Людяність, співчуття — дорожчі за «мерседеси»

У Татарбунарах не маємо приміщення для нашої організації, і крім Палацу спорту ніде й зустрітися. Писали ми в районну державну адміністрацію з проханням про виділення приміщення для нашого спортклубу, але, на жаль, розуміння поки що не знайшли. Провести десь захід один чи два рази на рік — це одне, але інваліди потребують постійного спілкування, і не лише у День інвалідів чи в якесь свято. Коли є постійне приміщення, можна проводити зустрічі, зберігати документи, обладнання...

Ще одна не вирішена для нас проблема — фінансування громадської діяльності інвалідів. Торік за власний рахунок ми їздили на різні змагання, бо гроші невчасно скінчилися, а цього року зовсім не заплановано в бюджеті коштів на інваспорт. Жодної копієчки! Дуже шкода, і я навіть не уявляю, яким чином ми зможемо тепер їздити на змагання, підтверджувати свою спроможність перемагати, тримати спортивну марку Татарбунарського району.

Через засоби масової інформації хочу звернутися по допомогу до всіх небайдужих людей щодо підтримки інвалідного спорту. Ми будемо вдячні всім, хто хоч якось допоможе нам утриматися у суспільстві, хто не дасть впасти духом, проявить милосердя до людей з обмеженими можливостями.

Ось уже впродовж трьох-чоти­рьох років я добиваюся, щоб зробили дорогу до районної поліклініки, бо дорога там розбита, тротуар для візка не придатний, там легше вбитися, ніж проїхати. Значна соціальна проблема — відсутність туалету на стоянці маршруток біля ресторану. Де шукати його при невідкладній потребі?..

Колись при райдержадміністрації існувала комісія по доступності, де розглядалися питання щодо обов’язкового розміщення пандусів біля входу до кожного нового об’єк­та громадського призначення. Де та комісія? Існувала лише на папері.

— Скільки у вашій організації членів?

— От у тому й проблема, що все прив’язується до транспорту. Людям з особливими потребами неможливо із сільської місцевості добратися хоча б до райцентру. Серед наших активістів можна відзначити 20 осіб, які намагаються якомога частіше зустрічатися, брати участь у спортивних змаганнях. Є й ще один склад наших спортсменів, які беруть участь у масштабніших змаганнях — обласного, республіканського, міжнародного рівнів. На запрошення з інших областей їздимо на відкриті турніри.

Я розглядаю численні нагороди Миколи Степановича, нараховую тридцять медалей за перемоги та активну участь у змаганнях з більярду, бадмінтону, новусу (морський більярд — новий вид спорту). А він уточнює:

— Та це ще не всі відзнаки! Бувало, що під час шкільних змагань я віддавав свої нагороди юним переможцям, бо школи бідні, а діти, крім солодощів і печива, хочуть чогось вагомішого, пам’ятнішого. От і роздаровував своє добро! Але ж для дітей нічого не шкода!

­— Коли ви так активно почали займатися спортом?

— Як тільки приїхав сюди у 2004 році, так і не полишаю свого захоплення спортом. Мої улюблені види — більярд, шахи, шашки, нарди, дартс, настільний теніс, гонки на візках, спортивне орієнтування. Вдалося побувати в багатьох містах України — від Закарпаття до Харкова, Одеська, Київська, Черкаська області, майже в усіх регіонах побував. А от за кордон сільським звичайним спортсменам дорога практично закрита. Я був включений до складу збірної України, але на змагання їздили ті, в кого досягнення були значно нижчі, але вони мешкають у великих містах. Буває, що дехто їде не для того, щоб відстоювати честь держави Україна, а заради вирішення якихось власних питань. Це мене й засмучує, й дратує, бо бачу несправедливість. У мене була можливість поїхати на чемпіонати Європи з більярду в Італію, в Голландію. Але поставили умову: за власний рахунок, якщо знайдеш дві тисячі євро. А де ж я в селі можу знайти таку суму?!

—До речі, а хто вам допомагає?

— Починав їздити на змагання за власний кошт. Потім склалися добрі стосунки з райдержадміністрацією, мені виділяли певну кількість грошей. Деякі підприємці допомагали, зокрема Юрій Чумаченко, Роман Мукієнко. А Сергій Борденюк допомагав знаходити спонсорів. Серед них був Ігор Бєлінський. Тузлівські фермери, підприємці допомагали: Сергій Тиченко, Тетяна Панченко, фірма «Агродар», «Югагротех», вони навіть на роботу мене взяли. І завжди ми приїздили з нагородами, з медалями.

— Можливо, вам міг би посприяти народний депутат, який часто приїздить до нас?

— Не вірю я вже політикам, депутатам. Чесно зізнаюся — багатий голодного не зрозуміє. Ніколи ніяка влада не буде боронити інтереси народу. Вона завжди живе краще за свій народ. Так ведеться ще з давніх часів, коли з’явився вождь племені. Ми скочуємося у велику яму. Чим бідніший і тупіший народ, тим легше ним керувати.

Жоден розумний господар не дасть образити свого підлеглого. У нас же все навпаки: гноблять власний народ. Та, сподіваюсь, все одно якийсь вихід з такої безвиході народним гнівом може вибухнути... Дуже велика соціальна несправедливість ще з шкільної парти існує зараз у суспільстві. Та ще й наше телебачення ллє воду на млин багачів. Нема у нас спортивного каналу новин. У ставленні до інвалідів, зокрема до параолімпійців дуже несправедливий розподіл матеріального забезпечення, хоча ці люди роблять набагато більший внесок у позитивний імідж нашої держави. Ми не можемо повернутися в минуле, в радянський час, коли спорту приділялося багато уваги і ресурсного забезпечення.

Найбільша моя мрія — щоб діти зростали на високих духовних цінностях, щоб знали, що добро, співчуття — набагато дорожче шестисотого «мерседеса». Та, на жаль, ніяка школа не може скласти конкуренцію нашому всемогутньому телебаченню.

Сподіваюсь, нас усе ж таки почують, і почнуть виділять хоча б 10 — 15 тисяч гривень на рік, і ми зможемо утримувати високий статус нашого спорту на славу Татарбунар­ського району.

— Бажаємо, щоб ваші мрії і плани здійснилися. Всього вам най­кращого!

Для «Чорноморських новин»

Вікторія АЛЕКСЄЄНКО.
Татарбунарський район.