Від мови конкурсів — до мови порозуміння

Того ж таки дня та напередодні у деяких українських ЗМІ з’явилися повідомлення про вже начебто підписаний, та все ще таємний наказ №93 від 1 лютого 2012 року міністра освіти України — нашого, як часто його називають, горе-реформатора, шкідника на освітянській ниві. Йдеться про новий навчальний план для 5 — 9-х класів, у якому кількість уроків української мови знову скорочено: їх пропонується залишити лише два на тиждень. І як тут не наголосити на прикладі Російської Федерації, де у 6-у класі на вивчення російської мови відведено 6 уроків тижнево?! А ще в Україні планується зменшити й кількість годин для вивчення української літератури у 7 — 9-х класах. Більше того: предмет «Історія України» й зовсім планують ви­креслити з навчальних програм — натомість пропонується новий, інтегрований курс, у якому історія України поєднана зі всесвітньою історією. У 5-у класі з двох уроків історії України один пропонується вилучити: на рік це становитиме приблизно 24 уроки, і близько 17 уроків — у 8 — 9-х класах. А от росіяни свою історію старшокласникам мають намір викладати інтенсивніше, запровадивши такий урок у 9-у класі.

Всі освітянські «реформи» останнього часу впроваджуються на тлі цілковитого знецінення української мови — як мови титульної нації, котра дала назву й самій державі. І не лише знецінення, а й повсюдного витіснення її з ужитку. Знати українську мову вже не є обов’язком кожного — без винятку — громадянина України, не кажучи вже про тих з них, що удекоровані депутатськими значками та владними повноваженнями всіх рівнів. Зате міністр закликає всіх їх знати російську мову, хоча таких, котрі б не знали її, нема, — то як це не розцінювати як не заклик до повсюдного користування російською? А всі заклики до впровадження російської як другої державної та про начебто якісь її утиски (яких не побачити й у мікроскоп)? А всі оті мовні нововведення нинішньої міської влади нібито на захист російської? Хіба вони не є намаганням знищити українську мову?

Втім... За всю нашу дотеперішню історію це нікому, як бачимо, не вдалося. І не вдасться! Бо ніхто не дозволить, а передусім — ось ці діти, котрі сидять оце в залі й навіть виду не подають, що трохи таки хвилюються, й ось ці педагоги, котрі в очікуванні врочистої хвилини так щиро бажають своїм діткам удачі. Це — аксіома. У ній ще більше упевнюєшся, поспілкувавшись із цими вчителями, надто із тими, з «глибинки» — як ми звикли казати. (Хоча дехто з учителів, зокрема з Балти, остерігався спілкування з журналістом, не дозволяючи того й своєму учневі — на жаль). Та все ж таки вдалося поговорити з кількома вчителями. Й ось що вони розповіли.

Тетяна Саказлі, вчителька української мови й літератури НВК в селі Кам’янка Ізмаїльського району:

— У нашій школі є класи і з українською, і з російською мовами навчання. В останніх, до слова сказати, деякі предмети, наприклад історія, географія, читаються українською мовою. Були класи і з болгарським викладанням, але зараз нема: батьки віддають перевагу класам, де діти навчаються українською, розуміючи, що це — державна мова.

— А де ж вони вивчають рідну мову?

— У школі. Є уроки болгарської мови, літератури.

— А скільки годин відведено для вивчення української мови, чи ви­стачає?

— У кожному класі — відповідно до програмних вимог. Але якщо батьки просять виділити додатково ще якусь годину чи півгодини з варіативної частини, то дирекція йде назустріч цим побажанням. Я викладаю у 5-у класі. У мене ро­сійськомовний клас. Одна дівчинка з цього класу — переможниця. У нас три години української мови і дві — літератури, що відповідає українськомовному класу.

— Ваші дітки спілкуються між собою українською?

— І українською також. Все відбувається ненав’язливо, природно. Вітаються зі мною завжди лише українською. Але у багатомовному оточенні, виходячи за двері кабінету, вони розмовляють, переважно, рідною мовою. Хоча є дітки, які люблять практикувати українську мову у повсякденному житті.

— На запитання — яка мова переважає у вас вдома? — можна не відповідати...

— У нас три мови. Чоловік — болгарин, тож діти з ним болгарською спілкуються, зі мною — українською, а коли хто зайде до хати — вичікують, якою мовою заговорить.

