Поворотна точка історії — Сандармох

Юнак читав багато книг в оригіналі. Впродовж всього життя займався перекладами для поповнення репертуару, цікавився музикою. Кохався Лесь в українській класиці, особливо любив І. Франка, листувався з ним. Його драми та Франкові переклади світової класики втілював на сцені ще в студентські роки, наприклад, «Едіп-цар» Софокла. Після закінчення гімназії Лесь Курбас у 1907 — 1908 роках навчався у Віденському університеті, а після смерті батька перевівся у Львівський на філософський факультет. Там грав у аматорському театрі, а пізніше створив свій театр при Українській студентській спілці. В 1911-у був виключений з університету, бо надто енергійно виступав за викладання українською мовою. Тоді активно боролися за це вчені, з-поміж яких й І. Пулюй, котрий організував з цього приводу делегацію до австрійського парламенту.

Що встиг зробити Лесь Курбас за 50 років земного життя? Чим сьогодні він такий страшний для ворогів української державності, що вони 26 січня цього року знищили барельєф на його пам’ятнику в Харкові?

У 1926 році до Харкова з Києва був переведений театр Леся Курбаса «Березіль» як центральний український драматичний театр. Там за 11 років під його керівництвом було поставлено 45 вистав, половина з яких — власні композиції, інсценізації, переробки, переклади. Театральні композиції готували Микола Куліш, Марк Йогансен, Остап Вишня, Мирослав Ірчан, Юрій Яновський, і це далеко не всі письменники, що співпрацювали з цим театром.

До створення модерного театру Лесь Курбас йшов довго й наполегливо. У 1911 році прийняв пропозицію стати режисером Гуцульського театру. Там пройшов хорошу школу постановки української класики, паралельно творив молодіжний театр. Але в 1914-у був мобілізований в австро-угорську армію. Через рік опинився в Тернополі, де організував «Тернопільські театральні вечори». Його пошуки сценічної виразності помітив Микола Садовський і запросив до Києва в свій театр. У Києві Лесь вивчає репертуар, багато працює, уникаючи акторських компаній і застіль. Усе в житті Курбас підпорядковує досягненню високої мети — створення такого українського театру, який би став врівень з кращими світовими.

У 1915-у створив молодіжну студію, яка невдовзі перетворилася в Молодий театр. Там згуртувалися актори-ентузіасти (Сергій Бондарчук, Поліна Нятко, Гнат Юра, Любов Гаккебуш — імена лише декількох з них). Тут втілювалися демократичні засади: керівництво студією і театром здійснювала художня рада, вона затверджувала репертуар, обирала режисера, враховувала заявки на ролі. Діяв лекторій з історії театру та драматичного мистецтва, проводилися систематичні заняття з акробатики, фехтування, сценічного руху. Курбас намагався повернути театральному мистецтву його народні основи, тому ставив опери М. Лисенка «Коза-Дереза», «Зима і Весна», виставу «Різдвяний вертеп». В кінці 1919-го, вже після звільнення Києва від військ Денікіна, він здійснив інсценізацію поеми Шевченка «Гайдамаки». Вистава стала шедевром українського театрального мистецтва, понад півтори сотні прем’єр відбулося в театрах України й Канади.

У 1960-і роки в Одесі учень Курбаса В. Василько, дотримуючись його мистецьких принципів, відновив Курбасових «Гайдамаків» на сцені театру, котрий нині носить його ім’я. Мені в студентські роки випало щастя дивитися цю виставу. Потрясали монументальні масовки. На сцені був і сам Шевченко в оточенні десяти Дум — десяти актрис в українському вбранні, які промовляли безсмертні рядки ліричних відступів поеми. Я, сільська дівчина з Черкащини, впізнала на сцені Україну, відчула національний дух свого народу.

