№ 23 (21287)  четвер 22 березня 2012 року

Верховна Рада вкотре таємно від суспільства і навіть від більшості самих депутатів ухвалила свій кошторис — постатейний розпис майже мільярда (!) гривень, які народні обранці виділили на своє утримання та сервіс протягом року.

Розгляд цього питання тривав менше 30 секунд, а сам кошторис не був ні оприлюднений на сайті парламенту, ні розданий на руки депутатам. І все ж рішення було ухвалено одним голосуванням за основу і в цілому руками Партії регіонів, блоку Литвина, комуністів і «тушок» Рибакова — «за» натиснули 261 кнопку.

На флегматичні протести, що депутати проголосували за «кота в мішку», головуючий перший віце-спікер Адам Мартинюк відповів: «З приводу того, що ніхто не бачив, шановні колеги, представники кожної фракції є у профільному комітеті. Це раз. По-друге, він направлявся вам по електронній пошті. І, по-третє, все те, що записано у законі про Державний бюджет, відповідно розділено у кошторисі Верховної Ради».

«Те, що дали, те ми і поділили. Хотілося би більше, але маємо те, що маємо», — чи то пожартував, чи то поскаржився Мартинюк на всю країну.

У  хід  пішли  «ініціативні  групи»

Минулої п’ятниці, 16 березня, за дві години до закінчення робочого дня нарочний доставив редакторам газет «Чорноморські новини» та «Юг» листи однакового змісту з міського управління ГУ МВС України в Одеській області.

У листах зазначалося: «У зв’язку з розглядом звернення ініціативної групи територіальної громади сіл, селищ, міст Одеської області (вх. №122-кол від 7.03.2012 року) на підставі ст. 11 Закону України «Про міліцію» та положення «Про державну службу боротьби з економічною злочинністю» прошу вас надати на нашу адресу наступну інформацію та копії документів:

— завірені належним чином копії документів, які стали підставою для реєстрації Редакції газети «Чорноморські новини» (відповідно — ТОВ «Незалежна «Юг») за адресою: м. Одеса, площа Незалежності, 1;
— завірені належним чином копії документів, які дають право знаходження та користування Редакції газети «Чорноморські новини» (відповідно — ТОВ «Незалежна газета «Юг») приміщеннями за адресою: м. Одеса, площа Незалежності, 1;
— списки орендарів приміщень за адресою: м. Одеса, площа Незалежності, 1;
— іншу інформацію та копії документів, необхідність у яких виникне.

У зв’язку з обмеженим терміном розгляду матеріалів відповідь прошу надати в строк до 19.03.2012 року нарочно співробітнику ВДСБЕЗ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області, виконавцю запиту.

Заступник начальника управління О. М. Вдовиченко».

Здивувала швидкість, з якою вимагалося надати документи — до понеділка, дев’ятнадцятого березня, а сімнадцяте і вісімнадцяте березня — вихідні дні.

Останнім часом у наших Богом забутих Татарбунарах досить часто почав з’являтися депутат Верховної Ради України Барвіненко. І було б мені, мабуть, байдуже, якби не вчинок цієї людини. Бо як для кого, а для мене мій голос на виборах дорогий. І віддавав, довіряв я його не Барвіненку, а Юлії Тимошенко і партії, яку вона очолює.

Вищезгаданий депутат втерся в довіру до нашої Юлії Володимирівни, потрапив у списки і таким чином пройшов у парламент. Там, користуючись тим, що наш парламент так і не спромігся прийняти норму про імперативний мандат (треба відзначити, що фактична більшість у ВР завжди була за комуно-«регіоналами»), цей депутат від партії «Батьківщина» зразу перебіг до Партії ре­гіонів. От і виходить, що я, Апонюк Василь Анатолійович, який проголосував за партію «Батьківщина», завдяки маніпуляціям цієї особи проголосував за зрадника партії «Батьківщина». І мені байдуже, хто, де і за що образив Барвіненка. Він зрадив мого лідера, Юлію Тимошенко. І якщо вона йому так не сподобалася тоді, як він пройшов до парламенту, то як чесна людина він не повинен був користуватися чужими заслугами, а покласти мандат і дати дорогу тим, кому ми, бютівці, довіряємо. Тоді сьогодні я б його поважав, хоч все одно за нього не голосував би.

Міхаель Мозер — професор Інституту славістики Віденського університету, декан філософського факультету Українського вільного університету (Мюнхен).

