Нове відкриття Михайла Жука

От Михайло Жук, художник... Та не лише художник, а ще й поет і прозаїк, драматург, музикант, педагог... І кожній з цих муз догоджав майстерно та витончено. Він жив серед нас ще якихось півстоліття тому, трохи більше, ходив цими вулицями, творив тут, навчав майбутніх митців. Назагал — керамістів. Кераміка стала його притулком, його сховком у повоєнних часах, бо які ж можуть бути ідеологічні вимоги до горшків і тарелів! Це ще диво, що він зацілів у тій веремії, коли у всьому, бодай трохи українському, перестрашені очі вбачали завжди небезпечний для неукраїнської влади націоналізм, що не обшукували його помешкання та не вилучили те, що противне було соцреалізмові. А все, що він робив — передусім, графіка, малярство, орнаментика, шрифти, силуети (у всьому цьому був справжнім майстром), — ніяким чином не вкладалося у прокрустове ложе тодішніх вимог до мистецтва, надто в Україні, де ще й звинувачення в націоналізмі само по собі вже було найсуворішим вироком. У тридцятих роках тікав од подібного безглуздя до Росії. Смілива людина — він і сам нічого не знищував, як це інші робили зі страху, тож і не довелося по крихті збирати, вишукувати його творчу спадщину. Усе збереглося, все є, хоч і в приватних колекціях.

Михайло Жук не був одеситом. Він народився у Каховці, вчився у Києві — в славетній рисувальній школі Мурашка, а далі — Краків, де на той час, й не лише тоді, можна було зустріти багатьох талановитих та більш чи менш відомих українців. Краків у ті часи прихистив, наприклад, Богдана Лепкого, Василя Стефаника, й цілком можливо, що Михайло Жук зустрічався з ними. Там він близько запізнався з людьми, які входили до товариства «Молода муза», що мало безпосередній стосунок до народження модернової польської літератури, публікував свої малюнки у варшавському журналі «Химери». Ті знайомства дали йому поштовх згодом увійти в коло засновників Української академії мистецтв.

Досліджуючи народний орнамент, експериментуючи з ним, він близько запізнався з відомим польським художником Станіславом Виспянським, котрий мав значний вплив на нього. Його захоплює український народний орнамент, він ретельно вивчає його й навіть створює свій, у народному дусі оформляє тканини та керамічні вироби. Пізніше, вже в Одесі, очолює керамічний факультет. Відроджує традиції української кераміки, прагне впроваджувати її в побут та архітектуру. Елементи народного орнаменту художник вносить й у книжкову графіку. А все-таки срібну медаль на ви­ставці у Кракові отримує за монументально-фресковий живопис та портрет.

Властиво, йому завдячуємо портретною серією класиків української літератури — то було його оточення у Чернігові й Києві. Серед них і перший портрет його близького друга Павла Тичини — велике (207 на 310 см) панно «Біле і чорне» (1912 — 1914). Упродовж минулого та нинішнього років ця робота зі збірки Тараса Максим’юка мандрує Україною в рамках його мистецького проекту «Виставка однієї картини». Ще три великі панно можна побачити в експозиції ни­нішньої виставки, і вони вражають не лише творчою уявою, фантазією мистця, а й художньою майстерністю. Михайло Грушевський замовляв художникові портрет своєї доньки, і він їздив з Чернігова до Криворівні, де відпочивала тоді родина майбутнього президента УНР. Зустрічався з Іваном Франком, Нечуєм-Левицьким, братами Тобілевичами...

Восени 1925 року Михайло Жук переїздить до Одеси, куди його запросили професором на посаду ке­рівника графічної майстерні тодішнього Художнього інституту. Він створює серії пейзажів, орнаментальні натюрморти, декоративні панно. Використовує найрізноманітніші техніки — пастель, акварель, олівець, гуаш... Пише дитячі книжки й сам їх оформляє українським національним орнаментом. Займається керамікою. 1947-го Михайло Жук писав у доповідній записці по керамічному відділу: «Одним з головних посібників для художників-керамістів повинні бути зразки народної творчості... Матеріали по народній творчості повинні бути основою при вивченні, навчанні і вихованні молодих художників — це не викликає жодного сумніву. Всі види мистецтва завжди і всюди тоді тільки були міцні, коли вони брали початок з джерел народної творчості».

В окупованій Одесі він відмовляється намалювати портрети румунських монархів — короля й королеви. За це художник поплатився місцем роботи. По війні відроджує керамічні майстерні, відновлює печі, гончарні верстати.

Останні його роботи датовані 1949 роком.

І якось дивно усвідомлювати, що від 1964-го, коли не стало Михайла Жука, лише у наш час ми відкриваємо цю справді знакову для української культури постать.

Роман КРАКАЛІЯ.

Післяслово. З колекцією творів Михайла Жука, представленою в «Квартирі №10», можна ознайомитися до 13 квітня. А вже з 17 квітня в новій галереї експонуватиметься збірка ікон.