Через брак коштів Молодий театр злився з Театром ім. Шевченка. Лесь Курбас, поряд з класичною драматургією, ставить оперу М. Лисенка «Утоплена», готує оперу «Галька» С. Монюшка… В Києві на розі вулиць Прорізної та Володимирської на будівлі Молодого театру встановлена меморіальна дошка Лесеві Курбасу, а неподалік — пам’ятник йому. Там з 2007 року, з часу, коли президент України В. Ющенко підписав указ №431 «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору — масових політичних репресій 1937 — 1938 років», відбуваються заходи з увічнення пам’яті жертв Розстріляного Відродження, звідти від’їжджають експедиції в Сандармох.

Лесь Курбас глибоко цікавився специфікою кіномистецтва. Його запрошують до Одеської кінофабрики, де були поставлені фільми «Шведський сірник», «Вендета», «Пригоди Мак-Дональда», «Арсенальці». У 1919-у зустрів свою долю — 19-річну балерину, дочку відомого російського оперного співака Валентину Чистякову. Це до неї він звертається в щемливо-ліричній статті «Театральний лист». Шлюб був щасливим.

У 1920 році Курбас засновує «Кийдрамте»(Київський драматичний театр), який наступного року був переведений до тодішньої столиці. Керівництву Наркомпросу УРСР театр був потрібний негайно, експерименти Курбаса воно не збиралося фінансувати. Тому Лесь Степанович їде до Білої Церкви, а потім повертається до Києва і в 1922 — 1926 роках працює викладачем сценічної майстерності в Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. Там він організував студію «Березіль», куди почали збиратися колишні молодотеатрівці, прийшли талановиті актори з інших театрів

(А. Бучма, І. Мар’яненко, О. Сердюк та інші). Мистецьке об’єднання нараховувало 250 акторів. Йшло їх інтенсивне навчання, працювали над графічною чіткістю сценічного малюнка, організували макетну майстерню для театральних художників. Гостро постало питання репертуару саме для новітнього театру. Здійснили постановки «Комуна в степах» та «Маклена Граса» геніального М. Куліша — «предтечі театру абсурду»

(О. Забужко), «За двома зайцями» М. Старицького.

На ознайомлення з феноменальною культурою 1920 — 1930-х років радянська влада наклала табу, щоб розірвати зв’язок поколінь, приректи українську культуру на провінційність. Насправді ж відбувався злет у літературі й мистецтві. Бурхливе театральне життя висвітлювалося в ініційованих Лесем Курбасом журналах «Театральні вісті», «Барикади театру», «Радянський театр». Він багато пише про шляхи розвитку театру та виражальні засоби творчості, робить переклади зарубіжних авторів з питань пошуку виразності європейськими режисерами. В 1925-у режисер-новатор був удосто­єний звання народного артиста республіки. З 1926-го до арешту в 1933-у Лесь Курбас — у вирі культурного життя Харкова. В 1927 році він опублікував книгу «Шляхи розвитку українського театру і «Березіль».

Дослідник творчості Леся Курбаса, доктор філософських наук Юрій Павленко описує його так: «Він мав яскраві фізичні дані, артистичну зовнішність — екстравагантно вдягнений, стрункий, вродливий, з великими одухотвореними очима, гучним баритоном, імпульсивними рухами. На сцені створював яскраві, екзотичні образи, неповторні індивідуальності. Усі, хто знав і бачив Курбаса-актора, відзначали його інтелігентність, надзвичайні темперамент і емоційність, що були результатом майстерності». Ю. Павленко визначає також місце Курбаса-режисера в світовій культурі: «Ім’я Курбаса — назавжди серед плеяди славетних імен театрального мистецтва — К. Стані­славського, В. Мейєрхольда, К. Марджанашвілі, С. Міхоелса, С.Ахметелі, Є. Вахтангова».

