Переглядів: 1940

«Гаряча смерть, не зимне умирання»

а їй казали за хвилину до біди:
«Олено, сестро, зупинись, не йди,
там засідка, там смерть...»
враз спохмурніло личко:
«Піду, не можу не піти!
там люди, київ… Там вогонь мети!..»
Сказала так —
й зробила крок у вічність…

Леся СТЕПОВИЧКА.

Сімдесят років тому, морозного 9 лютого 1942-го, до приміщення Спілки українських письменників на вулиці Трьохсвятительській, 3, у Києві, де зібралися члени спілки письменників на чолі з Оленою Телігою, увірвалися гестапівці. Запропонувавши не членам спілки покинути приміщення, вони заарештували решту людей. Один з членів спілки, скориставшись нагодою, вислизнув з приміщення. Натомість залишився інший, який не мав ніякого відношення до письменництва. Але він був чоловіком і другом голови спілчан. Це був Михайло Теліга… Заарештованих перевели на вул. Володимирську, 33, у катівні гестапо. А за кілька тижнів тіла розстріляних членів українського націоналістичного підпілля були скинуті у братську могилу в Бабиному Яру, де вже кілька місяців поспіль тривали масові розстріли євреїв, циган, військовополонених Радянської армії. Так обірвалися життя 35-літньої поетки, публіциста-літературознавця, члена ОУН, полум’яної патріотки Олени Теліги, її вірного друга і соратника Михайла та багатьох українських патріотів, яких пізніше назвуть «трагічними оптимістами».

Вони йшли на свідому смерть, вірячи, що їхня офіра не буде марною. Повернувшись на рідну землю, яка свого часу стала їм не матір’ю, а лихою мачухою, змусивши їх покинути свою Батьківщину, українські патріоти сподівалися, що події Другої світової зможуть посприяти їхньому нестримному бажанню бачити Україну вільною і незалежною. Ще задовго до подій червня 1941 року за кордоном була створена Культурна референтура, яку очолив Олег Ольжич, формувалися похідні групи для активної пропагандистської роботи серед населення окупованої України, друкувалася література, метою якої було розбудити національну свідомість населення, яке українські патріоти хотіли бачити народом незалежної держави. Ця робота для членів ОУН/М («мельниківців») була дуже важливою і небезпечною: прагнення бачити батьківщину незалежною державою аж ніяк не збігалося з фашистськими окупаційними намірами.

Після того, як у листопаді 1941 року неподалік села Базар з ініціативи очільника культурної референтури ОУН О.Ольжича була проведена велична маніфестація на відзначення роковин від дня розстрілу більшовиками учасників Другого зимового походу Армії УНР, що засвідчила вияв самостійницьких домагань українських націоналістів, гестапо перейшло до масових арештів українського націоналістичного підпілля. Спочатку почалися арешти в Житомирі, Коростені, Радомишлі, згодом — в інших містах і селах. Особливо масовими були розстріли у передмісті Житомира, на Мальованці. Упродовж листопада і грудня 1941-го тут було розстріляно сотні українських патріотів. Загалом близько п’яти тисяч членів ОУН впали жертвами гітлерівського терору у боротьбі за визволення України.

Лавина арештів націоналістичного підпілля докотилася й до Києва. У першій половині грудня 1941 року було заарештовано професора Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемеринського, Миколу Олійника, інших співробітників часопису «Українське слово», в якому друкувалися пропагандистські матеріали, твори українських письменників національно-патріотичного спрямування. Сам тижневик перестав виходити. Згодом було закрито й тижневик «Літаври», редактором якого була Олена Теліга. Й ось настала черга самих спілчан…

…Олена Теліга являє собою такий феномен, який, я певна, не залишатиме байдужим ще багато тих поколінь, котрі замислюватимуться над сенсом її життя і творчості, над витоками її патріотизму, осмислюватимуть її жертовний подвиг в ім’я тієї справи, якій вона присвятила себе до останку.

