Вчасно сказане слово

Тепер на заробітки з рідної країни вибираються у закордони. Тоді про них не відали. Для селюків закордонами були міста. Таке там усе незвичне, незнайоме, недосяжне. Через якийсь місяць дівчата — майже діти — навідувалися додому з яскраво нафарбованими губами і таким покруччям російської мови на язиці, що смішно було слухати. Спішили набратися нової «культури». (Це був не сміх, а біда)… Квапилися жити. Тяглися сірі п’ятдесяті роки. Про війну ще ніхто не забув. Та й чи можуть про неї забути покоління, що її пережили?

Настині тато й мама вирішили: дочка здобуватиме вищу освіту. От і повертається вже другий рік зі школи одна. Уроки закінчуються пізно, і щовечора мама тривожно виглядає її. Завжди наказує не сідати до автівок, не погоджуватися на люб’язні запросини. Дівчина була такою не зіпсованою й довірливою, що не розуміла, чого це мама так тривожиться. Вона, звичайно, вантажівок не зупиняла, щоб під’їхати, та коли водії самі хотіли підвезти самотню чужу дитину, вдячно погоджувалася. І не було жодного випадку, щоб хтось зронив необережне слово чи, боронь, Боже, образив.

Коли нині чуєш у новинах страшні історії про зґвалтування дітей, стає моторошно від усвідомлення: як змінився світ всього за якихось п’ять-шість десятиліть. Люди втрачають співчуття одне до одного, благородство, набувають якихось звіроподібних рис.

Скільки передумувалося дівчиною в дорозі, скільки мрій зринало в юній голівці! Навіть страху не відчувала у темному полі. Та й звикла вже. Все майже рідне. Знайомий степ. Розбита дорога. Подекуди кущі диких олив. Зрідка — обідрані абрикоси-дички.

Це пізніше тут з’явиться облаштована дорога з кучерявими кленами обабіч. А поки що — голо. Ледь чутно долинає шум морських хвиль (кілометрів зо два від дороги). Коли напливає туман, тишу розтинає маяк-ревун. Інколи шугають, прорізуючи темряву, сліпучі промені прожекторів морської прикордонної застави. Після них ніч стає ще чорнішою.

Рідна школа напіввідбудована після війни. Є улюблені вчителі й не дуже. Різні. Але вчитися цікаво. Настя вже вирішила: стане вчителькою літератури. Звичайно ж, російської. Бо українську викладала суха, педантична жіночка. Вела уроки, не відступаючи від підручників, і відповідей вимагала з них майже дослівних. Їй би математиком бути, а не філологом.

Російську викладав кумир усієї школи (а надто старшокласниць і молоденьких вчительок) — Микола Карпович. Пройшов війну. Кажуть, був танкістом. Високий, ставний, врівноважений, із сірими теплими очима та сивим пасмом волосся над глибоким шрамом. Коли на уроках читав на пам’ять поезії Баратинського, Пушкіна, Лермонтова, очі світилися натхненням, обличчя блідло від схвильованості. Це ніби заряджало клас, усі слухали вчителя, мов зачаровані. Його уроки були такими глибокими й живими, що пізніше рівних їм Настя і в університеті не зустрічала.

«Дивно, — думала дівчина, — як людина такої тонкої душі могла воювати, вбивати, брати в полон? Хай ворогів, але ж — людей… У війни жорстокі закони: якщо не ти, то тебе». До речі, про війну фронтовик дітям ніколи не розповідав і зі спогадами, як інші ветерани, ніколи на зустрічі не ходив. Цікаво, чому?

Коли Настя навчалася у дев’ятому класі, в школі з’явилася молода вчителька української літератури. Тільки-но з університетських аудиторій. Ольга Онуфріївна — чи не найяскравіша постать після Миколи Карповича. Струнка, з великими світло-карими очима, коротко підстриженим русявим волоссям; завжди привітна, усміхнена, чутлива.

Рідна мова зазвучала в школі, як музика. Адже на Одещині люди в селах розмовляли (та й розмовляють) здебільшого суржиком. З її появою почали дбати за літературне мовлення в позаурочний час, при викладанні інших дисциплін. Стало цікаво, радісно. Молода вчителька принесла до школи естетику одягу, граний смак, люб’язність, ввічливість. Дівчатка кожного дня оглядали її з ніг до голови. І намагалися бути схожими.

Ольга Онуфріївна була закохана в героїв роману Олеся Гончара «Прапороносці» і силою глибокого переконання передавала свої почуття учням. Хоча деякі хлопці, батьки яких воювали, намагалися заперечувати, що не все було так ідеально серед бійців Радянської армії під час перебування в Європі. Визволителі не завжди, як пише автор, благородно поводили себе з переможеними.

Настя захоплено спостерігала, як її улюблена вчителька гаряче відстоювала свою точку зору: переможці повинні бути такими, якими їх створив Гончар. Якщо навіть не були, то повинні бути. Звичайно, вона була романтичної вдачі і відстоювала героїв-романтиків. Це імпонувало школярці. Краще бути романтиком, аніж циніком. Цинізм — то квиток в один кінець. А романтики, як правило, люди, що здатні на добрі, навіть героїчні вчинки.

