Сів президент у «маршрутку»...

Коли після Помаранчевої революції щойно обраний Президент України Віктор Ющенко разом з грузинським лідером Михайлом Саакашвілі каталися на лижах, здавалося, обидва можуть зробити надзвичайно багато для своїх народів: молоді, освічені, енергійні, патріотичні. Проте не так склалося, як гадалося. Певні потуги були, але нічого кардинального в облаштуванні нашої країни Ющенко не зробив.

Дорога Саакашвілі виявилася значно важчою: чого лиш варте протистояння тамтешньої опозиції, а війна за Абхазію?! Однак грузинський президент цілеспрямовано просувався вперед. І таки змусив увесь світ заговорити про феномен своєї країни. Феномен полягає у тому, про що у нас цілі десятиліття торочать з усіх трибун.

Насамперед, це боротьба з корупцією. Як розповідав Заур, у Грузії забули слово «хабар». Суворо карають не лише того, хто його бере, а й того, хто дає. Не дозволяються навіть традиційні квіти і цукерки. Люди це знають, а відтак взагалі зникло таке явище, як вимагання. Одеський грузин був свідком того, як сусідові оформили необхідні документи і видали автомобільний номер упродовж… двадцяти хвилин, як не заглядають у руки автоінспектори, а забутий у супермаркеті мобільник повернули без будь-якої винагороди.

Будучи автомобілістом, Заур поцікавився: за скільки можна купити там «Опель»? За три — три з половиною тисячі умовних одиниць. Удвічі дешевше, ніж в Одесі. Чому? Лише тому, що там у кілька разів менше коштує розмитнення імпортних авто. Та й посередників менше, а то й взагалі нема. От і виходить цілком прийнятна для покупця ціна.

Сідати за кермо автомобіля у Грузії неабияка приємність. Мені й раніше доводилося чути, як там уважно ставиться до водіїв дорожньо-патрульна служба. Її завдання — не карати, а допомагати. Трапилося якесь пошкодження — «даішники» тут як тут. Посприяють у ремонті чи доправлять до найближчої майстерні. Про якусь грошову винагороду навіть не заїкайся, якщо не хочеш втрапити у розряд злочинців.

Мене просто вразила «історія з недопалком». Аби продемонструвати Зауру, наскільки змінилося життя, його давній друг на одній далеко не з центральних вулиць Тбілісі запропонував: «Зараз кину на тротуар цигарковий недопалок, побачиш, що буде далі». Поблизу ніби ніякої міліції. Кинув. І враз підійшов чоловік у цивільному, показав посвідчення й виписав чек на 50 доларів штрафу. Не сплатиш упродовж місяця — віддаси 75, через два місяці — 100. Просто й переконливо. Хіба вартий сотні доларів якийсь недопалок?

Спілкуючись з багатьма людьми, Заур помітив, що палких прибічників Саакашвілі останнім часом значно побільшало. В народі розповідають про нього таке. Сів президент у маршрутку (чи можемо ми таке бодай уявити?) і поїхав у віддалене село. Добре протрусившись по розбитій дорозі, того ж дня звільнив очільника району і призначив строк ремонту автошляху. Або ще таке: «Стоїмо з хлопцями, п’ємо пиво. Спека. Зупинився президентський автомобіль. Саакашвілі випив з нами кухоль холодного пива, заплатив і поїхав далі». Хтозна, правда це чи своєрідний народний фольклор, але вже сам факт, що він існує, свідчить про великий авторитет глави країни серед простих людей.

Нарешті, у грузинів з’явився привід пишатися життям. Заур шкодує: ще кілька років тому хтось йому пропонував придбати в Батумі квартиру за півсотні тисяч «баксів» — не придбав. Тепер та квартира майже утричі дорожча. Бо життя у Грузії стало інакшим.

Невже там так усім добре? Ні, до цього ще далеко. Досить багато бідних, незабезпечених людей. Заур переконаний: це ті, хто не шукає роботи, хто не хоче для себе зайвих клопотів. Ті, хто має роботу, живуть цілком пристойно. Отже, треба оглядатися на себе і з себе починати.

Розповідь Заура особисто я слухала з неприхованою заздрістю. Виходить, існують важелі, здатні за короткий час змінити на краще таких же вихідців із «хомосовєтікус», якими є ми всі? На жаль, у нас в Україні треба, щоб минули десятиліття, змінилися покоління, аби щось зрушилося з місця. Та й чи в потрібному напрямку зрушиться? Як бачимо, у Грузії національні інтереси відстоюються «не словом, а ділом» (пригадуєте ющенківське гасло?), а в нас тільки й базікають про націоналізм, зробивши з найменшого прояву патріотизму неабияку страшилку.

Нещодавно делегація Одеської міськради їздила до Грузії нібито за досвідом. Як на мене, досвідом може бути якесь винахідництво, а щоб робити лад у країні, де живеш, достатньо звичайнісінького здорового глузду, бажання щось змінити й обов’язково — совісті. Нічого з цих обов’язкових умов не видно. Тому ніякий досвід нам не допоможе. Так і будемо потопати у смітті й розпихати гроші по різних кишенях. Бо у нас не влада для народу, а навпаки. Дуже гірко від цього.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.