Справді, що змусило її, професорську доньку, народжену в Російській імперії (Олена Шовгенова народилася в м. Іллінську під Москвою 21 липня 1906 року) стати символом українського національного духу, переконаною націоналісткою не в совєтському розумінні цього поняття? Згадаймо, що латинське natio означає народ, плем’я. і якщо слово «патріотизм» (від грецького патріо — земляк, співвітчизник) ми розуміємо як любов до Бать­ківщини, то націоналізм — це любов до свого народу. Саме ця любов, яка теж прийшла до Олени не одразу, стане згодом сенсом усього її короткого, але такого яскравого життя.

Дитинство Олени пройшло у Петербурзі, куди сім’я Шовгенових переїхала з Іллінського, коли дівчинці було п’ять років. Тут вона і два її старші брати Андрій та Сергій зростали в атмосфері високої російської культури. Навіть хрещеною матір’ю Оленки була Зінаїда Гіппіус, видатна поетка-символістка, знана представниця срібного віку ро­сійської літератури.

Усі дуже раділи маленькою Оленкою, яку гувернантки вчили російської, англійської, німецької та французької мов. Сама вона в розмові з Уласом Самчуком згадувала: «Я не була киянка. І не петроградка. Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну, там насичувалася Петром І, Катериною Великою… Ну й, розуміється, культурою імперії, главою якої був Олександр Сергійович Пушкін…» У родині спілкувалися винятково російською. Так буде й тоді, коли у 1918 році сім’я переїде до Києва, де батько, професор-гідролог Іван Опанасович Шовгенов, знаний фахівець, який працював на головних водних артеріях — Москвi-рiцi, Волзі, Клязьмi, Сіверському Дінці, був одним з авторів проекту зрошення 500 тисяч десятин Голодного Степу поблизу Ташкента, отримує кафедру в Київському політехнічному інституті. Захоплений по­літичними подіями, І. Шовгенов стає міністром в уряді УНР.

Поразка визвольних змагань змусить батька разом з урядом УНР емігрувати. Родина залишиться в Києві, наражаючись на небезпеку бути арештованою і знищеною, як сім’я «ворога народу». Лише в 1922 році мати з дітьми зможе виїхати до чоловіка в м. Подєб­ради, неподалік Праги. У Подєбрадах відкрито українську сільськогосподарську академію, ректором якої призначено Івана Шовгенова. Вона стане справжньою кузнею не лише висококваліфікованих фахівців різних галузей (її закінчили інженерами Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Михайло Теліга та інші), а й осередком тієї культурної спільноти, яка згодом отримає назву «празька поетична школа».

Олена ще далека від розуміння того, що відбувається. «І коли я опинилася в такому ультрафранцйозефському містечку, в якому люди говорили чомусь праслов’янською мовою, я була приголомшена, що мій батько, відомий і заслужений справжній ро­сійський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарчою академією, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри, — розповідала вона. — І знаєте, як це сталося, що з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордості».

Це сталося в Народному домі на Виноградах (один з районів Праги. — Т.А.), де добродійним комітетом ро­сійських монархістів було влаштовано бал. Оточена увагою кавалерів, на­ділена від природи прекрасним ритмом і слухом, Олена танцювала і розважалася. І раптом серед її упадальників розпочалася розмова, яка вдарила дівчину у саме серце, — йшлося про українську мову як мову «собачу» із глузливими знущаннями і прикладами. «Ви хами! — скрикнула Олена. — Це моя мова! Мова мого батька і матері. І я вас більше знати не хочу!»

Так стається отой поворот долі. І саме тоді вона, доля, і зводить її з поетами Василем Куриленком та Леонідом Мосендзом, які допомагатимуть дівчині перш за все вивчати українську літературну мову, якої до цього не знала. А згодом і з Михайлом Телігою, який дуже багато зробить для того, щоб Олена відчула себе гідною частинкою великого українського народу. Незабаром вони поберуться, щоб уже не розлучитися навіки.