Лесь Степанович не займався політикою, не входив в жодну організацію, не планував нікого вбивати чи змінювати суспільний лад. Ну хіба можна всерйоз будувати звинувачення на свідченні, добутому в Михайла Ялового, що своїх гостей Курбас у 1927 році відрекомендував матері як «цвіт української нації», до чого О. Досвітній додав: «Цвіт, прибитий московськими морозами», а гості (М. Хвильовий, Остап Вишня,

Й. Гірняк, А. Петрицький, А. Любченко) вели розмову про важке матеріальне становище творчої інтелігенції?! Не було вини і в жодного з сотень інших українців, розстріляних разом з Л. Курбасом, крім національності й обдарованості. Та факти і не були потрібні, бо методом багатомісячного психологічного тиску людину доводили до самообмов, які мали формальний, а не принциповий характер. У Соловецький концтабір попадали лише ті, хто «покаявся».

Епоха високого злету української культури обірвалася з волі найвищого керівництва Радянського Союзу. Сандармох є частиною Великого терору. Формально він розпочався наказом наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжова №00447, виданим влітку 1937-го, який офіційно проголошував кампанію зі знищення «куркулів», «шкідників», «шпигунів», «націоналістів» та інших «ворогів». Насправді ж розгортання каральних акцій почалося в 1929-у — році так званого «великого перелому», коли концтабір на Соловках наповнювався тисячами українських селян, зведених у ранг «куркулів». 1929-й знаменував собою остаточне утвер­дження на вершині влади Сталіна. Відтоді терор став не лише засобом виживання більшовицького режиму, а, за словами Ю. Шаповала, способом «виховати таку «породу людей», яка була б зручною режиму, яка б у всьому йому підкорялася». А С. Кульчицький уточнює: «нову людину» породив жах, що жив у суспільстві протягом трьох-чотирьох поколінь». Сьогодні ми бачимо наслідок такого «виховання», бо пересічному українцеві стала байдужою історія власного народу, його культура й національна гідність. Обірвалася українська культурницька традиція. Для цього потрібно було, за словами І. Ільєнка з книги «В жорнах репресій» (1995), «знищувати тих, хто розглядав український культурно-мистецький процес як частину інтелектуально-мистецького думання людства». Нищили ґрунтовно, спалюючи навіть чернетки, вилучені при арешті.

Газета «День» оголосила 2012-й Роком «Списку Сандармоху» і в №8-9 від 20-21.01.12 р. подала розмову за «круглим столом» «Як позбутися тоталітарної спадщини?». Ю. Шаповал розповів, що являє собою урочище, де відбувалося жертвоприношення. Там не видно світла фар, до вуха не долітають звуки пострілів, у 1937-у було болото, а нині на кістках розстріляних ростуть сосни. Тодішній начальник Ленінградського НКВС Л. Заковський зробив «прєдпісаніє», звернене до капітана Матвєєва: «Вам предстоит немедленно выехать в Кемь и, связавшись с начальником тюрьмы майором Апетером, расстрелять этих людей». Розповідає журналіст М. Хрієнко, котрий у Сандармосі, єдиному місці з багатьох масових поховань замучених дикунською владою українців, побачив достойний пам’ятник — високий козацький хрест із сірого мармуру з написом «Убієнним синам України». Приречених привезли з Медвеж’єгорська в закритих машинах. Кожен був роздягнений до білизни, руки за спиною зв’язані мотузкою, а в роті — кляп. Замордованих людей-привидів по черзі підводили до викопаних заздалегідь ям. Постріл в голову робив сам капітан держбезпеки з двокласною освітою. У цитованій вище публікації О. Забужко ставить болюче питання: «Як не проґавити ту поворотну точку історії, після якої під дулом пістолета «капітана матвеєва» опиняться голови геніїв?»

Дії нинішньої влади дуже небезпечні в сенсі повернення України до імперії і встановлення авторитаризму. Отож мусимо психологічно об’єднуватися з минулим, з тими, хто свято вірив у можливість оновлення України. Поему «Прокляті роки» поет-неокласик Юрій Клен завершує щемливою строфою:

Тож ревно помолімося за всіх,

Кого сувора доля не пригорне,

Хто не зазна ні радості, ні втіх,

За всіх, кого нещадно чавлять жорна…

Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат філологічних наук.
м. Одеса.