Смолоскип посеред тоталітарної ночі

Не шануємо ми своїх героїв. Ба навіть більше: ми їх таки не знаємо. А коли й знаємо, то, бува, ще й сумніваємося: а чи справді герой, бо он і те, й те у його діях, бачте, не так виглядає сьогодні. Та забуваємо при тім, що то вороги постаралися та зародили сумніви в українців. Ба навіть більше: змусили їх забути своїх героїв та шанувати чужих. Щоправда, це не вдалося ні в країнах Східної Європи, теж колись комуністичних, ані в колишніх «прибалтійських республіках». Ну, та вже така ментальність, і тут, як мовиться, нема ради.

А може, все-таки є? Пам’ять по героїв минулого — запорука того, що у народу є майбутнє. Головна запорука — у новітній історії українського народу. Таке майбутнє, якого він сам для себе бажає, а не те, яке готують для нього інші, ті, для кого Україна — лише територія, яку треба пограбувати до нитки, а заодно позбавити не лише пам’яті, а й мови рідної та всього, що є суто українським, та й віддати на поталу. Себто здійснити все те, що заперечував своїм жертовним вчинком самоспалення Олекса Гірник.

Що то було? «Протест проти російської окупації України. Протест проти русифікації українського народу». Так він пояснив свій вчинок у кожній з майже тисячі листівок, розкиданих ним довкола пам’ятника Кобзареві. Було б це не так — не стали б кадебісти разом з тодішньою владою ретельно приховувати самоспалення українця на Тарасовій горі, ще й розповсюджували про нього всілякі небилиці. За два тижні перед цим Олекса Гірник написав у прощальному листі дружині: «Я йшов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець».

Можна було протестувати інакше. Так, як це робила переважна більшість не згідних з режимом, з тим, що країна стала одним величезним концтабором, — обурюючись на кухні, розповідаючи анекдоти та дослухаючись до радіоголосів з вільного світу. І це також був протест — певною мірою. А він обрав свій засіб. Бо розумів, бачив, як затирається у свідомості українців їхня приналежність до великого народу, як нищиться українська мова та нівелюється все українське, бачив збайдужіння людей, їхню замиреність зі своїм ганебним становищем та їхню апатію. Й тому обрав свій спосіб розворушити їх, відродити бажання бути самими собою. «Тільки в такий спосіб можна протестувати в Радянському Союзі», — так написав у листівці.

І почасти це вдалося. Троє міліціянтів приховали від кадебістів кілька листівок, ризикуючи багато чим на той час. Розголос про страшну подію усе-таки просочився в суспільство, незважаючи на всі зусилля тодішньої влади приховати бодай найменшу інформацію, бажання показати героя-патріота людиною неадекватною.

Олекса Гірник йшов своєю, справді простою, дуже природною дорогою українського національного життя: вчився в українській гімназії ще за польської влади, навчався бути українцем в патріотичних організаціях — таких як «Сокіл», «Просвіта», потім — «Юнацтво ОУН». Читав українські газети і журнали — і немало їх видавалося за Польщі, розмовляв тільки українською мовою. Під час служби у польському війську за це, а також за те, що переконував земляків: колись таки постане самостійна Українська держава, його запроторили до в’язниці. Коли ж утік та повернувся додому, в Галичину, там йому присудили Колиму і Сибір. Поляки називали його зрадником Ойчизни, енкаведисти — прєдатєлєм Родіни. А насправді Батьківщиною Олекси Гірника, як і всіх інших, якщо навіть вони народилися тут до 1991-го, була і є — Україна.

І ця Україна колись-таки пошанує Олексу Гірника. І всіх, всіх, всіх, котрі виборювали її справді незалежне, людське, національне життя. Пошанує так, як належить шанувати національних героїв і як це є у всьому цивілізованому світі.

Не знайшовши розуміння та підтримки у Верховній Раді, Євген Гірник звернувся до ВО «Свобода». Там допомогли видати художньо-біографічну повість «Спалився за Україну» колишнього лікаря Канівської лічниці Михайла Іщенка, котрий всі ці роки досліджує та збирає матеріали про життя і смерть Олекси Гірника. А також посприяли проведенню пам’ятних заходів по всій Україні на пошанування Героя, що триватимуть до 22 січня наступного року.

Роман КРАКАЛІЯ.