Нещодавно авторитетний славіст, один з авторів книги «Україна. Процеси націотворення», побував в Українському домі Одеси на презентації згаданого видання. Упорядником книги є віденський історик Андреас Каппелєр, відомий своїми синтезами історії Росії й України. Міхаель Мозер також люб’язно погодився виступити з імпровізованою доповіддю перед слухачами Українського вільного університету про історію української мови. Цей виступ відбувся в Єврейському культурному центрі «Бейт Гранд» (вул. Ніженська, 77). А ще гість зустрівся зі студентами та викладачами ОНУ ім. І. І. Мечникова.

Головні тези виступу Міхаеля Мозера пов’язані з витоками та розвитком української мови. Враховуючи певну упередженість та забобони щодо української мови в Одесі, професор розглянув їх з позицій австрійського славіста, прагнучи бути гранично об’єктивним і науково переконливим.

З приходом до влади в Україні коаліції на чолі з Партією регіонів та її вождем Януковичем пост міністра освіти дістався Дмитру Табачнику — відвертому українофобу й ворогу незалежности України. За сталінсько-брежнівських часів, як видно з сучасних поглядів Табачника, він — патріот антинароднього геноцидарного режиму СССР.

За зоологічну відданність Табачника колоніяльному минулому сучасні кремлівські боси домоглися від президента Януковича призначення Табачника на пост міністра освіти України. Яка підступна ідея криється за цим призначенням?

Нині вся Україна стає свідком спроб реформувати освіту, зокрема вищу. Громадськість підготувала новий проект закону «Про вищу освіту». Уряд нещодавно прийняв рішення передати аграрні виші до Міносвіти, через місяць повертає їх назад. Що ж буде далі з аграрними університетами і технікумами? Міністерство аграрної політики і продовольства вирішило реформувати вищу аграрну освіту. Суть її полягає в поділі України на сім регіональних навчально-науково-виробничих комплексів.

Сама ідея регіональної кооперації, взаємодії наукових та освітніх установ, виробничників є доброю. Нині в аграрному відомстві перебуває 22 університети, академії, інститути, 118 технікумів і коледжів. У їхньому розпорядженні — понад 70 тисяч гектарів землі. Але не зрозуміло, на основі яких критеріїв планується, скажімо, із 20 аграрних університетів залишити 7, а решту 11 зробити філіями.

Яких лиш запевнень у любові до одеситів нинішньої влади не зустрінеш на бігбордах і різних полі­тичних рекламних щитах! Інколи зізнання написані літерами у людський зріст. Аж дивитися гидко і соромно. Обминаю ці шедеври й думаю: в чому ж виявляється декларована на кожному кроці турбота про людей? Мабуть, у тому, що ударними темпами забудовується прибережна зона. Колись, закріплена за санаторіями, вона призначалася для нас всіх, тобто для лікування, відпочинку. Тепер нагрома­дження новобудов належить невідомим господарям. Громаді не обов’язково про них доповідати.

Мимоволі виникає запитання: чи бував наш «народолюбець-градоначальник» у нетрях Молдаванки, Близьких і Далеких Млинів, Слобідки, Пересипу? Ось де потрібні нові забудови, оскільки не треба прокладати додаткові комунікації. Та й зносячи старі будинки, тамтешніх мешканців можна було б ощасливити новими квартирами. Проте таких вершин любов міської влади не сягає. Легше ж віддати вільний берег, ніж копирсатися у старому житловому фонді.

170 років тому, 20 березня 1842-го, народився видатний укаїнський композитор, музичний педагог, громадський діяч Микола Лисенко

Якраз добра нагода поговорити про українську музику. Про ту музику, якої ми тут майже не чуємо, бо така культурна політика. Як також не чуємо музики тих 130 національностей, про котрі нам постійно торочать, що треба, мовляв, усім нам жити в мирі і дружбі. А ми хіба не так живемо? Але ж у кожної з них таки є своя культура, і культура ця має не лише етнографічну складову. Як і культура українського народу, яка впродовж століть, незважаючи на утиски та бузувірські заборони, розвивалася і йшла вперед, хоч і не такими темпами, як імперська. Тим-то й заслуговують на особливий пошанівок такі постаті, як Микола Лисенко.