У червні 1929 року закінчується навчання Михайла в академії у Подєбрадах, де він спілкується зі студентами цього закладу Євгеном Маланюком, Леонідом Мосендзом, Миколою Сціборським та іншими майбутніми видатними діячами української культури та полі­тики. На цей час Олена, уже знана поетка, активна політична діячка — чинний член ОУН, пробує себе у публіцистиці. Її оточення — українська емігрантська молодь, друзі й однодумці.

 Переїзд подружжя після закінчення Михайлом академії до Польщі не припинив активного громадського життя Олени й Михайла. Тут, у Варшаві, вони беруть участь у студентських організаціях, стають членами Української студентської громади, корпорації «Запорожжя», знайомляться з Дмитром Донцовим. Олена починає співпрацювати з Є.Маланюком та Ю.Липою, які видавали часопис «Ми». Але Михайло мусить переїхати на роботу в село — змушує матеріальна скрута. Випадкові заробітки не дають статків, хоча інколи Олена, яка вміла вишукано носити одяг, і підробляє манекенницею.

Про Телігу як поетку громадянського звучання написано чи не найбільше. Але то не вся Олена. Укладачі антології української поезії на Заході Богдан Бойчук та Богдан Рубчак зазначають, що «у творчості Олени Теліги (можливо, більше, ніж у будь-якої іншої української поетеси) помітна справжня прекрасна жіночність». Про цю особливість її творчості можна судити хоча б з цієї поезії, в якій ліричне жіноче начало — передовсім:

Розцвітають кущі ясміну —

Грає сонце в височині.

Чи зустріну, чи не зустріну?

Чи побачу тебе, чи ні?

І куди б скерувати кроки,

Щоб тебе я могла знайти?

Тільки бачу — іде високий,

Придивляюсь, чи то ж не ти?

І не вітряно, і не хмарно —

Все заповнить весняний сміх!

Цілий день я проброджу марно,

Не зустрівши очей твоїх.

Та зате серед ночі, любий,

В весняному мойому сні

Поцілуєш мої ти губи

І щось тихо шепнеш мені…

 Проте вона ніколи не була «альбомною» поеткою. О.Теліга вже чітко визначилася й у своїх політичних поглядах, і в мистецьких уподобаннях, і в розумінні взаємин між чоловіком і жінкою як рівноправних громадськи активних особистостей, де жінці належить не остання роль. Станіслав Гординський писав: «У неї було якесь велике відчуття жіночої великості, якоїсь емансипації, що вселюдно формувала свій власний духовний світ». У поезії Олени її лірична героїня символізує жінку, яка може бути такою ж відважною, як і борці-мужчини, чоловіки-воїни, і водночас, як вже зазначалося, вона, ця лірична героїня, — зразок ніжної жіночності:

Ми ж ваша пристань — тиха і ясна,

Де кораблями — ваші збиті крила…

Не Лев, а Діва наш відвічний знак,

Не гнів, а ніжність наша вічна сила.

Цій проблемі взаємостосунків чоловіка і жінки присвячено низку її публіцистичних статей: «Якими нас прагнете?», «Сліпа вулиця», «Рецензія на повість І.Вінницької» тощо. Творчу спадщину Олени Теліги тепер порівнюють то зі здобутками срібного віку, то із українськими літературними традиціями Лесі Українки та Івана Франка.

Сама прекрасна жінка, вона іноді ставиться до жіноцтва досить критично. «Жінки старіються найбільше від страху перед старістю, яку бачать у кожній зморшці, в кожному сивому волосі, і цей страх відбивається на їх обличчі, позбавляючи його ясного виразу. Зрештою, зморшки зникають від масажу, сиве волосся не старить нікого, але вираз жаху залишається...» Олена вважає, що з таких бід і проблем вихід один — «відмолодитися душею, яка дійсно старіється, задихається, коли немає потрібного їй щастя». А щастя для самої О.Теліги — це любов і спільна мета, у досягненні якої жінка має бути поряд з коханим. Ця її теза висловлена у багатьох і публіцистичних, і поетичних творах, зокрема у вірші «Мужчинам» (1932):

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,

І у руці перо не зміниться на спис,

Бо ми — лише жінки. У нас душа — криниця,

З якої ви п’єте. — змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гімні, —

У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць,

Бо швидко прийде день, і по дорозі димній

Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць...