«Та чи й може жорстокість світу бути виправданням для автора, який змальовує негатив у своїх творах?» — схвильовано думала Настя. Скільки світлого й прекрасного полишила в думах учнів молода вчителька, ділячись з ними любов’ю до ніби живих героїв, що представляли свою Вітчизну за її кордонами. Краса любові та вірності — наскрізна ідея роману — прекрасна пожива для юної духовності.

І нехай з плином часу, появою нових поглядів п’єдестал під відомим письменником захитався, тодішнім поколінням він зробив неоціненну послугу — наповнив вистраждалі душі світлом людяності, показав, що у світі панує не тільки зло. Чого більше? Це таке ж вічне питання, як «Що робити?» і «Хто винен?», на які людство не припиняє шукати відповіді.

Чи ж стало багатшим художнє слово в нинішніх модних творах, переобтяжених ненормативною лексикою? Прагнучи до так званої індивідуалізації мови героїв, автори книг роблять її непристойною, заяложеною, опускаються, як тепер кажуть, нижче плінтуса. Бачити потворність у навколишньому житті — не означає примножувати її. Бо світ платить митцеві енергетикою, якою він сам обдаровує довкілля і людей. Те, що вийшло від тебе, до тебе ж і повернеться.

Із жорстокістю та цинізмом Настя вперше зустрілася не на тамтешній дорозі в степу, а в рідному класі. Одного разу, повернувшись з перерви і сівши за парту, знайшла вчетверо складений аркуш. «Якийсь сюрприз», — з посмішкою подумала дівчина, швидко розгортаючи його. Почала читати і закрижаніла. Здавалося, от-от втратить свідомість від болю й сорому.

У записці було стільки бруду й сороміцьких слів на її адресу, що забракло повітря. Якось дочитала. І раптом з жахом усвідомила: в цей час, коли її судомить від сорому й жорстокості, за нею уважно спостерігають чиїсь очі. Бо написав цю підлоту хтось із тих, кого вона вважає подругою чи другом. Отже, слід себе опанувати, щоб не подавати «другові» радощів зловтіхи. Якби ж це було так просто!..

Підла анонімка тим і страшна, що вибиває ґрунт

з-під ніг, що можливим ворогом починаєш вважати кожного, кого досі вважала другом. Перестаєш вірити посмішкам, словам. І головне — нікому не можеш розповісти про свій біль. Їдучий сором спаралізував душу. Як про нього розкажеш, щоб не відчути себе приниженою? Це було страшне замкне коло, в яке дівчина потрапила вперше.

Виходу не бачила: не було досвіду. Чомусь відразу пригадалася трагічна постать поета. Який же він був самотній, хоча й оточували його надійні друзі, що були поза підозрою. Та, незважаючи на це, все закінчилось так, як закінчилося. Їй теж хвилинами хотілося піти з життя.

З таким чорним настроєм чорними ночами дівчина поверталася додому, уникаючи маминого уважного погляду. Схудла й почорніла, байдуже йшла до школи і в рідному класі уважно вдивлялася в обличчя товаришів з німим питанням: хто з них здатен на таку підлість? А як же прекрасне — поезія, чудові уроки, магнетичні постаті викладачів літератури? Як можна в чисті, юні роки мати таку чорну душу, щоб бруд із неї виливався аж через вінця?

Здавалося, настала повна безвихідь. І раптом, ніби рятівне коло, за яке у розпачі хапається потопельник, — світле ім’я: Ольга Онуфріївна. Вона не може не зрозуміти й не допомогти. Хоча, як звернутися? Те, що в записці, — таке далеке від усього, про що захоплено розповідала молода вчителька. Соромно було за себе і за весь клас, але мовчати дівчині вже несила. Не потрібно було ніяких «розслідувань». Як ковток свіжого повітря, необхідні були слова розуміння й розради.

І вона їх почула. Вчителька тепло й спокійно промовляла про те, що життя юної дівчини тільки розпочалося, що це перша гіркота зради й підлості «подруги». Що треба створювати імунітет до негативу і, попри все, берегти чистоту власної душі та йти з нею до людей. Не дозволяти душі озлобитися за жодних випробувань. Ми є тим, що маємо у своїх душах.

Скільки людей зустріла Настя після цього! Хороших і різних. Скільки розумних книжок прочитала! А прості слова молодої вчительки, сказані їй від щирого серця в час першого життєвого випробування, залишилися в пам’яті на все життя разом із безмежною вдячністю.

Минули роки, Настя стала вчителькою української літератури та мови. Десь загубився слід Ольги Онуфріївни, але її образ завжди носить у серці, бо тоді, в юності, вперше глибоко зрозуміла силу вчасно сказаного щирого слова.

У кожного з нас власні життєві дороги. Вони бувають і сонячні, й чорні, як ніч. І випробування на цих дорогах різні. Та вірмо, що в скрутний час Господь обов’язково пошле нам світлу людину, яка підтримає, допоможе. Лише не дозволяйте власній душі озлобитися, бережіть її чистоту!

Наталя ШАТАЛОВА.
м. Южне.