У часах, коли діяли жорсткі заборони на все українське, такі люди — аристо­крати духу, інтелектуали, українські патріоти — робили все, щоби зсувати важкі камінні брили, якими привалено було українські культурні традиції, національну пам’ять. При дуже скромних статках, часто не маючи навіть засобів для існування, вони дбали про духовний розвиток українців, про навчання молоді. Ще навчаючись у Лейпцизькій консерваторії, Микола Лисенко мріяв про відкриття музичної школи. «Потрібна школа, потрібна негайно, і така школа, котра б мала народні рідні основи, бо інакше вона дасть, як усе у нас, блеклий колір з іноземними рум’янами», — писав він у листі додому. Хоча сам жив у винайнятих помешканнях, а коли громадськість зібрала йому трохи грошей для купівлі хутора або ж дачі, він усе те витратив на створення музично-драматичної школи, де, вважав, треба виховувати акторів та музикантів для української сцени.

Рік відділяє нас від попереднього концерту з Національним одеським філармонійним оркестром за участю російського диригента Юрія Ткаченка (Москва). Цього разу музикант виступив із шлягерною програмою (перше відділення) — твори Е. Шоссона, Ф. Ваксмана, що не в останню чергу продиктовано участю у концерті скрипаля Олексія Семененка (Україна — Німеччина). У другому відділенні звучала Симфонія № 8 А. Дворжака.

Олексій відразу заволодів увагою залу. Один з найпопулярніших творів Ернеста Шоссона «Поема для скрипки з оркестром» і не менш популярна «Фантазія на теми опери Ж. Бізе «Кармен» Франца Ваксмана сповна продемонстрували одеситам, яких висот майстерності досяг колишній вихованець школи ім. П.С. Столярського та академії ім. А.В. Нежданової. Нині навчається він у Кельнській вищій музичній школі (Німеччина).

Традиційний обласний огляд-конкурс дитячої танцювальної творчості, що пройшов на сцені Великого залу Одеської філармонії, цього року зібрав рекордну кількість учасників — 19 ансамблів.

У двох вікових номінаціях і трьох обов’язкових видах танцю — класичному, народному, а також естрадному або бальному — демонстрували свої таланти учні молодших і старших класів хореографічних відділень дитячих музичних шкіл та дитячих шкіл мистецтв. Відтак перед журі на чолі з народною артисткою України Наталією Баришевою стояло непросте завдання — переглянути більше сотні виступів і визначити кращих з кращих.

«Співець українського слова» — така назва щорічного обласного фестивалю літературно-музичних композицій, моновистав та читців, присвяченого 200-річчю Тараса Шевченка, три роки тому зініційованого Одеським обласним центром української культури. Недавно тут знову — уже втретє — звучала поезія нашого Пророка і Кобзаря.

Цього року учасниками стали школярі з районів області. Підбадьорювали аматорів своїми виступи знані вже й поза нашим краєм колективи — народна хорова капела «Співуче гроно» будинку культури села Шабо Білгород-Дністровського району, тріо бандуристок «Млада» та інші. Вони подарували глядачам хвилини справжнього зачарування. Літературно-мистецький рівень учасників фестивалю оцінювало фахове журі, а зала була виповнена до останнього стільця. Себто організаційна складова заходу не викликала заперечень. Заперечення викликали інші моменти, хоч вони й не могли вплинути на висновки журі. На них якраз і варт застановитися.

Яскраве свято української мови, літератури та культури у рамках Шевченківських днів відбулося в одеській загальноосвітній школі № 5.

У залі — учні, вчителі та гості, на сцені — дівчата та хлопці у вишиванках. За українською традицією господарі-школярі зу­стрічали всіх короваєм, уквітчаним калиною. Свято почалося знаменитим «Реве та стогне Дніпр широкий». Під цю мелодію діти поклали квіти до портрета Великого Кобзаря. Найменший учасник свята, учень 2-Б класу Олександр Шушин проникливо прочитав Шевченкову «Молитву».

Багато написано про творчість Тараса Шевченка, менше — про його душевні почуття, зокрема про кохання, адже знаменитий поет був парубком, реальним живим чоловіком. Але є й такі дослідники, відомі біографи знаменитого українського поета, які, заторкуючи тему його взаємин з жінками, роблять Шевченка більш земним і по-людському привабливим.

Тарас Шевченко був емоційною чуттєвою натурою. Як і кожен поет, до речі. Він міг закохуватися у жінок, і траплялося це достатньо часто. Але лиха доля переслідувала його, не дозволяючи знайти щастя у шлюбі з котроюсь обраниць. Чому так виходило? Особливо — в останні роки Шевченка, коли він мріяв збудувати собі будинок на березі Дніпра і привести до нього господиню?