Ще сальви не було, не заревли гармати,

Та ви вже на ногах. І ми в останній раз

Все, що дає життя, іскристе і багате,

Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін!

                           Крешіть вогонь із кремнів!

Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть,

Без металевих слів і без зітхань даремних

По ваших же слідах підемо аж на смерть!

Але Олена могла і сама повести за собою.

Як член референтури вона разом з Уласом Самчуком 14 липня 1941 року виїздить з Кракова, де останні роки вела активну діяльність, очолюючи студентське товариство «Зарево», випускала літературний альманах «Буде буря!», до якого включила єдиний свій вірш «Мужчинам». Потай вони переходять кордон, добираються до Львова, потім до Рівного, але всі її думки — про Київ, який була змушена покинути ще 1923 року. Про це вона детально пише у кожному листі Михайлові, передаючи їх з кожною можливою оказією.

Й ось, нарешті, її мрія здійснилася. 22 жовтня 1941 року Олена Теліга прибула до Золотоверхого. Й одразу ж активна робота у Спілці українських письменників, організація і видання тижневика «Літаври» як додатка до редагованого Іваном Рогачем «Українського слова», робота в Українській національній раді. 29 листопада 1941 року з великими труднощами до Києва добирається Михайло Теліга — і вони вже завжди разом.

Але сподівання на те, що Україна справді стане вільною державою, виявилися марними. Фашисти показали свою істинну звірячу суть.

Олена усвідомлювала небезпеку. Напередодні вона була попереджена про можливий арешт, Олег Ольжич, як голова Культурної референтури, вимагав негайно покинути Київ, на що отримав категоричну відповідь: «Я з Києва вдруге не поїду!.. Не можу!»

У камері, де тримали Олену, залишився на стіні напис: «Тут була і звідси іде на смерть Олена Теліга». І зверху — тризуб. Колись вона пророчо написала:

…І в павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог післав мені найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання.

«Можна творити поезію високого патріотизму, ні разу не вживши слів — батьківщина або вітчизна; можна пройняти творчість палкою любов’ю до України, ні разу не вживши слова Україна; можна писати й пристрасні любовні поезії, не вживши слів любов чи кохання. Бо поезія — не називає, а пориває. Цього не знає більшість наших молодих і літніх претендентів на звання поета. Це добре знала Олена Теліга». Ці слова Гр. Шевчука (Юрія Шереха) сказано про мужню і красиву жінку, яка обрала шлях звитяги і йшла цим шляхом до кінця несхитно, поклавши життя на вівтар боротьби за українську державність.

…Достеменно невідомо, коли точно були розстріляні українські патріоти, де могила Олени і Михайла, які зустріли «гарячу смерть — не зимне умирання» разом. Але подвиг цих українських патріотів, як і подвиг героїв Крут, Базару не мають піти у небуття, як того б не прагнули сучасні «ідеологи» від політики й освіти, оті, за влучним висловом Дмитра Павличка, «освічені моголи, нагі нащадки княжої землі», які «віддадуть і рідну мову, й школи за знак манкурта на вузькім чолі».

Дмитро Донцов, назвавши Олену Телігу «поеткою вогняних меж», визначив її суть і її значення для нас, нині живущих, і для наступних поколінь так: «З’явилася вона, спалахнула i згоріла на тяжкім та сiрiм, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча звiзда, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам».

Слава героям!

Тетяна АНАНЧЕНКО.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net