«Злато слово, злато!»

Такі почуття опанували мною під час читання невеличкої збірки новел під загальною назвою «Крик» Сергія Дмитрієва. З подивом дізналася, що це дебют викладача Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова. Видана книжка ще у 2003 році, однак відгуки про неї в пресі мені не траплялися. Шкода. Та радію з того, що нехай і пізніше, а все ж  прочитала дивовижні новели і зачарувалася лаконічністю стилю, вишуканістю форми, ніжністю і влучністю отих слів-перлинок.

Автор змушує замислитися над красою й потворністю, добром і злом у нашому житті. Все це — ненав’язливо, філігранно. «Чуєш, люба! Вчора я відпустив своє кохання. Воно довго, ображено стояло біля дверей, а потім пішло» («Лист подорожнього»). «Гей, ти, спаплюжена доле! Заспівай мені неньчину пісню!». Так закінчує своє непутяще життя колись добра й гарна дівчина, бо «це було її  перше каяття, мов перше кохання, — сором’язливе й щире…» («Неньчина пісня»).

Ці життєві долі я пропустила через власні душу і серце, тому висловлююся, мабуть, надто емоційно, як звичайний читач. Милуюся поетичною прозою автора, майстерністю в описах природи і зображенні людських пристрастей. У новелах все націлене на їх розкриття. Сюжетну ниточку письменник снує доволі скупо, таємниче. Та ось розв’язка. Часом — одним реченням. Проте сприймаєш її як органічну й закономірну.

У новелі «Переярок» йдеться про облаву на вовків. Відчуваючи, що самець загинув, вовчиця відганяє від себе молодого претендента на його місце. Але пищать голодні вовченята… Глянувши на малих, вовчиця підвелася й обережно лизнула переярка у свіжі від крові губи. Перемагає інстинкт материнства. Хіба в людей не так?

В оповіді «Партизан» старий остарбайтер Іван «обмиває» компенсацію — п’ять тисяч німецьких марок. Колись, перед відправкою до Німеччини, його друг Микола втік до партизанів. Тепер на його грудях виблискує орден Червоної Зірки, бряжчать медалі. Ось він з дружиною і правнучкою пізно повертається від Івана додому. « — Чуєш, дідусю, — не вгавала дівчинка, — ти теж міг би поїхати до Німеччини? — Міг би? — Чому ж не поїхав? Зараз також одержав би гроші й купив мені велосипеда».

Сергій Дмитрієв багато розмірковує про гармонію у людських стосунках, чистоту помислів і вчинків, закликає нас побачити пріоритети в житті. Ось передсмертний лист чоловіка, який не витримав ударів долі: «Я нічого не чекав від життя. Але не чекав і того, щоб ним керували гроші. Хіба людина народжується для них?» («Історія однієї душі»).

В оповіданні «Злидні» мати застерігає доньку: «Він тобі не пара — книжник… Який з нього чоловік? Розумний, начитаний, ну то й що? Не ображайся, доню, але я не хочу, щоб ти все життя прожила з однією думкою про шматок хліба…»

А ось інша ситуація. Зрозуміла радість сім’ї, яка отримала квартиру. Майстровитий господар взявся за ремонт. Везучи додому фарбу, загинув в автокатастрофі. Незабаром до дружини Люсі посватався його найкращий друг Іван. Ось він сидить читає. І дратується, бо пасинки галасують у кімнаті. Дивлячись недобре поверх окулярів, Іван вимовляє: «Це ж треба, обидва в батька пішли…» Люся винувато опустила очі («Лінолеум»). Ось так тонко підмітив автор непрості стосунки в сім’ях у нашому багатогранному житті.

Тепер про перлинки, щедро розсипані на сторінках книжки. Вслухайтеся! «Час поволі сповзав, ніби падав у безвість», «Осінь спала й купалася у позолочених вайлуватих туманах», «Навколо ліжка купчилися кольорові сни», «Запізнілий цвіркун ще вигойдував крижасту ніч на мелодіях літа», «Сивий цар зими вп’явся цупкими руками в час»...

Такого відчуття слова не можна навчитися. Воно приходить від стежини до рідної хати, від неньчиної пісні, мудрої батьківської поради, від запахущого дива довколишньої природи. Мені не доводилося бувати у Березівці, звідки Сергій Дмитрієв родом, але впевнена: там по-особливому витьохкують солов’ї і шепочуться верби над ставками. Треба тільки зуміти це почути. Молодий письменник зумів.

Валентина СИДОРУК,
лауреат літературної премії
імені Михайла Чабанівського.