Картини із сірників створює вінничанин Сергій Савчук. Нещодавно він завершив складати зображення Ісуса Христа. На це знадобилося 32 тисячі сірників. Із цим витвором автор потрапив до Книги рекордів України.

Своє перше полотно, повідомляє «5-й канал», Сергій Савчук створив два роки тому. Хлопець хотів зробити незвичний подарунок матері на день народження і виклав із сірників її портрет. Відтоді у його доробку вже майже півсотні сірникових картин. Усі — неповторні.

Нещодавно на одному з засідань Кабінету Міністрів були оприлюднені результати досліджень, проведених Держспоживінспекцією, згідно з якими третина м’ясомолочної продукції, представленої в українських магазинах, не відповідає державним стандартам. Так, з перевірених 400 тонн м’ясних продуктів майже 35% було забраковано і знято з реалізації. Під час «круглого столу» на тему «М’ясо в ковбасі: пошуки національного масштабу. Результати по Одеській області» фахівці контролюючих органів, а також виробники ковбас намагалися з’ясувати, що вплинуло на зниження якості цієї продукції та з якими труднощами доводиться стикатися самим виробникам.

За словами начальника Інспекції з питань захисту прав споживачів в Одеській області Дмитра Пеструєва, в нашому регіоні ситуація не набагато краща, ніж в Україні загалом. Так, 32% ковбасних виробів, перевірених інспекцією торік і з початку цього року, були зняті з реалізації. «Контрольна закупівля була зроблена на 27,9 тонни ковбас. З них 9,7 тонни були забраковані як через фізико-хімічні показники, так і через те, що їх маркування не відповідало вимогам закону «Про захист прав споживачів». Далеко не на всіх продуктах був вказаний їх склад».

Про претензії до ковбасних виробів розповіла і завідувачка відділу гігієни харчування обласної санепі­демслужби Лідія Степанова. Це відомство в минулому році дослідило 29,7 тисячі зразків ковбасних виробів, з яких 2,6% не відповідали гігієнічним нормам.

Наказом управління «Західно-Чорноморська держрибоохорона» від 14 березня №28 на підставі Правил промислового рибальства в басейні Чорного моря та за погодженням з Одеським центром ПівденНІРО встановлено державну заборону у зв’язку з початком нерестового ходу осетрових видів риб в ріці Дунай у межах Одеської області з 16 березня по 15 квітня включно.
Прес-служба управління «Західно-Чорноморська держрибоохорона».

Раніше Великий піст був часом відмови від м’яса. Сьогодні ж ми, за деякими винятками, перетворилися на майже нестримних жерунів м’яса. Подальший текст — «Відповіді» віденського кардинала Крістофа Шенборна щоденному виданню «Heute» — можливо, попсує нам апетит і допоможе повернутися до розумної практики посту.

«В усьому світі не менше третини всього врожаю зернових іде на корм худобі. Та кількість зерна, якою відгодовують 100 м’ясних корів, могла б слугувати їжею для 2000 людей. Уся м’ясна худоба в усьому світі споживає таку кількість кормів, яка відповідає потребам у калоріях 8,7 мільярда людей — це більше, ніж населення Земної кулі.

Нині, схоже, серед містечкових керманичів пішла така мода: вистрибувати один поперед одного з ініціативами. Та хоч би при цьому радилися з фахівцями, щоб не виглядати принаймні смішно. Люди ж не ідіоти!

Ось УНІАН, посилаючись на прес-службу облдержадміністрації, повідомило, що у Донецькій області в рамках регіональної акції «Вітамінізація дітей» понад 400 тисяч школярів і дошкільнят у березні — квітні безплатно отри­мають майже по 2 кілограми яблук вітчизняного виробництва кожен! І що перші вантажівки з яблуками для дітей уже прибули в регіон. Яблука почали завозити в школи і дитсадки, щоб, хваляться, протягом березня і квітня, в період авітамінозу, підтримати дитячий організм додатковою порцією вітамінів. Мовляв, на останній сесії обласної ради депутати підтримали ініціативу губернатора та схвалили рішення про виділення 7 мільйонів гривень для вітамінізації дітей регіону. Проект охопить 28 міст та 17 районів Донеччини.