Володимир Плохой, викладач української мови та літератури ЗОШ с. Бородіне Тарутинського району:

— Торік ми випустили останній російськомовний клас, і більше у нас таких класів нема. Всі класи — з українською мовою викладання. Ви питаєте про труднощі в роботі? Вони є. По-перше, учитель сьогодні, на жаль, не має можливості обрати підручник, за яким він хотів би працювати. В райвідділі освіти нібито складається заявка, в якій зазначено, за якими підручниками хочуть вчителі працювати, але все одно з Одеси приходить те, що дають за рознарядкою. Ось приклад: з 5-го по 10-й клас ми йшли за одним підручником, а в 11-у класі (це у мене перший випуск з українською мовою навчання) при­йшов зовсім інший, навіть іншого автора, структура його зовсім інша. Там дуже мало матеріалу, в основному все розраховане на самостійну роботу. Але ж є така категорія учнів, які не можуть самі працювати, а лише з додатковою літературою. Стосовно ж додаткових годин, то з цим важче: нема можливості дати за бажанням батьків, наприклад. У нас академічний рівень: у 10-у та 11-у класах відведено по три години на вивчення й української мови, й української літератури...

— У селі багато національностей?

— Так, є й українці, й болгари, і гагаузи, і росіяни, і молдовани…

— Вас, як вчителя української мови, задовольняє нинішнє становище з українською мовою?

— Те, що є такі конкурси: імені Петра Яцика, тепер ось цей — імені Тараса Шевченка, це дуже добре, нехай вони будуть. Але, як на мене, влада зараз недостатньо уваги приділяє українській — державній — мові.

— Ваші учні володіють українською?

— Так. Намагаюся спілкуватися з ними українською і поза уроками, щоб вони звикли до того, що є україномовне спілкування.

— Як відомо, у школах, у тому числі в українських, щойно по за­кінченні уроку української мови чи будь-якого іншого діти одразу після дзвінка переходять на російську…

— Є таке. Але хочу сказати, що все тут залежить від учителя. Як він ставиться до свого предмета, в даному випадку — до української мови, так і діти поводитимуться. Гадаю, що вчитель, який викладає українською, має послуговуватися нею і в позаурочному спілкуванні з учнями.

Світлана Коган, викладачка української мови та літератури Одеської спеціалізованої ЗОШ №117:

— У нашій школі дуже серйозно ставляться до державної мови та української літератури. Проводимо тестові завдання, учні беруть участь у різноманітних конкурсах, олімпіадах МАН, захищають свої роботи на різних рівнях — від районного до всеукраїнського, постійно посідають призові місця. Тут сьогодні моя учениця Христина Джафарова, вона дуже серйозно готується до випуску, бере участь у різних конкурсах. У районному етапі цього змагання посіла перше місце. А торік у конкурсі імені Петра Яцика — друге. Минулого ж року перемогла в секції МАН «Українська мова і література» — друге місце. Вона — активна учасниця усіх проектів, пов’язаних з історією. Мені подобається працювати з учнями, у яких є натхнення — якщо можна так сказати, які хочуть показати свої знання, прагнуть постійно збагачувати їх.

— У школі яка мова викладання?

— У нас така система: в одному класі — і українська, й російська мова навчання. І є такі — це класи-Б, де викладаються деякі предмети лише російською.

До слова сказати, у цій школі, яку багато років беззмінно очолює Наталя Вікторівна Стащенко, торік відбувався фінальний етап конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. З усього видно, що державна мова тут у пошані. На стіні в коридорі — старанно виготовлені стіннівки, що розповідають про поширення української мови у світі, бо ж на всіх континентах живуть українці — її носії. Ці стіннівки-плакати інформують, як українці опинилися там, про різноманітні українські інституції, внесок наших земляків у культуру, науку тих країн. А поряд — такі самі плакати, присвячені відомим сучасним українським письменникам та літературним об’єднанням, а також плакат з відомими рядками Тараса Шевченка «Ну що б, здавалося, слова…».

Прозвучав Державний гімн України, й починається урочиста церемонія нагородження переможців. Діти з гідністю отримують свої нагороди — а це дипломи першого, другого і третього ступенів, грамоти трьох рівнів — усього тридцять переможців. Для більшості з них це не перша така відзнака. Але для багатьох — лише перший етап на шляху до української мови, яка має об’єднувати всіх у нашій державі, бути мовою міжнаціонального спілкування, ба, мабуть більше — порозуміння.

Роман КРАКАЛІЯ.