуміння, команда Феї враз їх присмиряла. Всі виживали в закутку, гуртом підтримуючи одне одного. Як було не замилуватися тією ідилією: лежить собака, на спині якого чи десь під пахвою зручно вмостилася кицька чи інший песик, собака вилизує помітно кволе щеня, а кіт ніби масажує собаці своїми лапами спину, боки.

Певно, що деяким мешканцям ближніх будинків не вельми подобалося сусідство з таким товариством, заявляли про це, на їхню думку, неподобство у відповідні інстанції, не раз приходили розбиратися різні представники. Але побачене не вказувало на якийсь кримінал цієї котячо-собачої благодійниці. І світ не без добрих людей. Зворушлива душа багатьох інших мешканців теж підключилася до цього стихійного благодійництва, люди приносили щось гаряченьке, харч добрій Феї і її підопічним. Любили з нею говорити. Вона ж бо стільки цікавого їм оповідала, що можна було заслухатися. Про те, які вони розумні, добрі, здогадливі, як схоплюють твій настрій і відповідно на нього реагують, попереджають про небезпеку, відчувають недобрих, злих людей.

Ось і цієї суворої для наших країв зими не зрадила наша Фея своїх чотирилапих друзів. Начувшись про цю непересічну жінку, і я мала намір познайомитися з нею, поговорити, зрозуміти її потяг. Якось підійшла. Але двоє, чоловік і жінка, стояли поруч і з їхньої розмови почула неприємні, лайливі слова. Тож вирішила завітати іншим разом, аби ніхто не заважав.

…Вже вкотре картаєш себе за те, що постійно щось відкладаєш, переносиш на потім. Зателефонувати приятелю, з’їздити до старенького родича, який тебе зачекався, закінчити нарешті справу, яка вже давно замуляла твоє сумління. Кинешся надолужувати — а пізно… Ось так і цього разу — не встигла. Кілька днів тому не стало доброї, дивної Феї. Що сталося, достеменно сказати не можу. Чула лише, що приїхали і забрали її якісь люди, кажуть, нібито з міліції. А потім опинилася жінка в лікарні, де вночі й померла. Від хвороби, від стресу?

Я підійшла до сьогодні порожнього місця, де стільки довгих років опікувалася чотириногими сиротами ця жінка, де знайшла й набула собі стільки незрадливих друзів. Можливо, більше, ніж серед нас, людей…

Оксана ПОЛІЩУК.